Я не вірю в те, що Майдан може принести поліпшення

Народний артист України, актор, співак і телеведучий Андрій Данилко в інтерв'ю програмі "Гордон" на телеканалі "112 Україна" розповів про дитинство, про персонаж Вєрки Сердючки, а також про своє ставлення до Революції гідності, декомунізації та до українських артистів, які працюють у Росії

Я не вірю в те, що Майдан може принести поліпшення
Андрій Данилко в програмі "Гордон" на "112 Україна" скриншот

112.ua

Редакційний блог

Народний артист України, актор, співак і телеведучий Андрій Данилко в інтерв'ю програмі "Гордон" на телеканалі "112 Україна" розповів про дитинство, про персонаж Вєрки Сердючки, а також про своє ставлення до Революції гідності, декомунізації та до українських артистів, які працюють у Росії

Гордон: В ефірі програма"Гордон". В гостях – народний артист України, актор, співак, телеведучий Андрій Данилко.

Добрий вечір. Колись тебе побачив Алан Чумак і сказав, що"цей хлопчик буде суперзіркою. Він – видатний хлопець. Його треба берегти, його треба підносити, тому що це буде гордість України". Виявилося, що він абсолютно мав рацію, – розгледів тебе одним з перших.

Данилко: Я пам'ятаю, на якомусь бенкеті після чергового концерту він підійшов і говорив якісь приємні речі. А я не можу слухати – соромлюся.

- В тебе було непросте дитинство.

- У ті роки всі жили плюс-мінус однаково. І оскільки ми не бачили нічого кращого, нам здавалося, що це абсолютно нормальні умови. У нас була одна кімната. У кімнаті був льох. Туалет був загальний – надворі. Кухні не було. Нас жило п'ятеро. І тому я намагався не бути вдома весь час. Була художня школа, загальноосвітня, театр "Гротеск", і я не пам'ятаю, щоб я просто сидів удома. В мене було таке щастя, коли нікого не було.

- А дитинство було щасливе?

- Дуже. Я жив навпроти єпархії єпископа. Збирав і здавав пляшки. На ці гроші купував марки. Весь рік чекав, щоб настала ніч проти 7 січня, щоб колядувати. Я ходив по квартирах, з компанією, такса була 20 копійок, а у єпископа це завжди був залізний рубль. Він ще давав цукерки, і це було дуже круто. Я за вечір заробляв 60 рублів. Я такий був хитренький.

- Який найяскравіший спогад дитинства зберігся?

- Найщасливіший – це піонерський табір. Ось я думав, що я хотів би повернути, – так це ту атмосферу. Я був у таборі всі три зміни, хоча путівку купували тільки на одну. А потім мене там залишали, тому що я брав участь у всіх заходах. І мені так було круто і комфортно. Для мене найщасливіший час – це тоді.

- Це правда, що в дитинстві ти хотів стати священиком?

- Так. Я думаю, це пов'язано з тим, що мені подобалася атмосфера, як вони там жили. Сам будинок, територія і – найголовніше – що там був паркан. Всі хочуть туди заглянути – а не можуть. Вони до мене завжди добре ставилися, пускали до себе, і я ходив, уявляв, що це все моє. Я в перший раз у нього побачив зелене мило. Я ледь його не з'їв – воно пахло яблуком.

- Будучи зовсім юним, ти став брати інтерв'ю у зірок естради і збирати автографи. Чому ти це став робити?

- Напевно, хотілося наблизитися до відомих, популярних людей. І перше інтерв'ю у мене було з Наталією Гулькіною. Я не розумію, чому вони мені їх давали. Я викликав жалість або... Я брав інтерв'ю у Челобанова, у Варум, у Разіна.

- Де ти публікував ці інтерв'ю?

- Була така газета "Комсомолець Полтавщини". За це я отримував гроші. Але це було не заради грошей. Але плюс якщо мені платили, то я був щасливий. Я навіть їздив до Москви. Ми купували квитки і їздили, не думаючи про те, де жити. Я був на першому концерті "Ласкового мая" в Москві. І був на їхньому останньому концерті.

- Ти досі Юру Шатунова любиш?

- Це період піонерського табору. Я навіть пам'ятаю, коли я його почув. Була друга дня, маленький магнітофон, і лунає пісня: " Ну что же ты моим цветам совсем не рада" (я досі люблю цю пісню), і всі діти сидять і слухають. Я кажу: "Хто це співає?". Всі кажуть: "Якийсь хлопчик з інтернату". Це було літо 1988-го року. Ніхто не знав навіть Шатунова в обличчя. А ця касета досі у мене збереглася. Тоді ще і поготів не було Андрія Разіна коло групи.

- Зараз ти співаєш"Белые розы"?

- Це коли на замовних концертах я роблю "возвращалку" в той час.

- Але Шатунов же нікому не дає співати своїх пісень?

- Так. Але ми співаємо. Адже Разін сказав: "Всім винесу мозок. Може співати тільки Сердючка, Шатунов і я".

- Життя зірок вабило тебе? Тобі хотілося чогось несвідомо?

- Напевно. Я не думав, що ми будемо співати, ми все ж займалися в театрі. Скільки після нас розмовники намагалися співати – нічого не вийшло. Завжди це було як частина концерту, воно не пішло. І, звісно, я почував якусь заздрість до того, що Сердючка стала зіркою корпоративів. І навіть Михайло Жванецький сказав в інтерв'ю в Нью-Йорку: "Мене запрошують якісь дуже забезпечені хлопці та кажуть, що не треба нічого розповідати, посидьте з нами, відпочиньте, а якщо що, запросимо Сердючку – вона і заспіває, і пожартує". Ми знайшли свій абсолютно жанр, який став дуже успішним на таких заходах. Фінансово це було дуже добре, і я навіть дивувався таким грошам, які нам платили.

- Однією фразою: Вєрка Сердючка – вона хто?

- Вєрка Сердючка – це зірка. Коли мене запитували, коли я поміняю шапку із зіркою, я говорив, що зірка – це кінцева форма. Я довго до неї йшов. Кінцева форма, і це її голова – це не шапка. Після Євробачення в мене повністю помінялися мізки з приводу моєї роботи, якості роботи. Є життя до Євробачення і є після. Минуло десять років, а ми досі залишилися одними з найпопулярніших персонажів Євробачення. Люди переодягалися в нас і ходили по вулицях у зірках.

- А Вєрка щаслива?

- Вона – оптиміст. Я вважаю, що Вєрка Сердючка та її мама – це Вінні Пух і П'ятачок. Вони весь час у пошуку щастя, але при цьому веселяться. Вони обидві самотні, і, в принципі, люди це все відчувають. Тому її так люблять.

- Ураганні репліки, якими Вєрка постійно сипле, – ти їх сам придумуєш або це підслухане?

- Буває по-різному. Бувають і підслухані. Найсмішніші речі в імпровізації. Буває, щось ляпнемо і кажу: "Інка, запиши, не забудь".

- Ти років 15 тому говорив, що ти любиш ходити Києвом, натягнувши кепку і вдягнувши окуляри. Ходити по кафешках, тертися серед людей у транспорті та слухати, про що вони говорять. Ти досі це робиш?

- Це було дуже давно. Я ж не божевільний. Цього вже давно немає, і мені здається, що якщо я зніму кепку, то мене ніхто не впізнає. Коли я їхав на відпочинок – я її зняв, і мене справді ніхто не впізнав.

- Чому ти носиш кепку?

- Це якась форма захисту, можливо. А з іншого боку, якийсь екранний образ виробився в самого Данилка. Я ж не знав, хто я такий взагалі. Так Сердючка за ці 25 років приросла до мене, що я почав непокоїтися. Я в собі почав убачати її риси. Оце запрошення на "Х-фактор", на який я не хотів йти, – мене змусили, переконали, що я повинен там сісти, – перший сезон я взагалі дуже ганьбився. Мені здається, я якийсь був переляканий, але поступово "Х-фактор" мені якось допомагає повернутися до себе.

- Гурченко сказала мені, що вона зрозуміла, що ти свій хлопець, коли ти ліг із нею. Що це було?

- Це було СВ-шоу, і вона не збиралася брати участь у ньому. СВ-шоу тоді виходило тільки в Україні, й вона приїхала на ТСН. Але, видно, її обдурили, і вона зібралася їхати. Тоді редактор підійшов до неї і попросив хоча б познайомитися з ведучими. А ведучі – я (Сердючка) і Геля. Вона зайшла, на мене дивиться і каже: "Гаразд, я буду зніматися". Я дуже збентежився, і наприкінці програми вона каже: "Давай вже лягай зі мною, синку". Я ліг, і вона мені на вухо каже: "Знаєш, добрий буде фінал – це будуть обговорювати". Хоча я дуже ніяковів, вона була на моїй стороні й підіграла, щоб у мене вийшло.

- Коли я бачу тебе на корпоративах, мені тебе шкода – я уявляю, як парко в костюмі Вєрки Сердючки, як ця зірка тисне на голову. Це фізично важко?

- Це дуже важко. Я завжди говорив, що Сердючка дуже витратний персонаж не тільки емоційно. Ми мокрі, викручуємо ці костюми. У 2013-му році, коли почалися ці події, я повністю скасував всі заплановані концерти – і в Росії, і в Україні. Скрізь. По-перше, це було завжди важко. Коли я бачив 19.00 – початок концерту, я перетворювався на скажену, агресивну людину. Я розумів, що це вже втома і треба робити паузу. А завжди думаєш про колектив, про те, що багато людей, їх треба забезпечувати, треба, щоб усі заробляли. А хлопці, коли багато концертів, кажуть – "ми не бачимо свої сім'ї, ми не бачимо, як ростуть наші діти". А потім: "Давайте вже поїдемо". Тому я для себе обрав таку позицію, що ми працюємо тільки власні концерти. У мене був такий період, коли я працював самостійно. І в цьому теж є своя принада.

- У Вєрки Сердючки досі є двійники?

- Мільйон. Раніше були пародисти, яких я терпіти не можу. А Сердючка – це весілля, корпоративи, свята в містах; їх дуже багато.

- Інна Білоконь, яка грає твою маму, тобі ще не набридла?

- Чого б то? Якщо б хтось 25 років тому сказав мені, що ми будемо так дружити і перетворимося на "родичів", я б не повірив. Ми були в різних групах в торговельному училищі, і вона мені не подобалася – турецький светр, мелірування. А вона каже, що, коли мене побачила, подумала: лихе, страшне, куртка на три розміри більша, і ще комір був пришитий білими нитками. І отака нелюбов перетворилася на те, що вона стала найближчою людиною на сьогоднідля мене.

- Інна зізналася, що ви з нею навіть побилися і кілька діб не розмовляли. А через що побилися?

- Я – керівник колективу. Тоді ще були номери (вона ще не була мамою), і вона припустилася якоїсь помилки. А я не люблю, коли зі мною сперечаються. І коли в неї полетів гранчак, розбився на друзки, вони такусі злякалися, що вилетіли з гримерки. Вкрай рідко я дозволяю собі такі речі, але коли вже реально дістають, я, звісно...

- Півроку тому ти заявив, що проект"Вєрка Сердючка" завершено. То його завершено чи ні?

- Я не так сказав, я сказав, що Вєрка Сердючка їде в прощальний тур світом, де ми скажемо всім спасибі за те, що хоч це було й нелегко, але завдяки цій любові людей я забезпечена людина. Я маю велику особисту свободу, можу комусь допомагати.

- Ти написав низку приголомшливих хітів. Найкращі пісні пишуться довго?

- По-різному.

- Пісні, написані за 5 хвилин, були?

- Практично всі. Головне, щоб був настрій. Для того, щоб це сприймалося людьми, треба писати про себе. Тоді це буде стосуватися всіх. Я не міг придумати слова на пісню "Все будет хорошо". Але коли вона з'явилася – у мене змінилося життя. Вона залишається головною у Сердючки, як гімн. Тут є твердження, що все буде добре. Мені розповідають, що багатьох людей ця пісня врятувала. Я до цієї пісні перебував у постійній депресії. Хтось сказав, що людина, яка жартує на сцені, –їй важко. Я не міг цього зрозуміти. Я перестав жартувати на сцені, і мені покращало. В Америці до мене підходить сім'я і цілує мені руку, і чоловік каже: "Ви врятували мені життя". Виявляється, він далекобійник, їхав серпантином і заснув. Радіо не працювало, але в той момент, коли він вже повинен був злетіти, заграло радіо з приспівом: "Все будет хорошо". І він просто вивернув кермо.

- Яка найулюбленіша пісня з того, що ти написав?

- У мене такої немає. Найуспішніша пісня, яка мені принесла дуже багато грошей, – "Дольче Габбана". Я стільки грошей не отримував ніколи. Під неї навіть самі Дольче і Габбана танцювали. Ми працювали в Портофіно, і вони були в гостях там. Вони спеціально чекали допізна, тому що ми пізно виступали, знімали все і викладали у себе в інстаграмі.

- І скажи, що це не поезія?

- Яка поезія? Це вдалі тексти. Поезія – це щось інше, напевно, Ахматова.

- Ти здатний ще написати щось, що буде краще, ніж було?

- Я в паузі. Я зараз нічого не показую. Я весь час пишу, і мені здається, що є дуже вдалі речі. Вони – доросліші. Є хуліганські пісні, які я пишу з Романовською. Бувають пісні з матюками, але вони дуже "смачні", матюки.

- Яка твоя найудаліша кінороль?

- Які кіноролі? Зараз почалися повтори новорічних мюзиклів. Я не можу дивитися. Такого ж ніколи не було, щоб персонаж грав іншого персонажа, – Сердючка грає, наприклад, принцесу, відьму. Тобто не Данилко грає. Хоча Сердючка реально була створена для цих новорічних мюзиклів.

- А ти хочеш як Андрій Данилко зіграти якусь серйозну роль?

- Все залежить від режисера. Мені потрібно зіграти тоді роль...щоб мене ніхто не впізнав. Я б із задоволенням зіграв роль німця-фашиста. Є якийсь зв'язок. Мене на Полтавському кладовищі завжди тягнуло до захоронених німців. Це було неправильно, але чомусь мене це цікавило. І я пам'ятаю запах війни. Я дивлюся якісь документальні фільми, і мені здається, що я Гітлера знав.

- Ти цікавишся політикою?

- Так.

- Останній Майдан став для України благом чи ні?

- Ні. Мені й перший не подобався, чесно скажу. Я ж живу там поруч. Я не вірю в те, що це може принести покращення. Це завжди для мене театр. Я бачу, що є режисер, є сценарій, є артисти, є масовка. І є люди, які абсолютно щиро брали участь у Майдані – і в першому, і в другому. Але у мене не було довіри ні до першого, ні до другого.

- Що, на твій погляд, сталося з Кримом і Донбасом?

- Крим анексували, і мені ніколи не було зрозуміло, чому за нього не боролися. Думаю, що Крим віддали. Я не можу зрозуміти, як можна було взяти і віддати. Артистам коментувати такі речі, напевно, не варто. Треба в цьому розбиратися. Але я нікому не вірю – ні цій стороні, ні тій. Весь час прикривання якимись гаслами: "ми всі так любимо Україну", а при цьому ти розумієш, що вона розвалюється.

- Як ти ставишся до декомунізації, до зміни назв вулиць, знесення пам'ятників тощо?

- Я жахливо до цього ставлюся. Коли кажуть, що якийсь магазин розташовано на Артема, то ніхто це не сприймає як прізвище – це місце розташування. Я в Полтаві жив на вулиці Рози Люксембург. Її називали "Розочка". Це не була взагалі людина, це така назва – "розалюксембург". Зараз називається вулиця Раїси Кириченко. Це моя землячка, я її знав і любив. Але мені незвично. Я ще розумію, коли повертають назви, які були, історичні. І мені здається, що якщо вже називати вулицю, то не треба називати спірними прізвищами, до яких через 20 років зміниться ставлення. "Пойду по Абрикосовой, сверну на Виноградную"– вже не буде викликати жодних суперечок. Мені подобається "Хрещатик", "Прорізна"– якась смислове навантаження.

- Що ти, як громадянин, думаєш про те, що відбувається сьогодні в Україні?

- Я мислю колективом. Я – керівник колективу з 26 осіб. Ці люди залежні від мене так само, як і я від них. Я хочу їм створити максимально зручні умови. Я, в принципі, міг би і не виступати, але я працюю, щоб люди заробляли гроші. Я завжди вибиваю для них гроші – вони ніколи не виступають безкоштовно. І мені б хотілося, щоб президент нашої країни так само дбав про людей. Навіть на шкоду собі. Я не знаю, хто повинен бути наступним президентом – я не бачу нікого.

- Сьогодні з Пугачовою і Кіркоровим ти спілкуєшся?

- Ми ж там не буваємо. По телефону... якісь натягнуті стосунки у мене зараз з Філіпом. У нього був творчий вечір на "Новій хвилі", в Сочі, і він мене запросив. Але я не захотів брати участь. По-перше, у мене не було сил, а по-друге, ми не виступаємо публічно, на екрані. А багато хто цього не розуміє.

- Як тобі здається, Пугачова те, що зараз відбувається між Росією і Україною, розуміє?

- Звісно. Людина, яка першою додзвонилася після Євробачення, – це була вона. І вона мені каже: "Це така заказуха". Там виходили такі програми, які мене просто знищували, розмазували на порожньому місці. Лариса Долина в інтерв'ю теж сказала, що я не співав "Раша, гудбай", але треба було мене знищити. Я прилетів до Москви, і ті дівчатка, які мене чудово знають, яким я давав автографи, кажуть мені: "Зніміть шапку". Довго дивляться паспорт, потім говорять: "Станьте в кінець черги". Так накрутили людей... я реально не міг зрозуміти, що відбувається. Це ситуація, коли тобі кажуть, що ти співав, і ти реально почуваєшся винним. Пугачова сама ходила по якихось редакторах, і коли було відкриття "Радіо Алла", вона запросила мене, знаючи ситуацію. Коли вона оголосила нас – ми вийшли і так круто виступили. Я ніколи не забуду, як Пугачова мене підтримала. І так само Кобзон – він завжди цікавився, як у мене справи, розуміючи, скільком людям в радянський час поламали долі. Зараз, слава богу, інший час, ти не залежний від телебачення. Я зроблю завтра новий шедевр, запущу в інтернет, і всі побачать. Але коли Перший канал Росії випускає фільми, в яких з жалем розповідає про занапащені долі... але Ернст ж робить те саме. Доросла людина – і воює з Вєркою Сердючкою.

- Як ти ставишся до колег, які працюють в Росії?

- Я можу говорити тільки про себе і когось засуджувати чи влаштовувати цькування... це вибір людини. Я проти таких витівок, які влаштовують проти виступів: не подобається вам Ані Лорак – не ходіть, не купуйте квиток. Йде мама Кароліни на концерт – у неї виривають квіти, топчуть їх. І я розумію, що цю картинку потім покажуть в Москві, що це відбувається в Україні. І у мене таке враження, що вони працюють на цих людей. Чому поліція не реагує на подібні штуки?

- З Ані Лорак ти як і раніше дружиш?

- Звісно. Це дуже непроста ситуація. Люди там теж переживають за те, що відбувається.

- Ти в Росії показуєшся?

- Афішні концерти я взагалі не даю, але бувають корпоративи, у людей, з якими вже склалися тривалі стосунки.

- Ти слідкуєш за колегами по цеху – росіянами. Ти дивишся, чим вони займаються?

- Так. Реально мені це смішно. В мюзиклах іноді був такий текст, що я не міг це промовляти. У якийсь момент я так від цього втомився, що певногомоменту сказав, що я більше в цьому брати участь не буду.

- Нещодавно помер Михайло Задорнов. Тобі стало його шкода?

- Звісно. Я був з ним знайомий. Ми були в турі. Він ставився до мене дуже добре, але був непростою людиною. У нього була трошки заздрість до успіху, до оплесків. Мені це було незрозуміло – як дитина. Але при цьому все завжди з повагою. За столом були гумористи, яких він словесно нищив, але я був на особливому становищі. Він був яскравою, розумною людиною.

- Як ти ставишся до заборони на в'їзд в Україну цілій низці російських артистів?

- Погано ставлюся. Звісно, якщо якісь образливі речі... я не розумію, яка шкала.

-Коли не пускають тих, хто підписував листи на підтримку анексії Криму, – що ти про це думаєш?

- Звичайно, це жахливо, і люди, які керують театрами, самі це розуміють, але вони залежні люди. Будь-яка людина може ляпнути якусь дурницю, а потім може і жаліти.

-Російські серіали і фільми, на твою думку, треба забороняти?

- Навіщо? Якщо ти можеш зайти, запитати парольWi-Fi і подивитися "Ліквідацію" без ваших заборон. Це така дурість – що це вирішить? Піднімайте виробництво, робіть фільми – я тільки за це, але забороняти...

- Тобі ніколи не хотілося виїхати з України світ за очі? За роки незалежності 10-11 мільйонів людей просто взяли і поїхали.

- Я їх розумію – людям треба годувати сім'ю, заробляти гроші. У мене було бажання рік-півроку пожити в Америці. От у Нью-Йорку мені дуже добре. Я йду в шльопанцях Нью-Йорком, і мені там добре вигадується, на мене ніхто не дивиться. Навіть якщо до мене підходять наші, то мене це не парить. Я стільки разів був в Америці і жодного разу не міг відчути Нью-Йорк. А тут був Тиждень високої моди, і нас з Інною запросили на кілька показів (я – Сердючка, а Інна – мама). Ми походили на пару показів, і я не міг зрозуміти, чому американські моделі біжать з нами фотографуватися, – а це все наші. Я кажу: "Інна, ми як мавпи, час закінчувати з цим Тижнем моди". Ми взули капці, і просто ногами походили Нью-Йорком. Дістали масу задоволення.

- Ти перед багатьма президентами виступав?

- Так.

- Путіна бачив?

- Так.

- Ви спілкувалися?

- Так.

- І що він тобі говорив?

- Є така історія в інтернеті – хтось зняв на телефон. Я на концертах розповідав – ціла розповідь є, і там все повністю щоправда – з подачі Сердючки, з її текстами. Це був Форос – 2004-й рік. Були Кучма і Путін. Там були відомі артисти, і з нами ніхто не вітався. Ведучим був Лещенко. Було дуже парко, вони сиділи в сорочках з коротким рукавом, мокрі, і було видно, що вони думають, коли ж закінчаться ці "веселощі". Випускають нас, ми "вжарили", і Путін з Кучмою підійшли до мене. Подякували за виступ і попросили виступити ввечері, в атмосфері "без краваток". Нам заплатили добрі гроші, і ми вийшли ввечері. А інше ви можете подивитися в цій оповідці. Мені наливали шампанське, вони й самі випивали, а Путін не пив взагалі. Мене реально споїли трошки, і мені здалося, що я тут найголовніший. Путін стояв в метрах десятьох, із келихом, і сміявся стримано. Мені для балансу когось не вистачало, і я Путіна поманив пальцем. Гробова тиша – тільки цвіркуни. Я вмить протверезів, і не знаю, як вирулити. А Путін мені показав жестами, пальцем – "ні, ти до мене". Я біжу до нього, і мене вразило, що він дуже маленький. І він наче соромився. І він каже: "Андрію, дякую за виступ. Ви не могли б, коли знімете свої обладунки, сісти з нами за стіл?". На той момент він на мене справив дуже приємне враження. Може, тому, що він Терези, я відчув цю нашу сором'язливість, яка притаманна цьому знакові. Під час цього нашого спілкування ситуація довкола нас відразу змінилась – ми стали улюбленцями, нам накрили на стіл, і всі артисти, які з нами не віталися, підходили до нашого столика і казали: "Які ви молодці, як це усе талановито". Нам дали літак, і ми полетіли з такою помпою до Києва.

- Більше ти Путіна не бачив?

- Після цього нас запросили виступити в нього десь, а наш директор запитав, скільки це коштуватиме. Це їх дуже сильно образило, і контакти на цьому припинилися. Я взагалі не дуже люблю з ними контактувати.

- Якби ти зараз із ним зустрівся, і у вас була змога по душах поговорити, що б ти йому сказав?

- Складне питання. Мені здається, що він може це все припинити. Володимире Володимировичу, треба це все закінчувати.

- Сьогодні серед можливих кандидатів на президентську посаду називають Святослава Вакарчука та Володимира Зеленського. Ти можеш собі уявити когось із них у ролі президента України?

- Я б не хотів це уявляти, тому що я вважаю, що кожен має займатися своєю справою. Вовчик повинен смішити, керувати колективом, займатися телебаченням, а Слава повинен співати, писати пісні. Я ж був в такій ситуації після Євробачення, коли зібралася партія під мене, яка називалася "Проти всіх". З'їзд мав відбутися в цирку, Сердючка йде до парламенту. Зрозуміло, що це була пропозиція фінансово дуже приваблива. Я перебував у ситуації слухача – вони біля мене просто-таки танцювали. І ось коли треба було реєструватися, то за кілька днів до цієї реєстрації в офіс приїжджали люди, які давали мені 50 тис. дол. тільки за те, щоб я просто з ними поговорив. Це не впливало на відповідь, чи хочу я, щоб вони були в списку, чи ні. Це було в ресторані "Космополіт", і вони сказали Юрію Нікітіну, щоб він відійшов. Вони сказали: "Треба двох людей у цей список. Ми можемо перекинути тобі в багажник три мільйони доларів". Я кажу: "Напевно, залиште їх собі". Я приїхав на роботу, і треба було через дві години їхати на реєстрацію. Там вже зібралися журналісти, масовка і я кажу: "Інно, нас уб'ють. Я не хочу". І я зробив абсолютно правильно. Були там і Руслана і Вакарчук, і Огнєвіч, і Повалій – це допомогло? Таї це тільки зашкодило. Ігор мені говорив, що Таю, в принципі, змусили. А що їй було робити? Це реально був такий прес, що я не знаю, як би я повівся. Не можна засуджувати людей, а треба зрозуміти.

Новини за темою

- Андрій Данилко теоретично може брати участь у президентській кампанії в Україні?

- Теоретично на посаді має бути добра людина. Для мене дуже важливо, щоб усім в колективі було комфортно. Мені важливо, щоб організатори заробляли, а не "попадали" на гроші.

- Ти добра людина?

- Так. Якщо брати всіх президентів, мені завжди дуже подобався Леонід Макарович Кравчук. Красивий, говорить гарно, по-своєму хитрий.

- Ти перед багатьма олігархами виступав?

- Так. І завжди були такі цікаві компанії артистів.

Новини за темою

- Хто з олігархів найяскравіший?

- Мені сподобався Абрамович. Мені він видався таким сором'язливим і справив на мене приємне враження. Ми багато працювали у нього на "Челсі", але потім, як кажуть, він образився на мене через те, що якісь організатори назвали йому нечувану суму за мій виступ.

- Ти почуваєшся багатим?

- Із чим порівнювати? Якщо з Абрамовичем, то ні. Я забезпечений.

- Що ти любиш випити?

- Горілку. Моя доза – 0,5.

- Яке кіно любиш дивитися?

- Цікаве. Некомерційне. Я дуже полюбив оперу і завжди цікавлюся, коли знавці радять якісь твори. Я слухаю і обожнюю Вагнера.

- Депресії у тебе часті?

- Вже ні. Були, тому що ти не знаєш, як впоратися з популярністю, бо від тебе всі чогось хочуть. Ти як загнане вовченя.

- У тебе були проблеми із зором. Досі є?

- Я не можу сам кудись поїхати, бачу погано. Але боюся операції. Вдома я ношу окуляри. А на сцені мені так комфортно, що я нікого не бачу.

- Спортом нема охоти зайнятися?

- У мене був такий "припадок". У мене був дуже хороший тренер, я займався вісім місяців. Але коли я почав одягати Сердючку, відразу стало видно, що це мужик перевдягнений. Для роботи це було погано. Спорт, звісно, потрібен. Я люблю плавання.

- Криза середнього віку і переоцінка цінностей були в тебе?

- Коли виповнилося 40 років, я це реально відчув. Повністю переоцінка всього. У мене немає близьких друзів – артистів. Я від усіх відійшов. Мене вражає зацикленість на собі в багатьох.

- Ти знаєш, що таке самотність?

- Це ніколи для мене не було проблемою. Я собі не уявляю, що я перебуваю в квартирі з кимось іще. Для мене це відпочинок від людей.

- Тобі хочеться обзавестися сім'єю?

- Ні. Років у 20 хотілося, а зараз ні. У кожної людини своє призначення – у когось п'ятеро дітей, а в когось жодної дитини.

- Що таке любов?

- Це потреба одне в одному. Коли збігаються особисті відносини, момент дружби і момент перебування разом на одній території.

- Ти щаслива людина?

- Звісно.

- А якби ти був президентом, що б ти в переддень Нового року сказав українцям?

- Все буде добре. І треба бути добрішими усім.

- Хочу, щоб у тебе завжди було свято в душі і щоб ти нас надалі тішив. Спасибі тобі велике.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...