(c) 112.ua / Ірина Сампан
Чому погодилися на командувача АТО, чи був вибір не ставати на посаду? Зрозуміло, що наказ є наказ, але я про людський фактор. Чи хотіли ви і що для вас означає це призначення?

Людський фактор можна вкласти в дуже прості поняття – це військовий наказ. Військова людина зобов’язана виконувати накази, при цьому особисте бажання або небажання чи якісь інші причини не враховуються.

Чим відрізняється ваш підхід до командування від вашого попередника на цій посаді?

Я не маю ніякого права, ні морального, ні юридичного, порівнювати свою діяльність з діяльністю попередників. А по-друге, я взагалі в житті і службі намагаюсь дотримуватися принципу Дональда Рамсфелда - "нікого не критикуй і не показуй своє відношення до тих посадових осіб, які до тебе виконували завдання, з однієї простої причини: ти ніколи не був на їхньому місці і ніколи не був у тих обставинах, у яких діяли вони".

В одному інтерв’ю ви сказали, що "ВДВ найкращі – і це здоровий військовий шовінізм". Ви тепер керуєте усіма родами і видами військ, які знаходяться в районі АТО, а не тільки ДШВ. Вдається зараз цей "шовінізм" приборкати і дивитися на інші бойові підрозділи об'єктивно, без переваг одних над іншими?

Я згадую цю розмову на одеському телебаченні, і якщо бути точним, я сказав, що здоровий військовий "шовінізм" має бути присутній у військовослужбовця-представника будь-якого виду Збройних сил і будь-якого роду військ. І в цьому сенсі ДШВ немає ніяких виключень. Що стосується виконання завдань спільних, тут ми всі чітко розуміємо, це наше професійне сприйняття, будь-яке завдання виконується об’єднаними зусиллями всіх родів і видів ЗС, а також інших силових структур, які залучені до виконання завдань у складі сил АТО. Тому тут проводити якісь межі, рамки або кордони "ці наші, ці не наші", "ці виконують, ці не виконують", просто непрофесійно і недоречно. Намагаємося і в повсякденній діяльності під час виконання завдань цю ідеологію постійно підтримувати і вимагати цього від своїх підлеглих.

Здорове змагання – так, здорова конкуренція – так. Це, врешті-решт, запорука успіху і запорука неупередженого підходу до виконання завдань. Але це ні в якому разі не повинно перетворюватися на якісь взаємні приниження і диференційний підхід до одного чи іншого підрозділу.

Збираючи думки військовослужбовців, цивільних, "диванної сотні" відчутно було, що від вас на посаді очікують чогось більшого, зважаючи на ваш бекграунд. Мовляв, "от із Забродським повоюємо", хоча би апелюючи до того, що українські військовослужбовці почали займати "сіру зону".

Це випадковий збіг обставин  (посміхається, ред.). А насправді я нічого такого (очікування, - ред.) не відчуваю, ні у повсякденному житті, ні під час виконання обов’язків.

Деякі дописувачі у соцмережах намагаються інформувати своїх підписників про хід бойових дій, і, якщо вірити військовослужбовцям, цим шкодять операції чи створюють загрозу життю особового складу. Що ви можете їм сказати?

Може, це буде виглядати як звернення. У відкритому суспільстві, в якому циркулює відкрита інформація, це нормально і це природньо. Можливо, комусь важко це зрозуміти як представникам різних поколінь і різних світоглядів, який, може, уже запізно змінювати. Але у будь-якому випадку, якщо є джерела інформації якісь альтернативні, є можливість і бажання висловлювати свою думку, є можливість виказувати свою позицію, у тому числі і громадянську, є переживання і відчуття того, що відбувається на лінії зіткнення чи в районі проведення АТО – це небайдуже більшості населенню країни, з одного боку, це позитив, інакше немає сенсу говорити про решту, тому що це одне з тих понять, заради яких ми знаходимося тут. Інша справа, з чисто професійної точки зору, коли не всі розуміють, що ця межа між тим, що дозволено говорити, і тим, що небажано говорити, вона дуже тонка. Чітко її визначити неможливо, потрібно її вказувати у конкретних випадках. Десь має сенс форма подачі інформації, десь - згадування про якісь топографічні елементи чи географічні назви, десь - навіть час подачі інформації. У цьому плані, скажімо так, не побажання, а одна із думок, я вважаю, що такого роду заяви, тим більше письмово, мають бути більш виваженими, ніж вони є.

Інформація – це та ж сама зброя, і якщо вона здається з одного боку безневинною в центральних регіонах країни, тут вона може коштувати життя, невиконання завдання, втрат в особовому складі і техніці, втрат позицій і таке інше. Знаходячись не тут, передбачити наслідки від чергового інформаційного вкидання, не завжди можливо.

В АТО знаходяться добровольці, які допомагають ЗСУ. Як думаєте, чому вони не хочуть в офіційні силові структури, зокрема в ЗСУ. І чи добре, на вашу думку, цей механізм працює, коли добровольці приїжджають "попрацювати на позиціях".

Ну питання, чому не хочуть, до добровольців в першу чергу, а не до командувача АТО. Стосовно співпраці, ми ефективно співпрацюємо з усіма військовими формуваннями держави, які виконують завдання АТО. І найкращий результат цієї співпраці полягає в тому, що ми об'єднуємо свої зусилля для успішного виконання поставлених завдань.

Призначення Пасічника главою в "ЛНР" - це позитив для українських сил на луганському напрямку чи навпаки?

Це теж питання до чергового ватажка так званої "ЛНР". Це просто питання політичне, і воно напряму не має відношення до виконання завдань силами АТО. Що стосується якихось змін у позитивному чи негативному плані, відверто кажучи, ми їх не відчули і, сподіваюсь, не відчуємо. Наша справа - воювати, а з політичними перипетіями всередині "ЛНР" хай розбираються в так званій "ЛНР".

Яка ситуація у нещодавно зайнятих населених пунктах, як відбувається співпраця з місцевими.

Військовослужбовці ЗСУ та інших військових формувань, підрозділи військово-цивільного співробітництва у тісній взаємодії з військово-цивільною адміністрацією докладають всіх можливих зусиль для того, щоб нормалізувати життя цивільного населення і вирішити питання постачання електроенергією, води, певних найменувань харчових продуктів і таке інше. 

(c) 112.ua / Ірина Сампан

На Яворівському полігоні пройшла ротація американських інструкторів, які навчали підрозділи 95-ї бригади. Зокрема вони вже не вчили безпосередньо військовослужбовців, а займалися з українськими інструкторами. На Rapid Trident американці розповідали, що інколи з українськими військовослужбовцями у них виникали суперечки, бо всі цінують власний досвід в АТО і, мовляв, "ми знаємо, як воювати". Як ви оцінюєте рівень цієї підготовки десантників на індивідуальному рівні і на рівні підрозділу, а також і самих українських інструкторів? 

Будь-яка співпраця у військовій сфері, спільна підготовка - це перш за все джерело для взаємного обміну досвідом, пошуку якихось нових форм навчання, вивчення нових тактичних прийомів. І це стосується не тільки індивідуальної підготовки, а і підготовки у складі підрозділів. Це стосується не лише 95-ї бригади, не лише підрозділів ДШВ, а й багатьох підрозділів ЗСУ. Ця програма діє не перший рік. Ми приносимо щось нове і беремо щось нове. Те, що час від часу виникають професійні спори між однією та іншою стороною, просто у кожного є своє уявлення про систему підготовки, як треба діяти у конкретній бойовій ситуації, є свої погляди, у тому числі на доктринальне застосування певних систем озброєння. Я вважаю, це нормально, мати можливість обмінятися думками, продемонструвати практично погляди кожного і загалом повчитися один у одного. Чим більше підрозділів проходить через це спільне тренування, в тому числі й інструкторський склад Яворівського навчального центру, чергова ротація інструкторів ЗС США, не говорячи вже про особовий склад наших підрозділів, тим краще. Результат лише позитивний і ніякого іншого результату не може бути за визначенням.

Ці військовослужбовці вже готові стати пліч-о-пліч для виконання спільних операцій з військовослужбовцями країн-членів НАТО у багатонаціональному контингенті?

У складі ДШВ достатня кількість особового складу, підготовленого для спільного виконання завдань з підрозділами країн НАТО і зокрема США.

Щодо зміни беретів, дати святкування і відходу від радянської символіки. Мяко кажучи, не всі десантники хотіли цих змін. Що ви говорили особовому складу?

Ми чітко розуміємо, що цей крок непростий, це не просто елемент форми одягу, це елемент, з яким пов'язане славетне бойове минуле, але цей крок зробити потрібно. Ніхто не сподівався, що наше спільне бойове минуле, спільні елементи форми одягу, спільна воєнна історія стане теж зброєю у цій війні. Війна тому і називається гібридною, тому що в ній не тільки стріляють, але вбивають людей певними інформаційними впливами. Ми не збираємося залишати цю зброю в руках нашого противника.

(c) 112.ua / Ірина Сампан

Ви маєте досвід командування просуванням власного війська, а тепер досвід "стримування" власного війська від бажання просуватися вперед. Розмови і звинувачення про те, що командування не дає наказу йти вперед, вони ж нікуди не зникали. Що важче, розвивати ці амбіції в особового складу чи стримувати їх?

Мені не подобається слово "стримування", можливо, його треба було замінити іншим словом. Але як військова людина, і вам будь-який військовий керівник будь-якої ланки, починаючи від командира відділення чи командира бойової машини, вам завжди скаже, що зазвичай є певні труднощі для того, щоб знайти мотивацію в особового складу для виконання якогось завдання, ніж труднощі у стримуванні у виконанні завдання. І те, що у людей є бажання йти вперед, на мій професійний погляд, це дуже добре і позитивно. Інша справа, коли це бажання виливається в такі форми, коли це може привести до непередбачуваних і, головне, небажаних наслідків. Тому ніхто нікого не стримує і не забороняє розмовляти про те, що ми готові чи що ми будемо готуватися до того, щоб рухатися вперед. Це частина військової справи. Інше питання, що це все має бути продумано, підготовлено й організовано.

Ви знаєте свого противника з 2014 року. Наскільки він виріс сьогодні? Я не маю на увазі російську армію, маю на увазі бандформування ОРДЛО. І чи є у вас відчуття, що ці бандформування були створені на довгострокову перспективу, тобто їх забезпечують, їх готують, навчають? Чи відчувають це українські сили?

Я би не відокремлював одне від іншого, тому що не секрет, що відокремити регулярний підрозділ від формувань так званих "ДНР-ЛНР", зокрема першого і другого армійських корпусів дуже важко. Всі ми знаємо, що посади командної ланки від командира роти і вище в обох корпусах займають кадрові військові російської армії, на ротаційній основі, до речі. Всі посади, які пов'язані з використанням якихось високотехнологічних систем озброєння, наприклад, засоби радіоелектронної боротьби, окремих засобів артилерійської розвідки теж укомплектовані кадровими військовими РФ. Тому відокремлювати, наскільки виросли одні чи інші, це було би не вірно. Стосовно противника як такого, будь-яка військова організація, якщо вона є організованою на достатньому рівні, вона адаптується, вдосконалюється, бачить власні прорахунки, реагує на зміни обстановки, зокрема перший і другий армійські корпуси не є виключенням. Крім того є потужна підтримка технічного, методичного плану, постачання розвідувальної інформації, побудови системи управління, сама модель обох оперативних об’єднань, це теж все взято з російської армії. Так, вони теж вдосконалюються, теж реагують, з обстановкою 2014 року порівнювати важко, але в тому і сила військового організму, щоб діяти в будь-якій обстановці.

Ми маємо прецедент прикордонника Колмогорова. Чи були у вас такі випадки під час рейду, зокрема під час просування у населених пунктах? Чи розглядали ви випадок Колмогорова разом з військовослужбовцями, і чи можливо це якось попередити?

Опрацьовувати можна тоді, коли знаєш чітко факти, живишся не плітками і не домислами, а конкретною фактурою. Це стосовно опрацювання. Стосовно того, що це викликало певного роду резонанс, не тільки у Державній прикордонній службі, а і у всіх Збройних силах та інших військових формуваннях, так, це факт. Під час виконання завдань у 2014 році питання такого роду, починаючи з певного моменту, не ставало взагалі, тому що коли підрозділ виконує бойове завдання, то важко собі уявити, що він опинився в ситуації, яка була на посту під Маріуполем. Але хочу підкреслити, що моя особиста позиція залишається незмінною. Якщо держава залучила певні військові формування до виконання певних військових обов’язків, якщо дала право застосовувати зброю, вчиняти певні дії, для когось вони тактичні, для когось - оперативні, для когось - процесуальні, для когось - оперативно-розшукові, значить, так чи інакше держава має гарантувати, що людина, яка виконує державні накази, діяла в інтересах держави і на її благо.

Україні потрібні воєнні суди?

Я вважаю, що система правосуддя потребує вдосконалення, як і будь-яка державна система. Події, які почалися навесні 2014 року і тривають досі, - це одна з перевірок, це наш екзамен на право бути державою. І цілком природно, що якісь державні механізми виявляються ефективними, якісь відмирають, якісь потребують просто вдосконалення або нарощування, або навпаки скорочення. Не є винятком для цього і військові суди, тому що військова справа за своєю природою  теж дуже специфічна, і людині, навіть неупередженій, грамотній і підготовленій у юридичній сфері, іноді дуже важко розібратися в тонкощах і деталях виконання завдань саме силового відомства.

Пресс-служба Министерства обороны Украины

Питання моральної складової і формування військової еліти. Як ви оцінюєте моральний стан військовослужбовців і в ДШВ, і загалом по ситуації в АТО, їхню мотивацію, розуміння своєї приналежності до ЗСУ?

Якщо розглядати поняття військової еліти загалом, то на моє глибоке переконання, дуже важко формувати еліту, коли людина уже одягла військову форму і стала до ЗС чи іншої силової структури. Формування військової еліти починається не у військкоматі і навіть не у військовій частині, формування еліти починається у дитячому садочку. Коли людина росте, дорослішає, набирає життєвого досвіду, коли бачить, як держава, громадяни, суспільство в цілому відноситься до представників силових структур і до ЗС зокрема, от формування еліти починається саме там. Те, що відбувається у військових частинах і підрозділах, це можна назвати вже певним чином експлуатацією поняття "еліти", тому що дійсно потрібен окремий важіль мотивації, високі поняття, в тому числі і духовні. Це було задовго до нас, ми тут нічого нового не вигадували.

А як щодо тієї цифри, що озвучив Анатолій Матіос, про 10 тисяч небойових втрат. Як щодо того, що відбувається поза кулісами картинки про війська: алкоголізм, мародерство, як зараз з цим?

Завдяки журналістам, ми бачимо, що прикриттям якихось негативних явищ в армії ніхто не займається, тому що ми розуміємо, що перший крок для того, щоб боротися, це визнати, що явища такі є. Якщо ми будемо говорити, як все добре і чудово, то ми втратимо довіру, тому що всі знають, що це далеко не так. А з іншого боку, ми собі даємо можливості якось впливати на процеси, викорінювати ті негативні процеси, які є. Все, що ви перерахували, так, воно існує, ніхто цього не відкидає, так, вживаються певні заходи, так, масштаби цих явищ важко порівнювати, навіть 2014 рік з 2015 роком, не говорячи вже про 2016 і 2017 роки. Але час від часу, так, це відбувається, нічого не зробиш. Хтось колись дуже влучно сказав, що будь-які збройні сили, будь-яка армія – це зріз суспільства, і від того, що людину одягають у військову форму, призивають для виконання якихось військових завдань, наділяють якимись повноваженнями, від того вона не змінюється, вона такий же громадянин нашої країни, як і ті, хто знаходиться поза межами ЗС, з усіма недоліками і негараздами, певними гріхами, які кожен з нас має. Інша справа, що треба оцінювати роботу керівництва й ефективність взагалі ЗС за конкретними заходами, які вживаються для того, щоб це викорінити. Зрозуміло, що з цим миритися ніхто не збирається.

Ваше слово наостанок, можливо, звернення чи побажання до військовослужбовців, колег.

Це навіть не звернення, а скоріше побажання. Фактом є те, що за 4 роки вже кожен зрозумів, що військова справа - це, перш за все, справа професійна і робити її потрібно професійно, мужньо, вміло, з честю і гідністю.

Розмову вела Ірина Сампан