Зустріли незалежність та емігрували: Як подружжя українських художників стало відомим у Португалії

Двері галереї неподалік замку святого Георгія в Лісабоні зустрічають двома абстракціями. Між ними стоїть та запрошує зайти знана у Португалії художниця Маріта Васькова. Разом із чоловіком Валерієм вони єдині українці, які потрапили до числа кращих митців цієї країни, мали там численні виставки. Подружжя емігрувало у 1999-му. До цього Валерій Васьков кілька десятків років керував відомим ансамблем "Смеречина" та встиг попрацювати з Софією Ротару. Він помер у 2015-му, але їхню спільну справу – авторську галерею – до сьогодні продовжує 71-річна дружина. Почувши знайому мову від туриста, жінка усміхнено привіталася. Я відповів взаємно та пішов далі. За деякий час вирішив повернутися, щоб подивитися картини. На творчому підґрунті й зав’язалася наша розмова.

Зустріли незалежність та емігрували: Як подружжя українських художників стало відомим у Португалії
112.ua

Максим Шилін

Журналіст, 112 Україна

Двері галереї неподалік замку святого Георгія в Лісабоні зустрічають двома абстракціями. Між ними стоїть та запрошує зайти знана у Португалії художниця Маріта Васькова. Разом із чоловіком Валерієм вони єдині українці, які потрапили до числа кращих митців цієї країни, мали там численні виставки. Подружжя емігрувало у 1999-му. До цього Валерій Васьков кілька десятків років керував відомим ансамблем "Смеречина" та встиг попрацювати з Софією Ротару. Він помер у 2015-му, але їхню спільну справу – авторську галерею – до сьогодні продовжує 71-річна дружина. Почувши знайому мову від туриста, жінка усміхнено привіталася. Я відповів взаємно та пішов далі. За деякий час вирішив повернутися, щоб подивитися картини. На творчому підґрунті й зав’язалася наша розмова.

- Як правило, рішення про еміграцію приймають у більш молодому віці. На момент переїзду до Португалії вам було майже 50 років. Чому наважилися на такий крок?

Тоді в країні була така ситуація, що грошей на роботі не платили ні йому, ні мені. Шукали вихід із такого становища, і з’явився варіант із Португалією. Насправді чоловік дуже часто їздив за кордон на фестивалі з ансамблем, і у всіх складалося враження, що там все так добре. Тоді ми вирішили, хоч вже і у віці, але так все одно буде краще, ніж в Україні.

Була бідність страшна. Намагалися займатися хоч чимось. Навіть торгували за прилавком, хоча з самого початку чоловік говорив: "Ні, Васькови на базар не підуть!" Жили тоді на Буковині, у Вижницях, адже там базувався ансамбль. Позичили гроші у тамтешніх м’ясних бандитів і поїхали до Підмосков’я продавати українські сувеніри з дерева та килими.

Потім приїхали до Києва. Там нас встигли обдурити: Канаду обіцяли, Америку обіцяли, а ми так наївно думали, що за 1000 доларів це можливо. А Португалія? Ну вже як вийшло. Працювали кілька ланок людей, які агітували купляти ці туристичні путівки, і кожен собі заробляв частину. Ми продали хату і за ці гроші поїхали.

- З якими труднощами зіткнулися, коли опинилися в Лісабоні?

Першим поїхав Валера. Шофер довіз до одного готелю в Лісабоні. Показав пальцем, що тут будете жити, і все. Хто швидко зрозумів, що знову кидають, то сів назад до автобуса, а чоловіку моєму вже не було куди їхати. Мови він не знав. Знайомих не було, а в кишені 200 доларів. Спочатку обіцяли роботу. Він мав золоті руки і збирався працювати на будівництві, але знову не вийшло. Там трохи пожив, одного разу телефонує мені з автомата, каже, що гроші закінчуються, напевно треба повертатися, бо тиждень, коли він міг легально перебувати у Португалії, сплив, і поліція про це знала. Як бачите, у перший час одні мінуси.  

- Писати картини на новому місці починали з вулиці. Пам’ятаєте перші гроші, які заробили з чоловіком своєю творчістю?

Отже, він практично опинився на вулиці. У Лісабоні Валера рано прокидався і йшов гуляти містом, міркуючи, що робити. І ось крокує чоловік у бік центральної площі, зажурений, бачить художника та підбирається ближче подивитися, що він хоч малює. Той незнайомець сидів у капелюсі, писав портрети. Підіймає очі і говорить до Валери: "Ти сам чи з ансамблем?" Випадок допоміг. Товариш цей посадив його поруч із собою, і одразу з’явився клієнт. Перші гроші заробив, пишучи портрет. На них придбав залізну кружку і з цим посудом трохи пожив у свого, як виявилося, доброго знайомого.

Коли я вже приїхала, то чоловік винайняв невеличку кімнатку, зробив власноруч меблі. На щастя, португальці старий непотріб викидають на смітник, і там можна знайти матеріали.        

112.ua

- У Радянському Союзі художників навчали реалізму та соцреалізму. Як сприймали це мистецтво у Європі та чи важко було підлаштовуватися під сучасні тренди?

Якось один із наших підійшов до Валери на вулиці запитати, чому не малюєш, вітчизняні митці, приміром, Шишкіна? А він йому відповідає, що кому потрібен той Шишкін! Чоловік пробував писати так, як вчили вдома, а португальці здивовано казали: навіщо нам ваш реалізм? У нас для цього є фотоапарат! Мовляв, ти напиши таке, щоб я стояв і думав, а що це взагалі? І така думка була по всій Європі. Мабуть, класика набридла людям. Я навіть зараз дивлюся: більш-менш реалістичне продається гірше, ніж наполовину абстракція.   

- Після переїзду ви надихнулися Лісабоном, а потім поїхали на деякий час додому з надією зобразити рідну Кіровоградщину. Що з цього вийшло?

У Лісабоні мені довелося малювати місто та його архітектуру. Знаєте, в мене добре виходило! І десь через три роки життя у Португалії я вперше вирвалася додому. Їду автобусом після літака з Києва. Думаю, ой зараз надихнуся, роздивлюся, як у нас живуть. Раніше було не до лірики, тому особливої уваги на деталі не звертала, а зараз дивлюся – Боже, коробочки стоять, а не будинки, занедбані села! І все… Повернулася назад і продовжила малювати Лісабон. Хоча декілька картин, це була Черкащина, все ж таки вийшли.   

- Ми з вами перебуваємо у вашій майстерні та одночасно галереї. Вона розташована в районі, де безліч туристів. За яких обставин вам вдалося її відкрити?

Ми дуже довго прагнули цього, бо зараз вона працює 9 років, а в Португалії я вже 20. З вулиці почали з’являтися якісь гроші, ми змогли купити нормальні фарби, а не акварель, придбали полотна.

Перший рік життя були повними нелегалами, допоки в Португалії не оголосили повну легалізацію для мігрантів. Ми пішли на курси португальської. Їх викладала місцева дівчина Діна, яка раніше вчилася в Москві. Вони з моїм чоловіком розговорилися, він розповів, що пише картини, вона прийшла подивилася на вулицю та сказала, мовляв, збирається нам потроху допомагати. Деякий час дивилася на наші роботи, завдяки ній картини потрапили на перші виставки. За деякий час Тіна побачила, що Валера – майстер, і каже, що давно хотіла відкрити свою справу, і хай це буде галерея для вас! Приміщення взяла в оренду, зробила ремонт, і ми відкрилися. 

Років десь 5 вона тягнула, а потім зрозуміла, що для неї це дуже важко. Домовилася з якоюсь француженкою. Та десь пару років побула і покинула. У нас справи на той час пішли краще, власниця приміщення запропонувала нам орендувати, і ми погодилися. Позичили у банку 2 тисячі євро. Вирішальним стало те, що вона хотіла на цьому місці бачити саме галерею, а не звичайний сувенірний магазин.           

- Бізнес одразу пішов?

Я вам скажу так: коли приїхали, то думали спочатку купимо крамницю. Потім квартиру! А нам по 50 років! Кинулися ходити по банках, а нам сказали, що в такому віці вже не дадуть грошей на житло, адже кредит мінімум на 30 років. Якщо ти вдома нікому не потрібен, то тут тим паче. Нас навіть із румунами тривалий час плутали.

Щодо бізнесу, то це виявилося ой як не просто. Навіть зараз справи то йдуть добре, то не дуже. Раніше взагалі португальці не приділяли увагу туризму, хоча гроші під ногами валялися. Останні 5 років вони цим почали займатися, і тоді стало полегше. У нас у Лондоні діти живуть, то вони розповідають, шо там зараз всі марять Лісабоном: хочуть купити квартиру, просто приїхати до міста. Тож переважно мої роботи зараз купують британці, німці, американці та скандинави.       

Щоб продати картину, необхідно, щоб зійшлися багато складових: погода, настрій клієнта і ще безліч всього. Приміром, людина хоче велику картину, а квартира в неї маленька чи грошей нема. Важко картину написати, а ще важче її продати.

- Ви з чоловіком єдині українці, які потрапили до "Золотої книги сучасних художників Португалії". Скільки років знадобилося, щоб отримати визнання та що саме стало визначальним?

Хотілося, щоб люди дізналися про мого чоловіка, бо він був талановитішим за мене. Робили виставки, португальці приходили дивитися. Картин було написано нами обома за той час безліч. З автором цієї книги познайомилися на нашій персональній виставці. Її організували в одному престижному для художників місці. У тому районі мешкали заможні португальці, і це теж грало свою роль. Так от, автор якраз шукав художників, які гідні потрапити до книги. Валеру вже впізнавали, оцінили і мої роботи, хоча я більше заробляла гроші та менше займалася виставками.   

112.ua

112.ua

- Найбільші гонорари, які ви з чоловіком отримували за свої роботи?

Чоловік ще приділяв увагу портретам, а португальці знають історію своєї родини вкрай добре. Це у нас людей винищили, що родичів ніхто не знає. То голод, то війна, то ще щось. Тут інша справа: португальці приходили і замовляли портрети пращурів. Писали їх маслом. І одну з таких картин продали за тисячу євро.

У мене рівень нижчий, але найдорожча пішла за 500 євро, здається, – на полотні зобразила місто. Хоча є роботи і по 200, і по 100, і було колись, що навіть по 5 євро продавали.   

- У вас було чимало виставок у Португалії та навіть за межами Європи. Розкажіть про них!

Я вже казала, що Валера керував ансамблем, а потім, коли СРСР не стало, то люди розбіглися хто куди міг. Дехто з учасників ансамблю потрапив до Америки та Канади. З ними він підтримував зв'язок, і якось нас запросили в гості. Перший раз, у 2011-му, поїхали до Чикаго, і там вже домовилися в українському музеї зробити виставку. Потім за два роки чоловік поїхав ще раз, але сам. Роботи провозили нелегально: просто полотна без рамок – рулонами, а це неправильно, бо якщо виставка, то треба через Міністерство культури оформлювати документи, а ми проскочили.   

 

- Ви придбали квартиру чи винаймаєте?

Придбати квартиру дуже дорого. Ми думали про це, коли приїхали, але просто цікавилися, тому що грошей все одно не було. У Лісабоні двокімнатну можна було взяти десь за 200 тисяч євро. Зараз через туристичний бум навіть складно орендувати квартиру в самому Лісабоні, тільки десь на околиці. Португальці відкривають безліч домашніх готелів, бо для них це вигідніше, ніж здавати на тривалий термін. Я винаймаю квартиру, але живу в ній протягом 10 років, тому в мене стара ціна. Сьогодні взяти двокімнатну в центральних районах коштує близько 800 євро.      

- Вам до вподоби стиль життя португальців?

Так! Порівняно з тим, що ми мали в Україні, то тут все ж таки вийшло пробитися за спеціальністю. Жили із задоволенням, забрали сім’ю. Португальці дуже спокійні. Навіть битися не вміють. Років 5 назад сиділи на вулиці та стали очевидцями, як двоє щось з’ясовували: просто помахали кулаками перед носом та й все. Звичайно, все добре, але є маленька різниця, адже вони латини – більш запальні, а ми слов’яни.     

- Як ви дізнаєтеся про останні новини: дивитеся телебачення чи з інтернету?

Коли розпочався Майдан, то ми стали щодня дивитися новини, цікавитися всім. В мене є планшет, і там все читаю, дивлюся ще один український канал.   

- У людей дуже різні думки щодо бойових дій на Донбасі. Хтось зовсім намагається не заглиблюватися у ці проблеми. У ваших з чоловіком картинах знайшлося місце для такої сумної тематики?

Чоловік написав одну картину "Дівчина з гарбузами". Мені нічого не розповів спочатку, потім ми збиралися на виставку, він її мені показує. Кажу, Боже, що це? А він мені пояснює, що сидить дівчина та переживає, бо нема кому гарбуза дати – всі хлопці пішли на війну. Знаєте, у селах таким чином дівчата раніше відмовляли в одруженні. Це була одна картина, якою Валера відреагував на Майдан та початок війни. А більше немає. Ми писали те, що могли продати. Тема ця тут мало кого цікавить, а треба жити, платити за все. Я продовжую писати місто.

112.ua

- Як часто про вас згадують на Батьківщині?

У червні Валері відкрили пам’ятник у Вижницях. Там він працював понад 30 років. Ми з дітьми їздили на його відкриття. Ось так пам’ятають, але більше як хореографа, тому що він керував ансамблем.

- Хто запропонував відкрити йому пам`ятник на Буковині?

Ініціатива пішла від учасників ансамблю. Вони ходили, шукали гроші по різних організаціях, сім’ях. Проект робив київський майстер. У нього галерея в Лаврі. Тож ми цим не займалися. Валера помер в Англії, коли ми поїхали в гості до дітей. Там його і поховали. Так от ми досі не можемо назбирати грошей на пам’ятник біля могили.

- Останнім часом не було думок повернутися до України?  

Одного разу чоловік жартома казав, що, Боже, я сиджу, ноги в тазику, займаюся улюбленою справою, а мені за це ще платять гроші! Ми тут звикли, і для нас це друга Батьківщина. Онук взагалі португалець: він говорить українською, але мова тільки розмовна. Сьогодні він в Англії навчається на хореографа. 

112.ua

- Де знаходите мотивацію досі працювати щодня?

Не знаю. Це, мабуть, як іграшку завели, і поки механізм не зупиниться. Зараз я сама у чотирьох стінах, що робити? Вечорами дивлюся телевізор, а днями сиджу та працюю. Вистачає мені грошей заплатити оренди, дітям трохи допомагаю. Хоча останнім часом вони вже самі себе утримують. В Англії рідні стали першою хвилею еміграції. Ці люди завжди беруть удар на себе.   

- 28-ма річниця незалежності України. Перебуваючи в епіцентрі подій, складно все аналізувати. З відстані ви бачите зміни на краще?

Те, що бачу по телевізору, то люди, звичайно, змінилися. Особливо молоді. У моєї подруги троє дітей, і вони всі на війні. Хлопці з Кривого Рогу і ніколи українською не розмовляли, а нещодавно до них приїздила: вони такими патріотами стали! Це все так швидко трапилося.   

112.ua

Бесіду вів Максим Шилін

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>