Я працюю на сцені 40 років і завжди була принижена тим, що я україномовна. Тепер усе по-іншому

Я працюю на сцені 40 років і завжди була принижена тим, що я україномовна. Тепер усе по-іншому
Оксана Білозір 112.ua

Оксана Білозір

Народний депутат України VI скликання

Мага: Вона завжди була дуже популярною і при цьому ні на кого не схожою. І завжди залишалася такою "білою вороною" у власній улюбленій державі. Сьогодні в мене в гостях народна артистка України, народний депутат України Оксана Білозір.

Я запросив Оксану Білозір, щоб вона пояснила народу, чому йому варто залишатися оптимістичним. А чому?

Білозір: Тому що в цьому сила, віра, надія і в цьому дія. А діяти в житті й бути успішним – це найвища мета.

- Я прочитав книгу про Оксану Білозір "Біла зірка України".

- А ти мене назвав "білою вороною".

- Тому що з тої книги, яку я прочитав, зрозумів, що білою вороною Оксана Білозір була завжди, з самого дитинства. Як воно, жити в сім’ї людини, яку вважали ворогом народу та якій за це довелося постраждати?

- Непросто. Мій батько – найсильніша, наймудріша у світі людина. Найрідніші у світі люди – це мій батько, моя мама. Мій батько – в’язень сталінських таборів, і в той час, коли я зростала, розвивалася, це було дуже великим тягарем. Нелегко було бути дочкою ворога народу.

- За що він був ув’язнений?

- За те, що хотів вільної незалежної України. Він боровся в підпіллі, у Львові, працював на залізниці. Возив нелегальну літературу, перевозив цікавих яскравих політиків з Варшави до Львова, із Львова до Кракова, до Праги. У них була така структура, де вони спільно працювали, кожен мав своє завдання. Тато мав позивний "Дзюня". А "Дзюня", тому що він Володимир, Володзюня. Я коли вперше приїхала в АТО і почула позивні, то в мене були такі емоції. Тата вивезли до сталінських таборів, коли йому було 17 років. Хтось здав інформацію, де вони переховувалися, а вони мали виїхати до Праги.

- А вони знали, хто здав?

- Батько мені про це ніколи не розповідав. Батько взагалі мріяв мати сина. Коли я була маленькою дівчинкою, він міг мене посадити на коліна і казати мені: "Якби ти була хлопчиком, я б тобі розповів, я б тобі всі схрони показав". Він 8 років відсидів у сталінських таборах. Будував Жезказга́н, працював разом зі старшим братом на уранових рудниках. Батько був малоліткою, і його відправили на кухню. Він мав можливість зайвий кусок хліба взяти, якоїсь каші та вночі повз до того барака, де був старший брат, і його підгодовував.

- Як ти для себе визначала – де правда, де неправда? От ти знала, що Бандера герой, а навколо одна шоста частина суші говорила, що він паскуда. Як ти визначала для себе пріоритети тоді?

- Це було внутрішнє відчуття. Його не можна описати якимись діями. Батько дуже мало про це говорив. Єдине що, у нього часом були прояви агресії. Наприклад, відбулася якась акція чи політична подія, і батько міг дуже емоційно, якусь секунду на це дуже емоційно відреагувати. Коли він повернувся додому, йому було дуже непросто. Він виїхав зі світу боротьби, а повернувся у світ тотальної зневіри, тотального нищення. У нього тост завжди був: "За Україну, за її волю, за честь і за народ".

- На залізному полі зростала квіточка – Оксана Білозір. Дитина дістала найбільший скарб у своєму житті – піаніно, яке доводилося возити з місця на місце, тому що не можна жити на одному місці. Що таке заборона жити у великих містах?

- Не тільки у великих містах. Це принципово було апріорі неможливо. Але навіть більше, ніж півроку, ми ніде не були. Це для того, щоб не вкорінювався, не знаходив собі друзів, не "обростав". Якщо тато був з Галичини, зі Львова, Тернопіль – це моя маленька батьківщина, Зборів, районний центр, звідти тато, то йому заборонялося в’їжджати на територію Західної України, на території Львівської, Тернопільської областей, до 76-го року. Мама завжди мріяла, щоб я була співачкою. Вона була в нас у сім’ї співачкою, її називали волинським соловейком. Вона була солісткою Волинського народного хору, дуже багато співала, і в нас у хаті завжди були концерти. Вона брала гітару, а потім, коли в нас з’явилося фортепіано, мама сідала, не знаючи нотної грамоти, не вміючи грати, щось собі підбирала і сама собі акомпанувала. Щонеділі в нас були концерти. У нас була дуже щира сім’я. І щопівроку тебе з цього середовища просто виривали і кидали до іншого місця. Переважно по поліських болотах. До таких містечок, звідки неможливо було дістатися ні машиною, ні автобусом, тільки "кукурудзником". Дістатися Дубна, наприклад, районного центру. Я так розумію переселенців, тому що це з дитинства в мене такі спогади – усе зібрати, меблі, те, що ти любиш. А як важко школу міняти.

- А як то відбувалося? До вас приходили і говорили "з’їжджайте!" чи ви знали, що навіть не варто сильно розпаковуватися.

- Які там речі були? Щось елементарне. Стіл як реліквія завжди переїжджав разом із нами. Піаніно з’явилося потім, переїжджало мало, двічі-тричі. Тоді вже пішла відлига, політична. У мене взагалі дуже цікаво. Тато – націоналіст-бандерівець, а мама – перша комсомолка на селі. Як вони зійшлися, як вони полюбили один одного? Але час від часу в нас у хаті виникали такі дискусії. Бо тато завжди казав: "Що ти розумієш про свободу?" А мама казала: "Мені радянська влада дала освіту". Мама дуже гарно співала, і сказали, щоб вона поїхала до Львівської консерваторії прослухатися. Вона поїхала, і їй одразу сказали, що вона може навчатися, взяли на перший курс, дали гуртожиток і призначили стипендію. Мама мала величезний талант, визнання, але не могла його реалізувати. Доля так склалася, що я стала на її стежку, і я продовжила цю мамину роботу. Мама завжди жалілася на мою бабцю Олю, що вона приїхала, така окрилена, сказала, що вступила до Львівської консерваторії, а бабця каже: "Ніна, ти дуже добре вмієш співати, тепер навчися в тому житті щось робити". Тому мама вступила до економічного технікуму, все життя була економістом – я засинала під рахівницю.

- Коли я вперше почув "Одеса-мама, Ростов-папа", як говорили люди з кримінальним минулим, то ніхто не згадував, що говорили "Львів-синок". Львів був дуже російськомовним містом.

- Не був.

- Чому не був? Дуже багато було тих, кого прислали працювати туди. В інститутах, училищах було дуже багато російськомовних педагогів. І військовиків було дуже багато. Оксану Білозір виділили як людину, яка співає для свого народу, співає своєю мовою. Усе могло бути значно простіше – співай про комсомол, про Леніна, йди до звань, до нагород. Як це було?

- Я не можу повністю з тобою погодитися, тому що коли я потрапила до Львова, до училища, то в мене були просто фантастичні вчителі. І це була та львівська еліта, галицька еліта, яка здобувала освіту в Празі, у Варшаві. Я застала ще те покоління викладачів. Це була дуже красива українська мова, вишукана, вишколена. Діалекти ними не вживалися, тільки в закритому товаристві. Це була велика внутрішня культура, яка видає красу назовні. Оце було те середовище, яке мене виховало. Потім була Львівська консерваторія. Це так само була ця еліта. Це була українська прогресивна, національно-патріотична, вишколена, з високою внутрішньою культурою еліта. Звичайно, було багато росіян. Були російськомовні викладачі, але вони викладали історію КПРС тощо. А всі музичні, мистецькі дисципліни викладали просто гіганти українського просвітянського національно-патріотичного руху. Галичина була збережена в ті часи.

-  Люди, які викладали, завжди отримували насолоду від спілкування з молодими людьми і того, що вони віддавали частину своєї душі. Визначний театральний педагог Валентина Іванівна Зимня забороняла кричати на студентів. Вона казала: "Звідки ви знаєте, раптом перед вами народний артист України майбутній?" Тоді педагоги бачили в Оксані Білозір майбутню народну артистку, майбутню славу України?

- Може, хтось щось і бачив, але я цього не бачила. У мене абсолютно не була на меті кар’єра. Мистецтво не було для мене кар’єрою, яке потім у результаті дасть мені можливість заробляти кошти. Перші костюми "Ватри" ми вишивали самі, а взуття було постоли, на великих дерев’яних платформах. Це все була здорова красива чистота.

- А апаратура звідки?

- Усе це зібрано було. Львів самопалом був дуже прославлений. Те, що не можна було зробити в Україні, ввозили з-за кордону. У Львові були військові заводи, і там можна було будь-що зробити.

- У Лоліти Мілявської я читав в райдері, що її має зустрічати "Ока" з мигалками. Вона потім казала, що вона це писала для того, щоб упевнитися, що її райдер прочитали. А які райдери були у вас? Носили за собою апаратуру?

- Закінчується концерт. Я працюю з мікрофоном. Мені треба було мій мікрофон від’єднати, шнурок обов’язково змотати, скласти до ящиків. І в мене навіть не виникало думок, що я зірка, а хтось має це зробити. Мені було приємно робити те, що я можу зробити сама: підготувати для себе робочий інструмент, щоб якісно виступити. У мене ніколи не було пріоритетом заробляння грошей.

- Якщо працюєш, вони приходять самі.

- Вони не те що приходять, а ти з радістю їх отримуєш. Я розповім такий приклад, як я вступала до дипломатичної академії. Коли почалися політичні процеси наприкінці 90-х років, мене часто запрошували як агітатора, я давала концерти на підтримку тих чи інших кандидатів у народні депутати. А коли я бачила, що в мене часто це виходить краще, ніж навіть у цього кандидата, подумала, а чому маю на когось працювати? Чому я як представник творчої еліти, причому української національно-патріотичної, чому не можу це робити сама? Отут я думала. За гроші я ніколи не думала.

- Так народжувалася політик Оксана Білозір?

- Напевно. І тоді я почала думати, куди мені можна піти навчатися ще раз. Бо в мене були музична школа, музичне училище і консерваторія. 15 років життя я навчалася музиці. Треба бути відповідальним, треба себе готувати до того всього, куди ти хочеш долучитися.

- У нас вривалася на ейфорії Ляшка Злата Огневич, заходила тріумфально, разом з ПР,  Таїсія Повалій, прийшли після Майдану Славко Вакарчук, Руслана. Усі зайшли, трошки побули і розчинилися. Оксана Білозір не заходила з помпою. Ніде не було розмахування прапором, ходіння з горном і барабаном. Оксана Білозір органічно влилася туди, і я вже не пам’ятаю Оксану Білозір не політика.

- Я просто вчилася тому, щоб бути політиком. Тому я пішла до дипломатичної академії. Закінчила її, звичайно, з червоним дипломом. Номер мого диплому 45. Це був тільки другий випуск нашої академії. І саме там я здобула ті знання, які мені були необхідні, щоб розуміти, що таке держава, з чого вона складається, які є інструменти всередині держави, які інституції, як вони між собою координуються. Що таке ВР, що таке АП, що таке Кабмін, що таке місцеве самоврядування. Я все це бачила, у всьому цьому була, але мені потрібні були точні знання, щоб я розуміла, як воно функціонує, для того щоб ефективно ввійти в політику, якщо настане для цього час. Я цього не планувала, але навчалася, готувала себе.

- А чому ти сказала: "Звичайно, з червоним дипломом"?

- Я все з червоним дипломом закінчила – училище, консерваторію. Школу я тільки 8 класів закінчила.

- Це перфекціонізм чи це просто інакше не може людина?

- Просто так складалося.

- Оксані Білозір завжди треба було більше за всіх. Треба було в Афганістан поїздити. Скільки разів ти була в Афганістані?

- Двічі. Мене поставили перед фактом. Це була радянська система, коли нас з Ігорем Білозіром запросили приїхати до Москви, спеціально відправили у відрядження до Москви. Такий був тоді центральний дом совєтской армії - ЦДСА. Це гарна пропозиція і для нашого Міноборони, тому що має бути таке ідеологічне військово-патріотичне виховання і підтримка морального духу. Це те, чим займаються сьогодні волонтери. Нас запросили до цього ЦДСА, де просто пахло військом. Сказали, що є багато заявок, замовлень від наших бійців в Афганістані. А українців там було дуже багато. Вони абсолютно не мали контактів з афганцями, бо мови не знали. А вихідці з Середньої Азії могли там комунікувати.  

- Чим відрізнялися ті бійці від тих, у яких ти буваєш тепер.

- Відрізняються мотивацією. Наші бійці - це воїни світла і добра. Сильні, вмотивовані. Подивіться на їхні обличчя – вони всі такі красиві. Я там дуже багато концертів дала. Були дві хвилі поїздок в АТО. Бійці там реалізовуються, захищають Україну. А в Афганістані був примус. Ти воїн-інтернаціоналіст, виконуєш свій обов’язок. В Афганістані стояла 40-ва армія.

-  Хлопці підходили, українці, ти ж співала українською.

- Тоді були перші травми, бо я вперше побачила, що таке війна, що таке колючий дріт. Що це таке, коли стріляють, збивають. Коли ти їдеш дорогою в БТР і треба бути всередині, бо снайпери могли просто вбити. Але я казала, що ні, що люблю смерті дивитися в обличчя. Мені завжди піднімали люки, між люками ставили матрац, я сідала, трималася за два люки, і вперед. Я багато сотень тисяч кілометрів проїхала. Афганські газети називали мене "Бєлая Ханум", котра їздить на БТР зверху.

- Я пам’ятаю той момент, коли Оксана Білозір зателефонувала мені та сказала: "Давай напишемо пісню". Пісня "Чорна квітка", яка тоді зачепила дуже багатьох людей, і тепер вона працює. Це пісня не за гроші, не заради грошей. Я написав її посеред ночі та надіслав тобі на вайбер. Через секунду прийшло одне слово: "Плачу". Звідки виникло бажання заспівати про вдовиць, про молодих дівчат, як воно народилося?

- Нашу історію, українського народу, не ми собі писали. За нас завжди її писали. Тому так багато білих плям є. І тому так багато нам сьогодні треба працювати над своєю свідомістю, щоб ці плями заповнити тими історичними фактами і долею нашого українського народу. Але в піснях вона оспівана. Візьмемо січових стрільців, упівські пісні, колядки, щедрівки, обрядові пісні, народні пісні. От із того фольклору ми можемо взяти справжню нашу історію, в різні часи. Побачити, яка вона була, яке ставлення було українців у ті часи до себе, як вони себе позиціонували. Чим вони жили, що вони оспівували, те, що формувало їхню свідомість на кожному етапі. Це унікальна річ.    

- Чому нема в усього народу такого ставлення до всього цього, як у Оксани Білозір? Чому немає бажання пишатися цим, тільки-от тепер прокидається?

- Є. Не можна нікого звинувачувати. Я просто мала можливість вивчати музичну літературу, мала можливість бути у світі мистецтва, культури. Це мій досвід. Тому, коли ми говоримо за "Чорну квітку", перша моя мотивація була, що ця жінка молода, красива, живе серед нас. Я тобі зателефонувала після поїздки до Львова. Я тобі сказала, що ми виграємо цю війну, ми напишемо свою переможну історію, бо ми її вже пишемо і розписуємося кров’ю наших дітей. Але чи залишиться в цій переможній нашій історії сторіночка, яка би показала всю трагедію молодої красивої жінки, котра втратила чоловіка на війні, на своїй рідній землі, – оце найбільша трагедія. Я хотіла, щоб ми її поставили на п’єдестал, тому що вона є тим тилом сьогодні, який мотивує наших воїнів. У непростий складний  час – і психологічний, і моральний. Історичні події, в епіцентрі яких ми перебуваємо, де багато неправди, брехні, зради, цинізму, ми в цьому живемо. Але нам треба мати отаку суть, і це було одним з моїх мотивів, чому я повинна після того, як була волонтером, перемовником, поїхати як співачка, як артистка, як політик, як громадський діяч. Мені хотілося спілкуватися з тими воїнами. Я навіть говорила солдатам, що ця війна мине, але ми маємо залишитися людьми. Наше серце не повинно стати жорстоким, бо ми не такі. І пісня робить своє. Вона унікальна.

- Неначе чорна квітка польова,

опалена жорстокими руками,

звикає жити молода вдова,

самотня жінка і самотня мама.

Вчорашня наречена юних літ,

усміхнена і створена любити.

Напевно, збожеволів білий світ,

якого розквітають чорні квіти.

Вони продовжують розквітати, правда?

- Ти геніальний поет. Таке одкровення від тебе пішло, і воно дуже просте. Твої всі тексти – там нема вичурних слів, кожне слово, як сльоза. Капає з очей і просто в душу.  

- Я сиджу і любуюся людиною, яка каже: "Давайте згадаємо пісні Коліївщини, Гайдамаччини, УПА, січових стрільців і з цього виберемо бісеринки. Виберемо нашу історію". Років двадцять ще минуло би, якби ми не здобули Незалежність, і в нас могло би це все зникнути. От їм вдалося придушити в людях національну свідомість. Їм вдалося впевнити дуже велику частину населення, що українська мова і належність до української нації – це другорядність. Скільки людей з українськими прізвищами стали руськими? І тепер п’ять років воюємо, а я в Києві інколи почуваюся як у духовній еміграції. Я чую навколо мову людей, які воюють проти нас. І говорять: "В Києві завжди так "разгаварівалі", какая разніца". Як це побороти? Є рецепт чи знову запастися терпінням і чекати ще 30 років, чекати, поки виростуть ті дітки, які вже легше будуть говорити українською?

- Нам просто треба працювати, діяти, показувати приклад. Об’єднувати навколо себе людей своїми вчинками, плодами своєї праці, мотивувати на якийсь додатковий досвід.

- Якщо навіть в українській ВР цього немає. Скільки добивалися, щоб народні депутати України почали говорити державною мовою. Ти доклала до цього дуже багато зусиль.

- Ми доклали.

- Водночас дуже легко бути в опозиції. Це "Геть, ганьба".

- І є про що говорити.

- Я часто бачу пости Оксани Білозір на підтримку президента, на підтримку хороших справ чинної влади. І одразу після того починається хаяння, писання коментів, після яких стає не дуже добре на душі. Як з цим жити, як це перемагати для себе?

- Не звертати на це увагу. Треба вміти себе абстрагувати, тому що, тільки-но ти зачепишся за якийсь камінчик, який у тебе кинули, ти втрачаєш час. Опускаєш голову, замість того, щоб дивитися вперед. Ми сьогодні ще не усвідомлюємо повною мірою, в які часи ми живемо, що ми змогли зробити, з 14-го року. Це неймовірні зміни. Я працюю на сцені 40 років і завжди була принижена тим, що я україномовна. Я завжди була в 2-3 ряді. Це, що українське, воно було упосліджене. Воно вихолощувалося. Тепер – які красиві молоді виконавці. Вони йдуть таким самим шляхом, як я колись, коли, не маючи україномовного репертуару, щоб вибрати для себе, дуже часто відкривала збірники українських народних пісень і там шукала пісні, щоб можна було їх відновити. Щоб люди їх любили і співали.

- Але чому за першої можливості тікають туди?

- Є дві сторони медалі. Я говорила, що для мене гроші не було головним. Я бачила результати своєї роботи, і вони були в тій сфері, де Бог працює, – у людській душі. І для мене це був сильний мотив і порив. І я хотіла це все більше і більше робити. Є люди в мистецтві, які сьогодні співпереживають історію, відродження своєї національної держави. І вони все роблять для того, щоб цей шлях ми пройшли всі разом. В єдності та в силі однієї молитви. А є люди, для яких це не є пріоритетом. Для них потрібні гроші, шик, комфорт, телебачення і все, що з цього далі випливає.

- Я з Оксаною Білозір був у Львові на концерті, і я це запам’ятаю на все життя. Спорткомплекс з вибитими шибками. Я пам’ятаю, де ми перевдягалися. Я стояв стовпчиком біля УФО, тому що це було єдине місце, де можна було стояти. Я бачив людей, які йшли до тебе з вінілами початку 80-х років.

- Тож треба було зберегти ті платівки.

- Вони ж чекають на тебе. І є ще одна частина світу, де тебе так чекають. Я багато працював в Америці, в Канаді. Куди б я не приїхав, там, де працює діаспора, я кажу: "Кого ви хочете бачити? – Білозір!" Я чомусь упевнений, що тобі пропонували залишитися, стати якщо не другою Квіткою Цісик, то першою Оксаною Білозір.  

- Було таке, у кінці 80-х. Таке можливо було, коли була "Ватра", коли Ігор Білозір був нашим керівником. Але в нас ніколи навіть такої думки не було, припустити, що таке в принципі можливо. Я не можу без України. Я навіть поїду десь на 3-4 дні та вже відчуваю потребу. Так само, як я в Києві, раз на місяць вигадую будь який привід поїхати до Львова. У мене запитують: "А де ви краще почуваєтеся – у Львові чи в Києві?" Я кажу: "Я зі Львова точно вилетіла, але ще лечу". Але цей політ тільки там, де я потрібна. Якщо я відчуваю, що я потрібна на сході, отже, я на сході. У центрі – я буду в центрі. Хто заскучив за високим мистецтвом, бо я називаю своє мистецтво високим, я не можу дозволити собі на фуршетах виступати. Це не для заробляння грошей.

- Коли ми написали з тобою пісню "Не заробляйте, хлопці, на війні", я пам’ятаю, як ви з Романом Недзельським ходили воювали, тому що її просто прибрали з ефіру. Оксана Білозір може бути злою, жорсткою до того, що відбувається навколо? Вона може сказати своїм соратникам, що ви робите не так, що ви дієте не так? Ти можеш критикувати тих, з ким ти поряд?

- Можу, звичайно. І навіть це роблю. І критики на свою адресу так само потребую. Коли ти чуєш критику, ти можеш себе через критику побачити зі сторони. Ми ж не ідеали, усі ми припускаємось помилок. Колись моя вчителька мені сказала, що треба навчитися говорити правду і говорити "ні". На моєму сайті мільйони звернень, і ми кожному даємо відповідь. Але є такі моменти, коли треба сказати "ні".

- Що можна сказати цій країні, яка на цю хвилину дивиться на свого кумира, щоб вони були спокійні та знали, що завтра все буде добре.

- Ми сильні, ми країна успіху. Я хочу, щоб ми це почули. Тому що ведемо цю війну, на якій гинуть наші сини, яких ми в любові виростили, але вони сильно вмотивовані, вони стають сьогодні найкращою армією в Європі, і вони щасливі від того, що мають кого захищати. Оце чоловіче козацьке "вольная воля" сьогодні працює. І воно працює там, де ми ведемо війну. Ведучи цю виснажливу, гібридну, несправедливу, нечесну, жорстоку, цинічну, брутальну  війну по всіх фронтах, починаючи від душі й серця і закінчуючи на полі бою, ми змінюємося, ми шукаємо себе, своє місце. Ми повертаємо собі історію. Ми робимо реформи, погано, але ми їх робимо. І вони обов’язково запрацюють, тому що ми стали на шлях національної, свідомої, сильної європейської країни. Нас ніхто не зупинить у цьому.

- Амінь.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>