Є люди, які говорять від імені Донбасу, і є Донбас, який живе своїм реальним життям

Письменник Сергій Жадан в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому відособленість Донбасу від України - це стереотип, чого чекати від фільму "Дике поле", знятого за романом "Ворошиловград", а також про головну тему нового збірника віршів

Є люди, які говорять від імені Донбасу, і є Донбас, який живе своїм реальним життям
112.ua

Сергій Жадан

український поет, прозаїк, есеїст, перекладач.

Письменник Сергій Жадан в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому відособленість Донбасу від України - це стереотип, чого чекати від фільму "Дике поле", знятого за романом "Ворошиловград", а також про головну тему нового збірника віршів

***

Бацман: Доброго вечора. В ефірі програма "Бацман".

Сергію, я вас вітаю.

Жадан: Доброго вечора.

- Пам’ятаю, як я вас побачила вперше. Це було в Харкові, коли я навчалася в університеті ім. Каразіна, і тоді ви робили разом з Олесем Донієм творчі вечори – поетичні чи літературні. Це було на вулиці Сумській, клуб "Остання барикада". Тоді я пам’ятаю, що було просто не проштовхнутися в клубі. Як зараз війна вплинула на вашу аудиторію, на вашого слухача, на вашого читача? Люди більше стали ходити чи менше, і якими вони стали приходити до вас?

- Мені здається - більше стали ходити. Хоча це, не думаю, пов’язане напряму з війною. Але, мабуть, з війною теж. Загалом, суспільство зараз таке відкрите дуже. Таке враження, що панцирі знялися, і всі страшенно відкриті і дуже наелектризовані. Публіка стала дорослішою, серйознішою, відвертішою.

- Інші питання ставлять?

- Питання інші, безперечно, ставлять. Тоді, в "Останній барикаді" це могло бути щось, скоріше, іронічне, самоіронічне – там було дуже багато сміху, жартів і т. д.

- Було цікаво і весело.

- Цікаво і зараз – мені здається, що зараз набагато цікавіше. Тому що ти бачиш всі ті трансформації, які з нами всіма відбуваються, оті зміни, які відбуваються.

- А є такі питання, що ви не знаєте, як відповісти людям?

- Звичайно, є. Наприклад, питають, коли закінчиться війна. Я не знаю, коли вона закінчиться, але я знаю, що треба робити для того, щоб вона закінчилася: треба далі триматися разом, треба далі робити те, що ми робимо. Така абстрактна відповідь, але, мені здається, що вона доволі справедлива.

- А як війна вплинула на кількість книжок, які видаються?

- У нас взагалі в книговидавництві зараз такий цікавий період, коли і книжок більше видається, і читачів більше – загалом така страшенно цікава ситуація. Це стосується не тільки книжок, а і культури загалом. Цікаво спостерігати, як, у принципі, формується наш культурний простір, коли з початку війни почали перекриватися канали експорту російської продукції, і відповідно всі ці ніші почали заповнюватися своїм продуктом. І це дуже важливі речі, які відбуваються у нас на очах і які міняють у цілому країну. Я думаю, що коли ми з вами зустрінемося років через п’ять, буде зовсім інша ситуація – набагато продуктивніша.

- Ви народилися у Луганській області, а з якого віку ви живете у Харкові?

- А я приїхав у Харків вступати в педагогічний інститут. Мені було 17 років, це був 91-й рік. Я поступав ще в радянський інститут, а йшов на перше заняття – це вже був інститут незалежної України. Страшенно цікаві спогади, страшенно цікавий час був.

- Що вам не подобається?

- Мені не подобається така загальна соціальна і політична пасивність міста. Це проблема сходу – доволі пасивний у політичному плані. Є певний вакуум політичного життя, в розвитку політичних партій різних, але, з іншого боку, місто безперечно розвивається. Хоча говорити, що розвивається Харків? – Україна розвивається.

- Я дуже чекаю на прем’єру фільму "Дике поле", який знято за вашими романом "Ворошиловград". Чому мають чекати на цей фільм українці й українська аудиторія? Що вони там побачать?

- Я не знаю, чи повинні вже так чекати, але мені самому буде страшенно цікаво його побачити і страшенно цікаво побачити реакцію глядачів. Тому що фільм буде несподіваний для України. Він не зовсім у тренді, тому що він не політичний, не розважальний, це не мелодрама. Там же і кримінал, і любов, і соціальна складова. Там є все. Мені цікаво буде побачити реакцію, цікаво буде побачити, як він піде в прокат. Глядачам я дуже раджу подивитися, тому що це професійно зроблена робота. Там і акторський склад надзвичайно добре підібраний. Там неймовірна операторська робота Сергія Михальчука, який зняв наш Донбас, нашу Луганщину так красиво, що туди після перегляду цього фільму хочеться відразу поїхати подивитися.

Новини за темою

- Ви теж там знялися?

- Так. Моя зоряна роль триває десь три секунди.

- Коли прем’єра?

- Має бути 8-го листопада – тобто фільм має піти в прокат.

- Який бюджет фільму був?

- Я не знаю – це питання до продюсера.

- Чи важко було знайти гроші?

- Не так важко. Скоріше, важко було зробити сценарій. Ми починали працювати з режисером і разом з ним написали два перші варіанти, і нам вони, відверто кажучи, не вдалися. В нас навіть була ідея робити з цього міні-серіал. Ми навіть хотіли продовжити дію роману до 14-го року, щоб, власне, показати, чим займаються герої в перші місяці війни. Але потім зрозуміли, що це така кон’юнктурна тема, і не хотілося прив’язувати її до цього сюжету. І ми звернулися до Наталки Ворожбит, яка зробила фахово, професійно і дуже якісно свою роботу. Вона з цього роману, з цього тексту зробила сценарій, і ми з ним вже працювали.

- Українські політики стільки всього зробили для того, аби українці не забували, що український схід, український захід різні з точку зору деяких сторінок історії, бачення історії, церкви, традицій. І при цьому українські політики роблять все для того, щоби всі ці відмінності продовжувалися. А не навпаки, щоби схід і захід, забувши про те, що роз’єднує, почали реально будувати багате українське спільне, єдине майбутнє. Я знаю, що у вас є проект, який саме знайомить схід і захід, український.

- Я би не говорив би про це як про проект. Скоріше, це те, чим ми займаємося з друзями. У нас є такий невеличкий благодійний фонд – "Благодійний фонд Сергія Жадана". Ми намагаємося якось працювати зі сходом – з Донбасом. Зокрема зараз ми будемо робити саме проект "Мандрівник зі сходу". Ми познайомилися з дітьми з однієї невеличкої донбаської школи з невеличкого населеного пункту і вирішили влаштувати подорож Україною. Тобто діти висловили таке бажання. Вони говорять, що ми мало де були, хочемо побачити свою батьківщину, Україну. І ми подумали, що це насправді дуже хороша може вийти історія. По офіційній статистиці 80-90% мешканців Луганської, Донецької областей не були поза межами своїх областей. Це фатальна цифра, і це фатальна ситуація, і з цим треба щось робити. Я розумію, що наша ініціатива – це така крапля в морі, але мені здається, що це правильна крапля.

Новини за темою

- Розкажіть на прикладі якихось історій, як воно виглядає? Що там бачили діти, що ви бачили, що казали?

- Діти ще не поїхали. Зараз тільки поїдуть. Вони мають поїхати Харків – Київ – Львів – Чернівці – Одеса. Вони будуть їздити і спілкуватися з цікавими людьми, вони будуть бачити цікаві місця. Фактично вони для себе відкриють свою Україну. Тут же йдеться не просто про якийсь туризм і не просто про якісь туристичні поїздки. Такі речі справді страшенно важливі. Скільки доводиться спілкуватися з дітьми і педагогами на Луганщині і на Донеччині – видно, наскільки для них важливо відчувати себе частиною цього суспільства. Не відчувати себе бідними родичами, які знаходяться в сірій зоні, в зоні війни і до яких ставляться як до потенційних сепаратистів, до потенційних зрадників.

- Є така проблема у нас зараз у суспільстві?

- Частково є. Час від часу можна наткнутися на таке ставлення до нас, до східняків, до мешканців Донбасу.

- А вам не стає образливо від цього?

- У мене це викликає бажання працювати. Бажання міняти ці стереотипи, а не ображатися.

- Особисто ви стикалися з такими речами?

- Звичайно, стикався.

- Що кажуть?

- Кажуть: "Ти східняк, ти з Донбасу, очевидно, до тебе треба ставитися трішки насторожено". Я до цього з іронією ставлюся. Я відповідаю, що, безперечно, насправді ми всі різні. Україна – велика країна, де регіоні різняться, і насправді це не проблема – це прекрасно, що в нас є Буковина, Галичина, Закарпаття, а є Херсонщина, Миколаївщина, Слобожанщина і т. д. І ці відмінності мали би не створювати нам проблеми, а витворювати різноманітність нашу та віддавати нам більше енергії. А з іншого боку, крім того, що є речі, які нас роз’єднують, є речі, які нас поєднують. На превеликий жаль, це не дуже хороші речі. Це наші проблеми – і політичні, і соціальні, й економічні. І вирішити ці проблеми, мені здається, ми можемо лише разом. Якщо ми будемо один від одного відокремлюватися, відштовхувати один одного, мірятися, хто з нас більше патріот, хто більше любить Україну – навряд у нас щось вийде.

- Як повернути Донбас – ви знаєте?

- Я не думаю, що Донбас від нас кудись пішов. Ви маєте на увазі Донбас ментально чи Донбас територіально?

Новини за темою

- Давайте два шляхи ці обговоримо.

- Я ніколи не бачив відокремленості Донбасу. Це один зі стереотипів, що Донбас живе якимось своїм життям – не слід Донбас рівняти і міряти, й оцінювати лише за політикумом донецьким і луганським. Є люди, які говорять від імені Донбасу, і є Донбас, який живе своїм реальним життям. Я не думаю, що це реальне життя знаходиться за якоюсь залізною завісою, за якоюсь стіною. Вони живуть тими самими проблемами, тими самими переживаннями,  що і мешканці Полтавщини, Харківщини чи Сумщини.

- На окупованих територіях чекають на Україну, на повернення чи ні?

- Наскільки я знаю, наскільки я розумію, на окупованих територіях є велика кількість людей, які, безперечно, чекають повернення української влади. І далі живуть, відчуваючи себе частиною України.

- Як повернути Донбас, якщо казати саме про дії і саме про окуповану територію, зараз?

- Це питання, скоріше, до політиків – я не знаю. В мене є розуміння того, як би мали люди, які знаходяться по цей бік фронту, ставитися до людей, які знаходяться по той бік лінії фронту. Тобто ставитися не як до зрадників, а скоріше, як до заручників. Якщо ми вже говоримо про сепаратистів як про терористів, а я схильний саме так про це говорити, то слід розуміти, що цивільне населення, яке знаходиться під владою терористів, - заручники. Це люди, які не обов’язково з власної волі там опинилися і не обов’язково підтримують дії людей зі зброєю. Є купа випадків конкретних, якихось історій, і це все дуже важко збивати під якусь стандартну оцінку, якісь узагальнення і неправильно. До людей взагалі не треба ставитися з узагальненнями. Тому що у кожного своя якась біографія, у кожного свій випадок, у кожного своя точку зору. І якщо ми все це будемо ігнорувати, то за великим рахунком – це шлях у нікуди.

Новини за темою

- Ваш новий роман "Інтернат" - він про Донбас чи про всю Україну?

- Він конкретно про Донбас. Але, безперечно, ті проблеми, які там піднімаються - їх можна проектувати на всю Україну. Себто це відчуття неукоріненості, відчуття певної бездомності і недостатність відчуття самої України як такої. Я думаю, що це стосується не лише Донбасу, коли людина живе у такому вакуумі і не зовсім розуміє, що відбувається довкола неї. Коли вона не цікавиться політикою, не цікавиться життям країни, не цікавиться тими проблемами, які визначають її.

- Чи є щось у вас таке, що ви написали чи сказали, і зараз воно справджується?

- Коли перечитуєш речі, які ти писав, то постійно знаходиш якісь речі, які проростають потім у дійсність, реальність. Але це, скоріше, "розумнічання" заднім числом. Я коли зараз читаю свої старі вірші на вечорах, бачу, як там багато війни, як там багато якихось воєнних реалій. Але мені ця позиція письменника, поета, як пророка, глибоко несимпатична. Це скоріше – життя мови. Мова як живий організм живе якимось своїми законами і підпорядковує тебе своїм законам. Навряд чи письменник формує це саме майбутнє. Скоріше, письменник, як певна антенна, яка реагує на зміни в повітрі.

- Яка сьогодні найбільша проблема України?

- Не знаю.

- Для вас?

- Можливо, наше ставлення до України як до такої. Багато хто з нас не зовсім відчуває ту нашу країну. Багато хто з нас живе в якомусь віртуальному світі і не зовсім відчуває цю тональність українську.

- Чому так?

- Тому що у нас справді специфічна ситуація, і політична, і соціальна, й інформаційна. По-друге, у нас доволі непроста наша історія – 27 років незалежності, коли не зовсім зрозуміло – була ця незалежність чи не було. Наскільки вона була реальна, наскільки ефективна. Коли у нас у 14-му році почалися події в Криму і на Донбасі, раптом виявилося, що дуже багато якихось ознак незалежності фактично немає. Немає армії, немає судів, немає міліції, немає прикордонників – нічого немає. Є якась така фантомна Україна, і вона насправді нічим не наповнена. Фактично окрім українців самих нічого в цій оболонці немає. І фактично ж суспільство саме і почало штурмувати країну. З одного боку, цей процес складний, болючий, а з іншого – він доволі обнадійливий, доволі оптимістичний. Тому що видно, що ця країна потрібна в першу чергу самим громадянам.

- Тобто для вас незалежність справжня починається не в 91-му році?

- У 2014-му, безперечно, коли, власне, громадяни України раптом почали цю країну захищати. Раптом зрозуміли, що це їхня країна. Раптом зрозуміли, що є велика небезпека її втратити. Насправді це дуже важливі речі. Навіть не так події на Майдані, як події весни 14-го, коли українці, які в принципі не цікавилися політикою, не підтримували революцію, не підтримували євроінтеграцію як таку, раптом зрозуміли, що от це моя країна, от її кордони, і тут раптом з’являються якісь люди зі зброєю, які до цієї країни не мають жодного стосунку, і хочуть нас цієї країни позбавити. Справді страшенно надзвичайно важливий був момент, який фактично до сьогодні триває. Ця ж історія, вона далі відкрита.

- А ви коли-небудь думали, могли собі уявити, що Росія реально піде війною на Україну?

- Я особисто не думав. Хоча зараз чую багатьох своїх колег, які говорять: "А ми давно попереджали – буде війна, ми говорили". Насправді я не пам’ятаю, щоб вони це попереджали, але це бажання бути розумним заднім числом.

- Що буде з Росією, коли Путіна не стане?

- Поняття не маю. Мене це мало цікавить – мене більше цікавить, що буде з Україною. Що буде з нами всіма. Це наш простір, наша територія, і набагато важливіше зосередитися на будівництві того, що стосується нас.

- Але ж ми від такого сусіда нікуди не дінемося?

- Очевидно, так. Я все життя прожив на східному кордоні, не від’їжджаючи далі ніж на 50 км від російського кордону – очевидно, що цей сусід нікуди не подінеться.

- А війна буде продовжуватися, поки буде Путін? Чи можливі варіанти?

- Мабуть, можливі. Важко прогнозувати, що буде в плані війни і як вона буде далі розвиватися, і скільки буде тривати – я не знаю.

- У 2014-році, коли були події, сутички в Харківській обласній раді, вас сильно побили. Ті, хто це зробив – вони покарані зараз?

- Наскільки я розумію, вони не те що не покарані, а вся ця ситуація розвивається доволі дивно. Нещодавно в Харкові відбувався якийсь суд над "антимайданівцями", і їм дали якісь умовні терміни. Я не є кровожерливим громадянином, та насправді це доволі тривожний симптом. Тому що ми ставимося до людей, які фактично воювали проти своєї країни, які виступали і виступають до сьогодні проти її державності, проти її незалежності, як до дрібних правопорушників. Доволі небезпечно.

- А серед тих людей були ті, які вас тоді били?

- Тут річ не в тому: били чи не били. Та ситуація була доволі спонтанна – це ж знову до питання про місцеву харківську владу, до питання про ту ситуацію, яка тоді була.

- Як все було – розкажіть.

- У моєму розуміння це була велика спровокована бійка, конфлікт між харків’янами і за участі частини привезених гастролерів із Росії. Тобто влада накрутила одних харків’ян проти інших. У хід були пущені всі ці меседжі про "Правий сектор", який їде вбивати російськомовних, про якихось активістів із західної України, які ніби приїхали до Харкова. Була спровокована сутичка, була велика бійка, і слава Богу, що ніхто тоді не загинув.

- Як ви тоді там опинилися, в самому центрі всього цього?

- Ми були в приміщенні Харківської ОДА вже цілий тиждень. Там були наші "євромайданівці", і відбувся штурм з боку Антимайдану на Майдан. Там були і харків’яни, і не харків’яни. Я би говорив не про тих людей, які билися, власне, фізично, а скоріше, про тих людей, які все це організували. Які до сьогодні знаходяться на своїх посадах, знаходяться в парламентській залі, знаходяться в кабінетах затишних, у владних кріслах. Їх не покарано, і до них, за великим рахунком, ні в кого нема ніяких питань.

- Ви з Дмитром Ярошем знайомі?

- Ні.

- Хотіли би познайомитися?

- Він цікава людина - так.

- Якщо до вересня-жовтня не з’явиться якихось нових прізвищ у президентських перегонах, то народ України буде обирати із тих, хто є зараз у списку. Хто вам ближче?

- Я буду дивитися, хто піде. І буде дивитися, власне, хто буде стояти за тими людьми, хто пішов.

- А от зараз з тих, хто є, хто для України найкращий?

- Мені важко говорити за всю Україну. В мене сьогоднішні перегони викликають дуже багато питань і певний розпач. Насправді хочеться навіть не нових облич, а нових ідей. Ідей, які би дійсно працювали, які були би ефективними. А натомість, справді, це виглядає доволі печально. Ви вірите, що з’являться нові обличчя до жовтня?

- Як на зараз, то, в принципі, другий тур може виглядати Тимошенко - Гриценко. Ви підете на такі вибори голосувати?

- Я зараз на це питання відповіді не маю. А на вибори йти треба – на вибори завжди треба ходити.

- Тобто вам не подобається жоден із кандидатів?

- Мені не подобається жоден, і що робити в цьому випадку, чесно кажучи, я для себе поки що відповіді не знайшов. Очевидно, що цю відповідь доведеться шукати. Очевидно, що не можна буде зробити вигляд, що виборів немає і що тебе це не стосується. Очевидно, що треба буде обирати між більшим злом, меншим злом, йти на більший компроміс, на менший. І це фатально – нічого хорошого в цьому нема.

- На минулих виборах ви голосували за Порошенка. На цих ви будете голосувати за Порошенка?

- Зараз не скажу. Але якщо в другому турі буде Порошенко і представник "Опоблоку" - очевидно, що я не буду голосувати за представника "Опоблоку".

- Вам подобається все, що зараз робить сучасна українська влада?

- Мені багато речей не подобається. Наша українська народна традиція – в усьому звинувачувати владу. За все лаяти владу і говорити, що влада нічого не робить. Доводиться багато їздити країною, спілкуватися з дуже різними людьми, зокрема з представниками влади на різних рівнях. Я не можу сказати, що влада нічого не робить для країни. Це об’єктивно: проїхатися Донбасом і побачити, скільки там всього відбудовується, ремонтується і чогось робиться. Починаючи від доріг і закінчуючи школами і садочками. Інша річ, що до цього не слід ставитися як до чогось неймовірного. Влада має цим займатися.

- Корупція – це проблема для України?

- Я думаю, це одна з найважливіших проблем. Корумпованість – страшна біда, яка просто гальмує країну.

- А що робити? Як по руках давати?

- Давати треба по-справжньому, а не просто декоративно. Давати так, щоби бажання брати і давати зникло назавжди. Має бути якась законодавча база під це.

- Коли ви на все це дивитесь – не виникає у вас бажання самому піти в політику і почати самому робити? Якщо немає з кого обирати.

- Ні. Не виникає. Я звик відповідати за те, що я роблю, і за те, що я говорю. Політична система в Україні, як вона мені бачиться, вона, на превеликий жаль, не надає тобі багато можливостей лишатися самим собою, лишатися незалежним і робити те, що ти хочеш. Така певна закрита система, потрапивши куди, ти великою мірою втрачаєш свою незалежність. А для мене це неприйнятно. Я ж ніколи не дистанціювався від політичного життя. Тому що мені здається – це неправильно.  Є політикум і є політика – вони ж різні насправді. Говорити, що весь український політикум це зрадники, корупціонери, хабарники й агенти КДБ – це теж неправильно. Я знаю людей, яким я довіряю, яких я підтримую. Навіть харківські наші депутати, з якими ми працюємо. Дуже важливо не вдаватися до якихось узагальнень, не кидатися якимось порожніми фразами, що всі продажні і що нікому не можна довіряти. Дуже важливо пробувати щось робити, шукати людей, яким можна довіряти, на яких можна покластися.

- Хто сьогодні в політиці є взірцем?

- Ви говорите про політику вищого ешелону. А я мав на увазі, що з середовища харківських активістів, харківських "майданівців" до влади на місцевому рівні прийшли люди, яких я підтримав у 14-му році і в яких я до сьогодні не розчарувався. Вони реально щось намагаються робити – у нас же в Харкові своя специфічна ситуація. Ми почали  розмову з того, як Харків розвивається, як Харків відрізняється від інших міст, у позитивний бік, а натомість ми не говоримо про те, наскільки у Харкові великі проблеми з прозорістю дій влади і з корумпованістю чиновників, і з такою дивною позицією харківського міського голови. Натомість у мене є друзі-депутати, які в цій ситуації йому опонують, які намагаються щось робити для демократизації міста. Це люди,  з якими я конкретно співпрацюю. На минулих виборах я голосував за певні політичні сили. У нас наступного року вибори, і я думаю, буду я знову за ці політичні сили голосувати чи ні? Тому що там є окремі депутати, які далі є моїми друзями, я їм довіряю. Я в них не розчарувався. А натомість, депутат - вже частина політичної сили, він частина фракції. Іноді їхня позиція, їхні заяви викликають здивування, м’яко кажучи. Треба дивитися конкретно на те, що люди роблять. За кого вони голосують, чи ходять вони на засідання.

- Які зараз у вас гонорари?

- У нас є уявлення про письменника як про людину, яка живе з продажу своїх книжок. Очевидно, що в Україні, де книжковий ринок недоформований, культурне поле доволі розріджене, очевидно, що це не зовсім так. Письменник, у моєму розумінні, це людина, яка пише, говорить, виступає, перекладається, і це все разом і становить її заробіток.

- Яка книжка, який роман є для вас "найхлібнішим"? Той, що приніс вам за весь період найбільше грошей, і приблизно скільки?

- "Ворошиловград". Я за нього отримав кілька міжнародних літературних премій – а це серйозні гроші. 100 тис. дол. він мені приніс точно.

- Ви багата людина?

- Я людина, якій вистачає грошей, які в неї є. Якби в мене було більше грошей, я би міг робити більше якихось благодійних речей. Але справа в твоєму ставленні до грошей.

- Яка у вас квартира, якщо не секрет?

- Велика, хороша.

- На якій машині ви їздите?

- Моя дружина їздить на Volkswagen, а я їжджу в метро. Я люблю громадський транспорт.

- Чого ви не купите собі автомобіль?

- У нас є автомобіль, просто я не воджу його. Я живу звичайним життям, їжджу в метро не тому, що в мене нема грошей на автомобіль чи на таксі, а тому, що мені це цікаво, мені це подобається. До мене підходять в метро, просять сфотографуватися, я до цього нормально дуже ставлюся.

- І ви там собі слухаєте щось у тих розмовах?

- Слухаю, письменник має слухати. Я всюди ходжу, мені не цікаво жити, відгородившись від цієї країни, від цих людей, які є громадянами цієї країни.

- Як зробити, щоб еліта була елітою?

- Я не зовсім розумію значення слова "еліта". А що робити? Потрібно впроваджувати закони, пов’язані з культурною політикою. Потрібно розбудовувати інституції. Потрібно тиснути на владу, проводити у владу людей, для яких культура не буде якимось доважком до їхніх корупційних схем, а буде складовою державної діяльності. У нас зараз, в Україні, створюються дуже цікаві проекти. Скажімо, створюється Український інститут. Це та структура, якої дуже не вистачало. Це структура, яка є в багатьох країнах, – культурна інституція, яка займається популяризацією культурного життя країни. Можна сидіти і критикувати владу, а можна взяти і до чогось долучитися. Ось я в наглядовій раді цього інституту. Будемо щось робити.

- Восени виходить збірка ваших віршів "Антена". Про що вона?

- Та вона про все. Це такий поетичний щоденник за останні два роки. Там багато віршів, умовно кажучи, про війну. Просто про те, що бачив, що відчував, що пережив. Це такий звіт за останні два роки. Це важлива книжка, тому що вона, мабуть, найбільш приватна, плюс, її оформив мій хороший приятель, харківський художник Гамлет. Він зробив з цієї книжки такий арт-бук. Тому книга дійсно специфічна, має специфічний вигляд. Вона вийде в вересні - подивимося, як буде сприймати читач.

- У дорослому житті ви плакали?

- Востаннє плакав 1988-го року, коли збірна Радянського Союзу програла голландцям на чемпіонаті Європи. Хоча останнім часом доводиться чути багато історій, які справді не дуже веселі.

- Яка у вас мрія?

- У мене є конкретна мрія, яка пов’язана, власне, з тим, що відбувається у нас в країні. Щоб якомога скоріше закінчилася ця війна, щоб якомога скоріше ми собі повернули наші кордони, наші території. Щоб Україна почала жити нормальним повноцінним життям.

- А для себе?

- Я для себе ці речі не розділяю. Я цим живу. Це все наше життя, ми цим живемо. Якось ці речі розрізняти мені особисто дуже важко.

- У вас двоє дітей. Які слова найчастіше ви їм кажете?

- Мабуть, те, що я їх люблю. Мені здається, це дуже важливо, коли дитині таке говорять.

- Ваша дружина, сім’я теж люблять Харків? Не збираються переїздити до столиці?

- Ні, ми нікуди не збираємося. Я розумію людей, які реалізовують себе в іншому місті. Але мені в Харкові добре.

- Ви були одним з тих, хто одразу відгукнувся на прохання інтернет-видання "Гордон" - привітання для Олега Сенцова з Днем народження зробили. Ви можете повторити, щоби ви йому бажали, і що зараз найголовніше для нього?

- Мені здається, найголовніше – витягнути його звідти. Себто повернути його на батьківщину – і його, і всіх інших політв’язнів. Ми бачимо, як президент ФІФА хвалить президента Путіна, говорить, наскільки міняється в світі ставлення до Росії, а з іншого боку, ми розуміємо, що в цей самий час у Росії сидить кілька десятків громадян України, які є фактично заручниками режиму Путіна. І це все відбувається в наш час, у нашому світі, де відбуваються футбольні свята, а на сході гинуть українці, в Росії сидять українці. Це все далі триває, і багато хто сприймає як норму. Нормою це не є і бути не може. Доки наші співгромадяни там сидять, дуже важливо про них не забувати. Я можу собі уявити, як почуває себе людина, яка знаходиться в іншій країні, яка отримує термін 10- 20 років ув’язнення і яка розуміє, що великою мірою від неї мало що залежить. Вона може далі лишатися на своїх позиціях, далі лишатися собою, а великою мірою багато чого залежить від нас усіх, від світу. Наскільки світ буде на це реагувати, наскільки він буде вважати цю несправедливість несправедливістю, і наскільки він буде хотіти змінити цю ситуацію.

- Я думаю, найкращим анонсом вашої поетичної збірки буде читання якогось вірша.

- Їй п’ятнадцять, і вона торгує квітами на вокзалі. Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід. Потяги завмирають на мить і рушають далі. Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

Ніхто не зупиняється в її місті. Ніхто не хоче забрати її з собою. Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго, що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого і літньої порожньої панорами.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина. Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату. Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату.

Формуються світло й темрява, складаючись разом. Літнє сонце перетікає в зими. Все, що діється нині з ними всіма, називається часом. Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Формується її пам’ять, формується втіха. В цьому місті народилися всі, кого вона знає. Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав. Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

- Я вам дякую.

- Користуючись нагодою, я можу запросити всіх на презентацію. В Будинку офіцерів у Києві 14 вересня буде презентація книжки "Антена". Я там вам радо почитаю старі і нові вірші.

- Дуже вам дякую.

- Спасибі вам.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів