Зі стратегічної точки зору, утримувати ДАП було сумнівно, але коли вся країна говорить про тебе, ти просто не можеш піти

Режисер "Кіборгів" Ахтем Сеїтаблаєв в ексклюзивному інтерв'ю 112.ua розповів, що хотів вкласти в образи героїв фільму, чому в картині звучить російська мова і в чому проявляється конфлікт поколінь, показаний там

Зі стратегічної точки зору, утримувати ДАП було сумнівно, але коли вся країна говорить про тебе, ти просто не можеш піти
112.ua

Ірина Сампан

журналістка, 112.ua

Режисер "Кіборгів" Ахтем Сеїтаблаєв в ексклюзивному інтерв'ю 112.ua розповів, що хотів вкласти в образи героїв фільму, чому в картині звучить російська мова і в чому проявляється конфлікт поколінь, показаний там

Ті збори, які приніс фільм за вікенд (понад 8 млн грн). Для вас це свідчить про що?

По-перше, це велика відповідальність, по-друге, це моя співучасть у тій небайдужості щодо того, що відбувається з країною. Мені не байдуже, в якій країні житимуть мої діти. Цю історію дійсно побудовано на історії захисту донецького аеропорту, але наш фільм ми присвячуємо кожному, кому не байдуже: волонтеру, захиснику, кожному татові й матері, лікарю - всім. Географія питання, якою опікуються наші герої у фільмі, доволі широка. Вони ж не ставлять якісь нові питання, там багато питань, які ми ставимо один одному, самі собі або пишемо на Facebook. Коли ти з ними (бійцями, - ред.) розмовляєш щодо цих питань там на фронті, коли є чітке розуміння, що кожна мить може бути останньою, воно набуває зовсім іншого емоційного градусу, іншої змістовної якості. Хедлайнерами цих питань, болю, надій, сподівань і мрій є саме ті, кому не байдуже. І мене тішить, що в авангарді цих хедлайнерів саме молодь, добре освічена, яка знає, за що вони виходили на Майдан, навіщо пішли потім захищати країну, чітко знають, в якій країні вони хочуть жити. Я дуже багато з ними розмовляв, і вони чітко знають, що треба для того, щоб ми врешті-решт отримали цю країну мрій. І тому - при всій повазі до старших людей - наш фільм для такої молоді. Тому для мене це розмова з моїм поколінням, мені 45.

Через персонаж Мажора?

Так. У кожному персонажі є частка мене, нашої команди і того, що нам болить. Це таке намагання серйозної розмови з глядачем.

Читаєте коментарі щодо фільму, які пишуть у соцмережах?

Звісно.

Новини за темою

Є в них щось таке, чого люди не зрозуміли, і вам би хотілося їм розтлумачити ще раз чи пояснити, чому так?

Я радію, тому що абсолютна більшість емоцій, думок та ідей, які ми вкладали в наш фільм, дуже чітко прочиталися глядачами. Однак є також деякі заклики, чому в нас у фільмі присутня інша мова, не тільки українська.

Ну ви ж знали, що так буде і що будуть запитувати, для чого у фільмі російська мова?

Так, я це зробив свідомо. Я є прихильником єдиної державної мови, щоб ЗМІ були 100% українською мовою. Про держслужбовців я взагалі мовчу. Але давайте підходити окремо до кожного питання. Цей фільм – це така спроба розповісти, що в нас іде не громадянська війна, а це цивілізаційний вибір: між совковим минулим, російською імперією і, сподіваюсь, справжнім європейським майбутнім нашої країни. У 2014 році не тільки в донецькому аеропорту, та й зараз було і є дуже багато людей, які, на жаль, поки не розмовляють українською мовою, але вони гинуть за єдину Україну. Іноді я цим персонажам ставлю питання: віддавати життя цим людям ви даєте дозвіл, а розповісти правду про те, що, так, він розмовляє іншою мовою, але, мабуть, не він у цьому винен, а система, яка винищувала українську мову.

О’кей. Робимо ми всіх героїв україномовними. Якою мовою повинен розмовляти персонаж з того боку?

Накласти переклад українською мовою.

Дивно було б. Але для мене було головне інше: навіть розмовляючи різними мовами, ми ще раз підкреслюємо, що почуваємося єдиною українською поетичною нацією, народження якої зараз відбувається на наших очах. Я теж українець - кримськотатарського походження, я мусульманин, я знаю свою мову, я киримли (татари з Криму, - ред.), але це не заважає мені почуватися часткою цілого. Саме про таких людей цей фільм.

112.ua

Прочитала я один коментар, але писали про це багато. Цитую користувача Андрія Орловського: “Если раньше сомневался, то теперь точно пойду... Услышу чавканье, шуршание чипсами и бульканье пива, встану и дам по хлебалу... от души... в честь памяти о пацанах”. Чи хочете сказати щось таким людям, які йдуть на “Кіборгів” з їжею та пивом?

Я не можу забороняти. Та навіть у мене похід до кіно асоціюється з цим: це попкорн, якийсь сік, дивишся якусь там стрічку. Однак багато пишуть про те, що бачили, як зайшли з попкорном, і ніколи в житті не бачили, щоб після фільму було так багато повних відер з попкорном. І це для мене показник. Ну... якщо можете, якщо ваша ласка, не беріть. Або беріть, якщо вам буде кайфно їсти попкорн під час цього фільму. Це вибір кожного. Це ж іще одна грань нашого життя, як нелегко ми відходимо від деяких звичок.

Я би краще звернувся до глядача з величезним проханням, тому що мені зараз вже пишуть, що хтось знімає екран з телефону. Я дуже прошу не робити цього. Не беріть великий гріх на душу. Тому що 5 гривень з кожного квитка буде відправлено родинам загиблих. І знімаючи такі піратські версії, ви не тільки не допомагаєте нам, ви забираєте велику частку допомоги, яку ми хочемо надати цим родинам.

Уже зібрано за минулий вікенд понад 500 тис. грн. Ці гроші підуть на якусь конкретну допомогу?

Ці гроші буде надано як допомогу родинам загиблих через фонд “Повернись живим”, з яким ми разом з Держкіно та Міністерством інформаційної політики започаткували акцію #ЯНЕБАЙДУЖИЙ. Створено комісію із найавторитетніших бійців, які склали списки цих родин, і саме через фонд “Повернись живим” кошти надаватимуть родинам.

Родини тільки кіборгів?

Ми започаткували проект для сімей загиблих кіборгів. Якщо це з часом пошириться, то ми будемо брати в цьому участь.

Чи захотіли би, на вашу думку, дивитися його там, по той бік фронту? Мені здалося, що у фільмі є сцени, які є прямим чи опосередкованим зверненням до тих людей.

З одного боку, так. Давайте для себе відповімо на одне просте запитання: згодом ми повернемо, і я в це вірю, частину окупованого Донбасу і Крим. Що ми будемо робити з людьми, які не здійснювали тяжких вчинків? Депортувати? Чи повернути навіть через деякі жорсткі міри? У мене немає рецепту, але є деякі бачення того. Той, хто хоче залишатися громадянином України, йому дається рік для того, щоб принаймні на побутовому рівні вивчити мову країни, в якій ти живеш. Я киримли, належу до тюркської групи народів, мені нічого не заважає розмовляти українською мовою. Так, я не розмовляю дуже файно, але я намагаюсь. Не бачу в цьому нічого героїчного чи якихось великих труднощів. Так от, через рік ти повинен скласти іспит на знання української мови, історію України і... майже все. Якщо ти не хочеш цього робити, ти можеш відмовитися від цього, ти можеш тут жити, отримувати зарплатню, отримувати всі соціальні пільги і все те, що має надавати держава, але не матимеш права обирати владу.

112.ua

Тому щодо тих, хто по той бік фронту. Я би хотів, щоб вони побачили, але я знаю, як це буде сприйнято. Пряме звернення? Я саме не проти. Я впевнений, що за 23 роки до другого Майдану майже нічого не було зроблено для того, щоби зшити країну. А культура є дуже потужним інструментарієм.

Наприклад, Святослав Вакарчук. Його пісні слухали скрізь, навіть свого часу в РФ, він отримував декілька найвпливовіших призів, у Криму – повні стадіони, де 70% російськомовного населення.

Ви Вакарчука саме тому обрали в кінці фільму?

Ні, по-перше, пісня “Мить” справила на мене надзвичайне враження, вона є точним меседжем нашого фільму: і про біль, і про надію, і про садок, до речі, котрий в серці. Ми дали йому (Святославу Вакарчуку,- ред.) почитати сценарій, він йому одразу сподобався, і майже одразу ми отримали дозвіл на те, що ця пісня звучатиме в нашому фільмі.

Яку історію вам знімати легше: ту, що вже відбулася, вже написану, визнану і  більш-менш об’єктивну (“Хайтарма”, “Чужа молитва”), чи ту, що твориться зараз, не проаналізовану, яка ще дуже болить, з нею важко гратися й адаптовувати?

Те, що стосується фільмів, які ви назвали, я добре розумів, що “Хайтарму” будуть дивитися і ті, для кого це було не просто стрічкою (це, зокрема, киримли, яких було тотально депортовано), і ті, хто, скажімо так, має іншу думку. Тому ми так ретельно підходили до збору фактажу. Навіть наші історичні консультанти працювали в архівах КГБ в Москві, коли це було можливо (2012). Там були свої труднощі, я був як між двох вогнів.

У “Кіборгах” своя історія, тому що, дійсно, війна ще триває, і це болісно. Це дуже велика відповідальність. Дякувати Всевишньому, є багато людей, які бачили війну, які воюють далі, вони про неї все знають, зокрема й ті, хто були в аеропорту. Тому нашими консультантами і співавторами сценарію були саме ті люди, які там (в ДАП, - ред.) були, вони потім вичитали наш сценарій. Я вважаю, що нам вдалося зняти чесне кіно.

Багато моїх знайомих йшло на “Кіборгів” з таким масштабним відчуттям, начитавшись книжок і надивившись сюжетів про аеропорт, тому що для суспільства ДАП був і є чимось величним і, повторюсь, масштабним. Коли люди прийшли на фільм і побачили, що тут не будуть збивати один за одним літаки і “косити сєпарів”, що немає графіки і чогось такого від бойовиків, вони побачили у фільмі щось інше. На кого ви зважали більше? На кіборгів, щоб вони підтвердили цю справжність у фільмі, чи на суспільство, яке розраховувало на масштабність подій?

І так, і так. Розповідати тим, хто там був, і показувати з військової точки зору, як летять вертольоти і падають танки... Навіщо? Вони й так це бачили. Мені здається, що під час фільму було у тому числі достатньо бойових зіткнень, і я стверджую, це перший фільм про війну, в якому так багато війни, зокрема і із залученням військової техніки. І без допомоги Генерального штабу ЗСУ ми би цього не зробили ніколи. Але ми й задумали так фільм від самого початку і просили сценаристку Наталю Ворожбит робити акцент на змісті, що цей фільм не про війну, цей фільм про мир, який народжується в середині цієї війни. Потім є дуже цинічне і реалістичне моє розуміння : у нас немає бюджету у 100 млн дол. для того, щоб у нас у кадрі (або завдяки комп’ютерній графіці, або в реальності) падали вертольоти. Але насправді ми цього і не прагнули, ми хотіли серйозно поговорити з глядачем про те, що нам кожному болить, у що ми віримо.

Донецький аеропорт став символом. Волонтер Юрій Бірюков, коли ми тільки-но приступали до реалізації фільму, сказав мені, що “я теж винен у тому, що там загинуло так багато бійців, тому що тоді ми зробили з них міфічних героїв”. Зі стратегічної точки зору, утримувати донецький аеропорт доволі швидко стало незрозуміло для чого, але коли вся країна говорить про тебе, то ти просто не можеш піти. І один із консультантів нашої стрічки казав: “Розумієте, там кожна цеглина – це моя Батьківщина, от я так це сприймав”. Самі бійці не дуже люблять розповідати про війну, вони люблять розповідати про те, що вони там захищають, про свою мотивацію, мрії. І в тому наше чесне кіно. І мене тішить, що більшість глядачів нам дякують саме за це, що ми показали не бойовик у чистому вигляді, а військову психологічну драму.

Ви не боялися перегнути з моралізаторством?

Я взагалі боявся. Мені й досі страшно.

Багато людей писали про пафос у фільмі.

Сидячи на дивані... Не нюхавши пороху... Коли пишуть, я іноді бачу, хто це пише: вони не були на війні, вони не розуміють, що це означає для людини, яка на війні і для якої будь-яка мить може стати останньою. Так, можливо, іноді пафосно, але війна потребує цього навіть попри бажання людини, її звички розмовляти або аналізувати події. Так, це набуває іншого емоційного градусу. Однак я маю сподівання, і багато людей про це пишуть, що нам це таки вдалося.

Для мене кульмінаційним моментом був діалог про людей, народжених у СРСР, коли Мажор говорить Серпню, що “ви, ваше покоління, просрали країну, і у вас були всі інструменти для того, щоб її будувати. Про те, що тепер молодь починає за неї боротися і їде на цю війну”. Чи думали ви про те, що можете образити значну частину суспільства цими словами, зокрема своє ж покоління?

Звісно. Але це був реальний діалог реальних бійців, підслуханий, він відбувся просто на моїх очах. Ми доволі часто, скільки можемо, їздимо з колегами в зону АТО, з концертами, виставами, і саме повертаючись з однієї військової частини, ми стали свідками такої розмови. Це був добровольчий батальйон. Я ставив провокувальні питання, мені, як режисеру, треба було розговорити людей. Вони захопилися моїми питаннями і почали розмовляти один з одним, навіть забувши про нас. Одному було 60 з лишком років, іншому - 43, а третій – це був молодий чоловік, йому було 23 роки. І цей молодий запитує:

-          Що я тут роблю?

-          Батьківщину захищаєш.

-          Не треба мені цих загальних фраз. Я знаю дві мови, закінчив університет Шевченка, ін’яз. Що я тут роблю? Я тут, тому що ви просрали країну”.

-          Зачекай-зачекай.

На що найстарший сказав: “А малий має рацію”. Я, як режисер, у більшості погоджуюсь з тим, що каже персонаж з позивним “Мажор”, але не в усьому. Я багато в чому погоджуюсь з персонажем з позивним “Серпень”, але не в усьому, багато в чому погоджуюсь з кожним із них, але не в усьому. Я вже на початку казав, що ми намагалися охопити дуже широку географію цього питання. Це ніби архетипи українських чоловіків: різного соціального прошарку, різного віку, професій, з різними нюансами поглядів на одні й ті ж самі події, але в головному вони єдині. І це крок у бік чесного кіно.

112.ua

Кожен із глядачів обрав для себе лінію Серпня чи Мажора, Гіда чи Суботи. І майже у кожному місті до мене підходили і питали: “Чуєш, а звідкіля ти знаєш цього старого? Він же у моєму взводі був”, багато мені пишуть і запитують, звідкіля я знаю Мажора, бо у кожному підрозділі був такий. Якщо нам вдалося зробити колективний портрет українського чоловіка на війні та в житті, мене це дуже тішить.

Мені у багатьох інтерв’ю описували ситуації, що по декілька діб не було чого їсти або через сильні обстріли не могли під’їхати МТЛБ чи будь-який інший транспорт для евакуації поранених. У фільмі з цим немає проблем.

Було по-різному. Навіть наші консультанти сперечалися один з одним, що було. Але зрозуміло, неможливо розповісти історію аеропорту - 242 дні - на території двогодинного фільму. Хай мені хтось покаже, як це можливо. Я обрав для себе такі засоби художньої виразності, такі епізоди: якщо це гармонійно та емоційно і дарує відчуття перемоги і що ми не народ-жертва, як нам це вбивали в голову десятиліттями... Ми культурні, досвідчені та освічені з надзвичайно глибоким культурним пластом і ми народ-воїн. Ніколи в українців не було царя, завжди гетьмана обирали.

Ми зняли близько 4 годин якісного матеріалу. Якщо буде потреба, то ми готові зробити чотирьохсерійну версію, де будуть іноді дуже жорсткі епізоди...

Бесіду вела Ірина Сампан

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів