banner banner banner banner

Юрій Загородній: Я – вчитель вищої категорії. Просто один дзвінок із АП змінив моє подальше життя

Юрій Загородній: Я – вчитель вищої категорії. Просто один дзвінок із АП змінив моє подальше життя
112.ua

Юрій Загородній

Народний депутат України від партії "Опозиційна платформа - За життя"

Мага: Сьогодні у мене в гостях Юрій Іванович Загородній, народний депутат, кандидат педагогічних наук.

Вас дуже мало довгий час знали, хоча ви в політиці з початку 90-х.

Загородній: Так, мене мало знали, хоча я в політиці не з початку 90-х, а від середини 90-х. А точніше, з 16 жовтня 1995 року. Це був другий рік президентства Леоніда Даниловича Кучми, коли мене, рядового директора однієї зі шкіл Київської області Васильківського району, запросили на роботу до АП президента України.

- Як стався цей соціальний ліфт? Село Гребінки…

- Селище міського типу. У 10 км від Гребінки, в селі Мар’янівка, народився Іван Козловський. Івана Семеновича всі поважали, гордилися тим, що він родом із нашого району.

- А ви бачили його?

- Не бачив. Але я бачив на власні очі Фіделя Кастро. Я тоді вчився в початковій школі. Васильківський район цікавий тим, що свого часу там були потужні колективні господарства. Було багато Героїв соціалістичної праці. І коли Фідель Кастро був із візитом у Радянському Союзі, його привезли показати одне з колективних господарств. І везли його по тій вулиці, де я народився, виріс. На цій вулиці живе моя мама. Всіх жителів вулиці поставили по обох сторонах із квітками, і ми махали, вітали Кастро. Він їхав у відкритій машині з першим секретарем ЦК Петром Юхимовичем Шелестом. А в село Ксаверівка, перед Гребінкою, свого часу приїздив Юрій Олексійович Гагарін. Після того як він здійснив політ у космос, було дуже багато зустрічей – він об’їжджав весь Радянський Союз. Село Ксаверівка розбудовувалося у 60-х роках, і це було як показове село – як живуть люди в українському селі.

- Ми тоді вірили, що живемо в найкращій країні. У найкращій країні жив собі жовтенятко, піонер, комсомолець, комуніст Юрій Загородній.

- Так, дійсно.

- Вам пощастило жити в показовому районі. А яким було дитинство?

- Я ніколи не ходив до дитячого садка. Мене виховувала бабуся, але вона працювала, і я більше був на вулиці. І на моє виховання вулиця справила певний вплив.

- А яка релігійна ситуація була в сім’ї?

- Моя бабуся і тітка постійно ходили до церкви. А батьки ходили на великі свята. Я нерегулярно ходжу до церкви, але в Гребінці обов’язково ходжу – на Великдень і на Покрову. Роблю подарунки, і в церкві вам можуть сказати, що багато з того, що є в церкві, це зробила сім’я Загородніх. Я гордий від того:  це залишиться і цим користуються всі жителі.

112.ua

- Маленький хлопчик Юра Загородній як часто бував у Києві?

- Батьки працювали, і великої змоги їздити до Києва не було. Інколи приїжджав сюди з бабусею, коли вона їхала до своєї старшої дочки, яка жила в Києві. Це було щастя. Перше, що я робив, – ішов до магазину "Культовари" і купляв пістони, набір гачків.

- Той світ, який зараз, вам більше подобається чи менше?

- Тоді життя було більш спокійнішим. 

- Ви із села, а вступили до Київського університету ім. Шевченка на історичний факультет.

- Я в школі вчився непогано. Клас у нас був дуже сильний. У 8-му класі мене називали потенційним медалістом. Але так сталося, що в 9-10 класі мені стало далеко до медалі. Були проблеми з поведінкою. Це було як елемент самоствердження. Але до університету я вступив не після школи. Я вступав до Київського вищого командно-танкового училища. Й не вступив. Пішов працювати слюсарем у Гребінці, потім пішов служити в армію. Служив три роки, бо потрапив на ВМФ. За морською спеціальністю я радист, а після закінчення навчання мене направили служити на великий протичовневий корабель "Миколаїв". Практично два роки я прослужив на Середземному морі. Було бойове чергування, бо там базувався флот США, і ми були як противага 5-му флоту США.

Новини за темою

- А ви зустрічалися з ними?

- Так, у морі. Я бачив їхні авіаносці, величезні. Біля них завжди була ціла група кораблів супроводу, для охорони. Був я і на наших авіаносцях, де, на відміну від американців, були літаки з вертикальним злітом. Тоді було два потужних авіаносця: "Київ", "Мінськ". Вони будувалися в Миколаєві, на заводі "61 комунара". Так само, як і корабель, на якому я служив, а таких було всього сім. У Миколаєві всі кораблі проходили ходові випробування в Чорному морі. Служба на кораблі повернула мізки в правильному напрямку. Я був секретарем комсомольської організації своєї бойової частини. А прослуживши два роки, я став членом КПРС.

- Радянський Союз тягнув на собі півсвіту, а в результаті ми маємо те, що маємо.

- Адміністративний підхід до управління економікою і відсутність ринкової конкуренції призвели до того, що економіка СРСР переживала дуже складні часи. Це спричинило кризові явища, які почали проявлятися у другій половині 80-х років, що і призвело до того, що в 1991 році СРСР розпався.

- А в університеті то був величезний плюс – член КПРС.

- Так. Звільнився я з армії восени, а документи в університет я відправив з корабля. На історичний факультет. Так склалося,  що в школі мені завжди подобалися література, історія. Коли прийшов додому – поїхав, пройшов співбесіду на підготовче відділення. На кораблі я в бібліотеці знайшов підручник "Історія КПРС", і я у вільний час готував себе до вступу. Я вступив на підготовче відділення, закінчив його на відмінно і був зарахований на перший курс університету. Навчатися було непросто, бо в мене була перерва після школи, майже чотири роки. Але я закінчив університет з червоним дипломом.

- Як вас помітили?

- Були певні успіхи в педагогічній діяльності. Я – вчитель вищої категорії. Просто один дзвінок з АП змінив моє подальше життя.

- Причина для дзвінка?

- Дзвінок був із приймальної глави АП, яким у той час був Дмитро Володимирович Табачник. А він був моїм одногрупником. Ми з ним починаючи з першого дня університету і по сьогодні. У нас з ним гарні, дружні стосунки. Дмитро Володимирович починав формувати свою команду, і він мене запросив. Дмитро Володимирович сказав, що для нього важливо, щоб я став справжнім управлінцем, і настояв на тому, щоб я пішов в управління з питань територій інспектором. Там я працював інспектором, з областями. Я дуже добре знаю Україну, всі регіони, знаю багатьох, щоправда, вже колишніх керівників, губернаторів, заступників губернаторів, міських голів практично усіх областей України.  

112.ua

- Тоді була така партія – СДПУ(о), і до неї примкнули практично всі. Чому у нас жодна політична сила не може довго жити?

- СДПУ(о), по суті, стала партією влади з 2002 року, коли впевнено виграла вибори, зайшла в парламент. Потім представники партії були призначені на цілу низку відповідальних посад в державі, а Віктор Володимирович Медведчук став главою АП. Я у той час був призначений першим заступником глави АП. На мою думку, жодна партія не може довго жити, тому що ми, як і в 1990–2000-ні роки ще перебуваємо в перехідному періоді (який затягнувся) розуміння того, що таке справжня демократія. Ми думаємо: що більше партій, політичних проектів, то в цьому полягає суть демократії. Деякою мірою тут проявляється політичний егоїзм, що нехай буде маленька політична сила, але моя. Це призводить до того, що політики замикаються у межах цього свого політичного егоїзму, свого проекту і не можуть через свій егоїзм вийти за ці межі і перейти на державні позиції.

- Три українці – чотири гетьмани?

- Можливо, так і є. Можливо, наш політичний егоїзм, пов’язаний з ментальністю, не дозволяє побудувати справді демократичне політичне поле, для того щоб політичні партії і сили працювали на благо України, а не на своє власне его і задоволення власних політичних проблем. Живуть недовго, тому що дуже багато партій йдуть на вибори, щоб отримати довіру громадян України з однією програмою, популяризують цю програму, а коли стають владою, забувають про цю програму. Практичні дії дуже сильно відрізняються від того, що обіцяли. І в людей з’являється зневіра в ці політичні сили.

Новини за темою

- Що вас тримає в цій країні і, якщо ви вірите в її щасливе майбутнє, скажіть чому?

- У мене навіть думки не виникало, щоб десь поїхати з України. Я був у Канаді, в США, в багатьох країнах Європи, але ніколи не було думки поїхати з України. Може, я консерватор, але я люблю оце своє, що в мене є. Я практично в Києві не живу. Я живу в Гребінках, і мене це влаштовує. Мені там комфортно, затишно. Я там відпочиваю і розумово, і фізично, і ментально. Це та земля, де я народився, виріс і звідки я пішов у люди. Так, я вірю, що в України буде найкраще майбутнє, краща доля, і людям, українцям, у своїй власній державі буде жити краще. Навіть якщо кожен на своїй маленькій території, маленькому клаптику землі буде робити корисні справи, для людей, то від цього людям і державі буде краще. Треба рухатися від простого до складного, від меншого до більшого. 

- Дякую, Юрію Івановичу. Я, як людина, яка захоплюється історією, сумую від того, що історія нас вчить одному: що нас нічому не вчить історія. Дуже хочеться, щоб наші люди зрозуміли весь негативний досвід, зібралися і робили свою країну такою, яка вона має бути. 

 

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>