banner banner banner

Я не можу бути націоналістом, у мене три крові. Ось закінчиться війна – я стану інтернаціоналістом

Я не можу бути націоналістом, у мене три крові. Ось закінчиться війна – я стану інтернаціоналістом
112.ua

Анатолій Хостікоєв

Народний артист України

Мага: Сьогодні збувається моя найсвітліша мрія, тому що мій друг прийшов до тієї студії. Народний артист України Анатолій Хостікоєв.

Сьогодні 90 років Молостовій. Ірина Олександрівна, земля їй пухом, педагог, блискуча жінка, хороша актриса, дуже хороший  режисер і людина, яка набирала завжди високих, красивих, фактурних хлопців. Перша зустріч і взагалі похід до театру і саме поняття театру Анатолія Хостікоєва?

Хостікоєв: Я ніколи не мріяв і не думав, що буду актором. Крім того, що я займався в музичній школі за класом баяна, я серйозно займався спортом. Я грав у молодіжній збірній України з баскетболу. І мені казали: або я буду спортсменом, або музикантом. Я навіть був вже в нульовці консерваторії за класом баяну. І я про театр мало що знав. Хіба що нас, 9-10-класників, водили до театру імені Франка. Я прославився там тим, що сидів на гальорці і через скляні трубочки цілив в акторів. Але я ж не думав, що мине час, і вже я ходитиму по сцені.

- А ти цілив, тому що вони були погані?

- Ні, тому що поруч були дівчата. Мало того, я ж там ще блазня ганяв. Актори там щось говорили, а я робив свою варіацію. Тому коли там хтось шумить, я розумію: може, там сидить хтось, хто стане актором. 

- Колись у Чернівецькому театрі ім. Кобилянської ми грали виставу "Поросятко, яке співає". Я грав страшного сірого вовка. До нас привели бригаду дітей, яка виявила бажання ще раз прийти. Вони прийшли на мене полювати. Граємо, а мені в щоку – раз, два. Тоді зупинили, вийшов директор на сцену і сказав, що вовк теж людина і теж  жити хоче.

- Це був не я, повір мені. Я "сталічний" був хлопець.

- Коли я приїхав до столиці та зустрівся з Аттілою Віднянським, то я спитав у нього, що дивитися в Києві? Він сказав: почнемо з театру Франка, бо там є артист, на якого треба подивитися. Його звати Хостікоєв. Ми прийшли і я пам’ятаю того молодого волохатого бога. Те, що ти творив… Ми дивилися, і це був щирий захват. Величезні купи прихильниць, які чекали біля театру. Ти жалкуєш за тими часами? Чи нині все зберігається так само, тільки трішки старшими стали прихильниці?

- Що жалкувати? Час все одно плине – ти нікуди не дінешся. Раніше я любив таку фразу. Анатолій Смілянський сказав, що "нам часто приходится слышать такую фразу: как быстро проходит время. Так вот, время не проходит. Это проходим мы". Є ще така фраза: "Хто живе минулим, той не має майбутнього". Але я так часто вертаюся в те, що було, і я звідти беру так багато позитиву, беру звідти історії, які були в моєму житті! Вони мені дають позитив у сьогоднішньому житті. Я не знаю, що в мене буде завтра, я не знаю, що станеться з країною завтра, не знаю, що буде в особистому моєму житті, але я знаю, що те, що було, в мене цього ніхто не відбере. Не відбере в мене пам’ять про моїх батьків, про друзів. Про той Київ, в якому я жив.

112.ua

- В якому було багато каштанів, не було хмарочосів. Коли я їду з лівого боку, мені страшно дивитися на Київ, на ті печерські райони, де хмарочос вже вперся в хмарочос.  Продається дім з видом на дім. Чим для тебе є  Київ, чим найбільше вражав і яке місце в Києві ти любив найбільше?

- Парк Шевченка – це моя зона. Там я знав все: будинок Морозова, Володимирська вулиця. Я там виріс. 87-ма середня школа, яка на ті часи була чи не єдиною українсько-англійською школою. Я ж виріс у російськомовному середовищі – всі розмовляли російською, а хто розмовляв українською, був когут. Я знаю англійську не на тому рівні, як би мені хотілося, але на рівні десь у магазинах Шотландії мені вистачало запасу. Саме ця енергетична аура в парку Шевченка… Це зараз там прибрано, а тоді там було захаращено, кущі були. Ми там курили, грали на гітарах.

- Петя Чорний колись сказав, що й у циган бувають руді діти. І в осетинів виходять народні артисти України. Ти – дитя такої міжнародної дружби. Що ти найбільше взяв від батька і що від матері?

- Як не дивно, в мене батько був дуже спокійною, дуже м’якою людиною. Він був настільки спокійним, що не вірилося, що коли починається якась колотнеча, як він змінюється. Він зовсім інший, коли якісь принципові справи. А в житті він мене ніколи не вдарив, ніколи не кричав ані на мене, ані на мою сестру. Дуже активна була мама. Вона була в профспілках, на всіх парадах носила вождів, співала в хорі.

Новини за темою

- Вона киянка була?

- Так. Я інтернаціональне дитя. Бабця в мене – молдаванка Гінжул, батько – осетин Хостікоєв, а мама – українка Хоменко. Тому я інтернаціоналіст, і коли ми виступали з націоналістом Бенюком ще в ті, комуністичні часи, нам казали, що в нас дуже хороший дует: націоналізм Бенюка ви розбавляєте своїм інтернаціоналізмом. Вертаючись до поняття час, хто тоді думав, що Радянський Союз розвалиться? Ми знали, що це на все життя, і ми були дуже щасливі діти, від того що народилися в Радянському Союзі. В Америці же всі паразити та злодії.

- Ти ходив до театру поплювати в артистів і раптом ти опинився на курсі в Ірини Олександрівни Молостової. Це як так?

- Я вважаю, що життя людське надзвичайно довге, надзвичайно насичене. У дитячому садочку поруч зі мною завжди сидів такий Миколка Кулинич. А потім ми з ним вчилися в одному класі. Потім Миколка Кулинич сказав мені: "А підемо вступати до театрального інституту". Він мене підбив, я вступив, а він вступив до університету. А потім став надзвичайним послом України в Японії. Він нагороджений найвищою нагородою в Японії. А я зараз хочу поставити в театрі Франка японську п’єсу. І я вирішив зателефонувати Миколі. А він зараз надзвичайний посол України в Австралії. І я вчора йому зателефонував, що мені потрібна допомога з перекладом. І от ми через все життя це пронесли.

112.ua

- Театральний інститут – красень Толя завжди на ролях героїв. Тобі подобалося, що ти завжди центровий, що ти герой, чи хотілося ніздрю розтягнути, вухо заклеїти і зіграти щось характерне, смішне? Ти ж по суті своїй хуліган великий.

- На моєму ювілеї Биченко Нінель Антонівна сказала: набирати треба героїв – соціальних, позитивних. А характерними вони стануть вже пізніше – ближче до 60. Негативних персонажів зіграти набагато легше, тому що за негатив можна сховатися. Я не можу сказати, що я завжди був позитивним. Воланд – це позитивний герой? Воланд – це поставила нам Ірина Олександрівна Молостова виставу "Майстер та Маргарита".

- Воланд у твоєму виконанні… Ти ніколи не грав сатану.

- Ніколи.

- Тому воно виходило правдоподібно.

- Молостова ставила "Майстра та Маргариту", і не було Воланда, тому що Богдана Сильвестровича Ступку та Олексенка було призначено на роль майстра. Вони не захотіли грати Воланда. Ірина Олександрівна взяла Аркадія Євгеновича Гашинського. Мені було 30 років, і я репетирував Коров’єва. Якось ми з Іриною Олександрівною зустрілися на вулиці, а вона й каже: "Ну що робити, в нас нема Воланда! Може, з руського театру взяти актора якогось?". Я кажу: "Можна я спробую?". – "Ну, спробуй". Я спробував, і коли я вийшов на сцену, на першій же репетиції на великій сцені я спотикнувся і потягнув ногу. І з цього рапіду я почав репетирувати Воланда. Після того як я отримав Гран-прі міжнародного Булгаковського фестивалю (а там був російський театр, з Румунії, Німеччини, Франції).. А в нас же "нема" хороших акторів, а там було міжнародне журі, і вони розділили нам премію на двох зі Смоктуновським. Але я ж не знав про це, бо в мене вдома пелюшки. Мені зателефонували додому і сказали, що я отримав Гран-прі та премію. Я побіг до Жовтневого палацу, прибігаю, і Молостова ходить і мені: йди сюди. А потім: "Кєша! Кєша!". І підходить Смоктуновський, а вона йому каже: "Познайомся, це мій учень". І ми потиснули один одному руки. Як вона пишалася тим, що я її учень. Від самого початку Молостова давала мені таку енергію, що я з армії писав їй любовні листи. Вона була надзвичайної краси, надзвичайного інтелекту. Вона мала можливість виїжджати, щось бачити, була приголомшливим  режисером. Вона ж привезла клавір "Вестсайдської історії", яку ми грали.

Новини за темою

- Світлого, хорошого навколо багато чи з роками дедалі менше? І стимулу для того, щоб очі сяяли, знаходити важче?

- Гадаю,  що в житті все як відбувається, так, очевидно, й має бути. Я не думаю, що людина може аж так змінити свою долю. Все написано. Я згадую свої вчинки якісь і не вірю, що це я зробив. Іноді мені страшенно соромно, і я думаю, що краще, щоб я цього не робив. Всі негативні, ганебні вчинки – вони ж не робляться свідомо. Ну якщо ти не остання падлюка. Хочеться йти на позитив, безумовно, але є речі, які неможливо переступити, які неможливо забути. Ти ж лишаєшся сам із собою, зі своїми думками. Мої спогади завжди позитивні, аж поки я не починаю "тєрєбіть" себе. Зараз у мене період надзвичайний.

- У чому це проявляється?

- У тому, що я граю не стільки, скільки потрібно грати для актора, який може грати. Марк Прудкін, коли Михайло Ульянов спитав у нього, що його хвилює, сказав, що не бачить творчої перспективи. У 95 років людина каже, тому що він актор. А актор вмирає без ролей, бо актор має працювати.

 - Ти працював з багатьма легендарними людьми: з геніальними художниками, з геніальними режисерами. І є легенди, вже пов’язані з тобою. Це правда, що в Единбурзі просили заспівати "Калинку"?

- Звісно.

- І слів "Калинки" Анатолій Георгійович не знав, натомість взяв гітару і почав співати "Взвейтесь кострами…".

- Це не я співав, а Бодя Бенюк. Це було в Единбурзі, і всі: "Калинка-малинка". Всі були переконані, що це "Калинка". А ми співали: "Взвейтесь кострами синие ночи, мы пионеры, дети рабочих". Ми знали тільки один куплет цієї пісні та співали її тричі. Акторська професія – це ж суцільний обман. І що краще ти дуриш, то кращий ти актор, якщо ти вмієш заставити глядача заплакати чи сміятись.

-  Дуже на політиків схоже наших.

- Вони називають своє діяння "політичний театр". Театр – це зовсім інше, це – позитив. Це надія. А вони прикриваються таким прекрасним поняттям, як театр. Театр – це магія.

- Політика, вона все одно поруч з нами. Ти виріс у російськомовній сім’ї, в якій вірили, що Радянський Союз – це назавжди. І раптом Анатолій Хостікоєв їде працювати до Львова. Як це сприйняли у твоїй сім’ї?

- Мої батьки пройшли фронт. Мама 19-річною дівчиною пішла на фронт, повернулася, і 9 травня було найвищим святом у моєму житті. Ми йшли з батьками, навколо людей повно, в орденах, в медалях. Ми святкували, клали квіти, а потім святкували, і батя вставав і брав бокал вина і говорив: "Давай за нашу великую Победу". Плакав, випивав. У мами на грудях величезний шрам. І коли я йшов працювати до львівського театру ім. Заньковецької, то мені було байдуже куди йти, бо поруч зі мною була моя кохана дружина. Мама мені сказала: "Толю, куди завгодно, тільки не до Львова". Виявляється, що оця штука, вирвана грудь, коли мама верталася з фронту, під Львовом її встрелили. Їй відірвало груди. Встрелили хлопці з лісу. Була війна. І я зненавидів саме це поняття – націоналісти, які ледве не вбили мою маму. Я приїхав до Львова, страшенно його люблю. Але вже з дитинства негативно ставився до націоналістів. Минув час. Маму запросили до військкомату, вона повернулася і так сумно каже: "Я отримала орден Червоної Зірки". А в неї медалі за оборону Сталінграда, за Кенігсберг, за бойові заслуги. А далі вона розказує, що коли їй присудили цю нагороду, приїхав майор зі штабу, щоб її вручити трьом дівчатам. Забрали їх до бліндажа, і почали абсолютно конкретно чіплятися. А вони нажерлися, комуністи, а мама втекла. Вони почали бігати, ловити тих дівчат, стріляли в них з нагану. Як мені ставитися тепер до комуністів? І тому я кажу, що в житті не все однозначно. З одного боку, націоналісти мало не вбили мою маму, а комуністи мало її не зґвалтували і так само мало не вбили. А час іде, і я тепер розумію, що ті націоналісти, які воювали, вони воювали за свою землю. Вони воювали за Україну, не за Радянський Союз. Мама воювала за Радянський Союз, тому що це була її країна. Тому коли зараз війна в моїй країні, то я – націоналіст. Бо націоналізм і я сприймаю як найвищий прояв любові до своєї держави. Я не можу по своїй суті бути націоналістом, бо в мене три крові. От закінчиться війна – і я стану інтернаціоналістом.

- Це патріотизм великий.

- Я – патріот. Це таке велике поняття. Як розібратися в собі: хто я? Осетин чи українець?

- Ти один з тих, хто знімався з росіянами дуже часто, спілкувався з ними. Я пам’ятаю, ми записували звернення до російських акторів. Нині повністю обірвалися всі зв’язки?

- Були актори, з якими я знімався, росіяни. Я з ними не спілкуюся. Єдиний, з ким я спілкуюся, – Мишко Кожухов. Він же нормальна людина. він в інтерв’ю сказав, що не могли ополченці збити "Боїнг". Для того щоб його збити, треба хоча б закінчити академію. Він каже: "Я їжджу країнами, я бачу "русскую деревню" і українське село. І все. От з ним я спілкуюся, а з іншими не спілкуюся і не хочу. Мені зателефонували з Москви і кажуть, що запустили проект і хочуть зі мною зустрітися. Я кажу: після війни, яку ми переможемо.

- Ти багато знімався в Карпатах. Те, як на тобі сидів гуцульський одяг, – дівчата божеволіли. Ти спілкувався з тим населенням?

- Я повертався зі зйомок фільму, і мені актор Симчич подарував у поїзді "Камінну душу" Хоткевича. І через рік Стас Клименко взяв мене на роль Марусяка. Без проб. Чому мені подарував Симчич? Років п’ять тому я був на Верховині, зайшов до церкви, і всі: пан Марусяк. Мене там пам’ятають. Там такі люди. Там зовсім інша якась аура. Вони щирі.

112.ua

- Вони різкі й прямі в судженнях своїх. Якби ти знав, як я тебе ненавидів після фільму "Камінна душа", коли ти ту красиву жінку віддав своїм пацанам.

- Я такий. У мене є друг армійський Ромко Шимко, він з тих країв, ми зі Львова призивалися. Він мені багато допомагав, зокрема й матеріально. Я завжди відчував і відчуваю його підтримку. Він завжди поруч і знає, що таке справжня дружба, і я йому за це вдячний.  

- У тебе мало друзів.

- У мене їх нема. У театрі не може бути друзів.

- У тебе є зовсім маленьке коло людей, яких ти підпускав до себе. У тебе є Наталка Сумська, Бодя Бенюк, з яким ви скільки разом пропрацювали. Ти сам перестав людей пускати до себе чи просто так декілька разів приклало асфальтом в обличчя?

- Я – одинак. Я навіть у похід ходив раніше сам. Я діставався якоїсь річки і сплавлявся сам. Раніше в мене не було такого бажання з кимось товаришувати просто так. Мені цікаво, коли мені цікаво. Коли мені не цікаво, чого ж я буду гаяти час. А коли з’явилася Наталка… Вона людина унікальна, вона заміняє мені всіх друзів, всіх колег, всіх партнерів. Нас ще об’єднує почуття гумору, і коли потрапляєш у стан безвиході, то Наталка знаходить у собі сили і так само дає мені сили. Тому що не все ж у житті позитивно й гарно – різні проблеми бувають. Вона – унікальна людина,  вона може грати все. Ще вона іноді виїжджає на концерти з поетом Сергієм Лазо. По три-чотири дні. Наталка там співає, читає його вірші.

- У тебе не так багато друзів, але ми дружимо давно.

- Я ж не хотів сьогодні йти на передачу, бо це стрес. І я придумав причину, чому не прийти, якби не кинув оком на стіл і не побачив відео, яке називається "Задунаєць за порогом". І я зрозумів, що не зможу тобі відмовити, тому що свого часу, коли я до тебе звернувся: "Петре, допоможи, я хочу зробити таку й таку виставу, але бракує слів, я не можу сформулювати думку", ти тоді зробив приголомшливий сценарій. А та історія про ведмедя із сокирою в серці! Я дуже часто згадую твоє бачення всього цього. І коли ми зіграли, і граємо досі, з величезною насолодою і з вдячністю з боку глядачів… Ти зробив величезну роботу, за це не отримавши ані копійки від театральної компанії. Мало того, ти й слави ніякої не здобув через нашу театральну компанію, тому що тебе навіть немає в титрах. І я зрозумів, що я прийду до Петра. Я тебе дуже люблю, ціную. Тобі Бог дав надзвичайну енергетику, надзвичайні знання. 

- Історія про ведмедя – це та історія, яку вам обов’язково треба почути, сходивши на "Задунаєць за порогом" і на всі інші вистави, в яких бере участь приголомшливий Анатолій Хостікоєв.

- Дякую.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>