Багатьом відомим людям цікаво мати зі мною справу, перебувати поруч, дружити

Багатьом відомим людям цікаво мати зі мною справу, перебувати поруч, дружити
112.ua

Ілля Кива

Голова Соціалістичної партії України

Мага: Ще одна зустріч, яка обіцяє бути обов’язково цікавою, тому що сьогодні у мене в гостях ще один із тих, хто претендував на головне крісло в країні, – лідер Соціалістичної партії України Ілля Кива.

Вітаю вас. Я завжди звертав увагу на те, як люди подають руку. Я знаю кількох наших олігархів, напіволігархів, яких, коли вітаються, хочеться спитати: "Поцілувати?", тому що вони її подають.

Кива: Знаю таких, вони роблять послугу, простягаючи свою руку.

- Я зараз потис руку справжньому чолов`язі, який знає баланс. Він знає, що якщо він стисне сильніше – він зробить боляче, а якщо він не дотисне, це видаватиметься як неповага. Де закладалося розуміння того, яким має бути хлопчик? Що це було: двір, школа, бійки?

- У сім'ї. Змалечку – це батько. Перші спогади про те, яким повинен бути чоловік, - одразу ж сприймаєш, яким він повинен бути зовні, а потім починається наповнення зсередини. Суворість, дисципліна, стриманість. Батько був дуже спокійним. На відміну від мене. У мене брат спокійний. А все інше вже закладалося поступово. І вулиця. Я люблю вулицю. Вулиця виховала можливість підводитися з колін. Пам'ятаєте ці бійки, ці постійні протистояння? Навчитися підводитися – боляче. Але ти підводишся попри те і продовжуєш.

- Я бачив, коли ви заводитеся, вам неодмінно додавити треба вже туди. А в політиці іноді вже має вироблятися: "Та гаразд, бог з ним". Але все-таки, чи залишилося бажання покарати до кінця?

- Противник для мене завжди повинен бути сильніше. Тільки в цих умовах для мене перемога дійсно є перемогою. Для мене ж протистояння і війна – це можливість рости. Системна робота над собою. Коли ти перемагаєш сильного противника – це ти перемагаєш і себе зокрема. Тому що ти перемагаєш насамперед свій страх. Адже зі слабким противником дуже легко. Ти завжди знаєш, що ти його переможеш. Будь-який конфлікт, будь-яка боротьба, вона насамперед відбувається із самим собою. Змогти себе перебороти.

- Бояться всі. Не бояться тільки дурні.

- Я боягуз.

- Боягуз ніколи не скаже про себе: я боягуз. Якщо людина каже про себе "Я боягуз, але я вмію це переступити", вона вже не боягуз. До речі, такі люди найчастіше й перемагають в усьому.

Війна при всьому своєму жахливому флері, жахливому вигляді, вона чесна. Дуже часто. Особливо, коли це бій. Тобто або ти його, або він тебе. У вас був момент, коли ви не дали місту стати не нашим містом.

- Так, дуже складно відмовитися від чистого повітря. Якою би брудною не була війна, повітря там набагато чистіше, ніж усередині нашої країни.

112.ua

- Наскільки я знаю, ви із серйозними хлопцями зайшли до мерії і сказали: "Тут цього не буде". Це яке місто було?

- Це відбувалося 11 травня 2014 року. На той момент наш партизанський загін базувався в Дніпропетровську. Це і "Правий сектор" зокрема. Це хлопці, які були і в "Правому секторі", і Дмитро Ярош. Тоді нас на сьомий поверх запросив Коломойський Ігор Валерійович, за що йому величезне спасибі, і запропонував зібрати 60 добровольців, які готові були би висунутися, але фактично ми не розуміли куди. Мало хто розумів, що відбувається в нашій країні. Своєю чергою він нас забезпечив броньовиками, які взяли у "ПриватБанку", здерли наклейки і о п'ятій ранку нам поставили завдання. Нас зібралося 60 осіб, і ми вирушили до Красноармійська. Їхали в один бік, тому що ніхто нічого не знав. На посту Дніпропетровської і Донецької області нас проводжали як божевільних. Питали: "Куди ж ви їдете?". Тоді ще там стояли "беркути". В'їхавши до Красноармійська, по-моєму, о десятій ранку, увірвавшись до міста, ми вирішили взяти нахрапом, деморалізувавши противника, поставивши їх фактично в незрозумілу для них ситуацію. По-перше, вони не розуміли нашої чисельності, тому що ми постаралися створити ефект несподіванки, масовості, тиску, який в принципі не дасть можливості отямитися.

- А там були якісь загони, готові протистояти вам?

- На той момент були люди, які формували проведення так званого референдуму, який і послужив початком фактично відділення частини території. Це і був державний переворот у нашому розумінні. 60 осіб – це навіть не рота. Тому ми вибрали на той момент два державних об'єкти, які відповідають за ситуацію в місті. Міськадміністрація, на площі якої відбувався референдум. Стояли урни, грала музика, ходив п'яний народ. Це вакханалія відбувалася, шабаш. На той момент над міськвиконкомом вже майоріла "деенерівська" ганчірка. Міський відділ міліції вже також був під контролем, і над ним уже також висіли прапори "ДНР". Тому ми розділилися на дві групи. Я і моя група взяли для себе більш складну в моєму розумінні ділянку – міськвідділ, тому що там була зброя, там міг бути опір. Ми взяли міліцію під контроль, дали можливість поліцейським вийти, забарикадували його. Хлопці увійшли на площу міськвиконкому, зібрали урни, зірвали ганчірки, повісили державні прапори нашої країни, розігнали референдум і в такому стані протримали місто добу, створюючи ефект численності. Ще два броньовики у нас просто мотатися містом, для того щоб ті просто не могли зрозуміти, скільки ж нас людей.

112.ua

- А як у міськвідділі зреагували?

- Увірвавшись до міськвідділу, я випустив чергу в стелю. Ми швиденько всіх привели до ладу, вишикували, дізналися, хто кому де служить, попросили здати зброю, і тих, хто не готовий залишатися в будівлі міськвідділу, ми попросили покинути будівлю. Ми точно розуміли, що сьогоднішній день або вечір може бути дуже спекотним. Ми не розуміли, чи буде у нас можливість вийти з цього міськвідділу.

- Якщо їх затримати, то це породити супротив.

- Це безвольні вівці. Куди кепку наділи – туди вони і йдуть. Там же немає мотивації – мотивації померти за Батьківщину. Оскільки вони сидять у міськвідділі під прапором "ДНР", чого ви чекаєте?

- У вас була мотивація померти за Батьківщину? Ви були готові на це?

- Їдучи до цього Красноармійська, ми точно не знали... В усякому разі зі своєю сім'єю я прощався неодноразово. Потім Господь давав можливість – я повертався. Пам'ятаю есбівця, який підійшов і сказав: "Хлопці, вас годині о восьмій палитимуть". Там уже почав снайпер пострілювати по міськвідділу із сусідньої дев'ятиповерхівки. Все відбувалося дуже швидко – Донецьк у 60 км. Буквально через дві години снайпер почав пострілювати. Дуже вдячний офіцеру СБУ, який до нас підійшов і каже: "Я на третьому поверсі, код двері такий, у моєму кабінеті, якщо сильно вдарити в решітку, то через моє вікно можна вийти на дах і цим дахом піти. Тому що через три години вас почнуть палити "мухами"". У них якась оперативна інформація: з Донецька вийшла машина. У цей момент обличчя тримати потрібно, на тебе ж дивляться люди. Я хочу чесно сказати: це було вдруге в житті, коли я тримав зброю в руках – автомат Калашникова. Це тільки потім я зрозумів, що на атаку в тебе повинно бути щонайменше 600 набоїв. Ми, коли зброю взяли, а потім ще й набої, то у нас на людину вийшло по 11-14 набоїв. Так, це було самогубство.

- У вас почали стріляти "мухами"?

- На той момент все закінчилося снайперською атакою. Дев'ятиповерхівка... Дуже складно було визначити вікно, з якого б'ють. А ми розуміли, що там цивільні люди. І це все не можна було перевернути на місиво. На нас і так було достатньо негативу, який ми відчували. Одразу під міськвідділ прийшли люди, які кричать, починають летіти пляшки, і ми прекрасно розуміємо, що нам доведеться зараз протистояти своїм же громадянам.

- Багато людей прийшло проти вас?

- Так.

- І це місто нині підконтрольне Україні?

- Так.

- І як зараз з цими людьми? Люди, які залишилися на тій території, в соцмережах пишуть, що 25-30% готові піти й отримати російські паспорти, 35-40% хотіли би бути в Україні, а інші – які вагаються.

- Ми кинули людей. Насправді не було агресії до цих людей. Ми вийшли з цієї ситуації з мінімальними втратами, які могли тільки бути.

Новини за темою

- Хтось постраждав у Красноармійську?

- Так, на площі люди постраждали. Хапалися за дула автоматів, були п'яні. Там навіть були загиблі, ті люди, які провокували, які йшли на конфлікт. Коли людина хапає за дуло автомата і намагається вирвати в тебе зброю, то автоматично твоє завдання – зберегти зброю в руках. Тому там були жертви, бо це війна. Тому що дурні. Ми розуміли, що ці люди одурманені. Ніхто ніколи не розповідав, як має бути. Проблему не треба шукати, хто поганий. Ми погані. Ми не змогли пояснити, ми не змогли переконати, ми не змогли людей повернути. Тому що ми теж були одурманені.

- Не так багато людей готові говорити такі речі, як ви. На нас з вами нині з того боку екрана почнуть плювати і казати: "Та що значить? Та треба було!" Оті домашні сміливці, які сидять за клавіатурою, вам усе розкажуть.

- Я знаю. Мені пишуть щодня. Такою кількістю лайна, як обливають мене, не дай Боже кожному. Колись я почав змінювати своє життя. Адже я різною був людиною. І різні цінності в моєму житті були. І я не боюся про це говорити. Але світ довкола тебе змінюється тоді, коли ти починаєш змінювати своє ставлення. Війна всередині тебе, не зовні. І все починати треба з себе. Зміниш себе – зміниться довкола тебе світ.

- У вас є та мить, коли ви вирішили змінитися? Що це було? Що вас спонукало до того, щоб змінитися?

- Усе дуже просто. Господь мені дав дочку в тому віці, коли я ще не усвідомлював відповідальності за дар, який мені було надано від Бога. Я, звичайно, виконував функцію батьків, але функція батьків - це не просто нагодувати свою дитину. 

- Скільки вам років було, коли дочка народилася?

- 16 років. У 15 років я одружився. У мене все точно було: я йду в доросле життя. Атрибути дорослого життя в чоловіка - це дружина, сім'я, дитина. Тому, будь ласка, суспільство, сприймайте мене дорослою людиною. Це, звичайно, дитячий максималізм, але це змушує тебе боротися, вигризати свою порцію. 

- Ви доводили іншим або собі в першу чергу?

- Здебільшого одразу це були оточуючі. Це потім я почав з собою боротися. Це потім я переглянув узагалі ставлення до життя і змінив цінності. Звичайно, я доводив суспільству свою позицію. І це була помилкова, напевно, історія. Хоча без неї не склалася б наступна. Я б кожен день свій сьогодні точно так само прожив. Тому що він формував наступний щабель мого розвитку. Я помилявся, я падав, я знав завжди, що я піднімуся. І коли Господь дав мені зрозуміти, що в мене буде син... поки він зростав у животі в матері, цей час мені було дано на переосмислення всього себе, у першу чергу, і всього відношення до того світу, в який повинен був прийти мій син.

- А скільки вам тоді було, якщо не секрет?

- Мені було 35 років.

- Ви без сина прожили більше, ніж ви жили до дочки. Мені так само було 35 років, коли в мене народилася друга донька. Різниця між ними – 14 років. Там ти не знаєш, що буде, тим паче що ти навчаєшся в інституті, ти бігаєш з нею на пари, вона зростає за кулісами. А тут ти ставишся до того вже зовсім інакше. Живеш в інших умовах. Ви в 35 років уже мали забезпечене нормальне життя?

- Так. Я насправді все життя працював. Я з 15 років як зачепився… тоді я ліс пиляв. Це був 93 рік, усе було зруйновано. Незрозуміло, що робити. Усе, чого тебе вчили, зникло. Я знав, що я буду військовиком, що я буду йти захищати батьківщину. І раптом моя батьківщина зникла. У 91 році зникла та батьківщина, зник той гімн, перестав існувати той прапор.

- І ви дитина, у якої є дитина. 

- І треба було закочувати рукава, їхати на лісопилку і пиляти, пиляти.

- І де це було?

- Полтавська область.

- І що пиляли?

- Хвоя. І так пиляв, що дай Боже кожному. Я родину годував і ще матері допомагав. Це все допомогло дорослішати.

- А батька не стало, коли вам було скільки років?

- 20 років. Батько все життя пропрацював випробувачем на військовому заводі "Знамя". Там було велике опромінення, у них був короткий робочий день, але водночас у них пенсія була зовсім інша, зарплата зовсім інша. Але врешті серце батька в 45 років зупинилося, і я його поховав. Поховав батька, і в мене залишилися на той момент на руках матір, брат, який таки вступив до військового училища. Ти стаєш старшим чоловіком у сім'ї, а в моїй родині патріархат. Я вирішую. І я відповідаю за свою сім'ю. Від першого до останнього її члена.

112.ua

- Кажуть, що в такі моменти людина дуже сильно дорослішає. Так було?

- Так. У тебе вже дитинства немає. Я пішов, здобув першу освіту, другу освіту здобув.

- Я коли дізнався, що ви дитячий психолог…

- Ви знаєте, як мене діти люблять. Діти відчувають зовсім по-іншому, вони бачать по-іншому. Мені дуже легко з ними. Ми швидко знаходимо спільну мову.

- Ви розмовляєте з ними як з дорослими?

- Я свій для них. Я заходжу до дитячої компанії, падаю. І ми одразу ж починаємо розуміти один одного. Ми на одній мові та на одній хвилі. Поки син зростав, я розумів, що треба змінювати ставлення до світу. Для мене це, напевно, одна з найбільших подій у моєму житті.

- А що ви говорили синові, коли він був у животі?

- "Чекаю". Для мене було дуже важливо зустріти сина.

- Ви зустріли реально? Ви були на пологах?

- Ні.

- Я завжди покладаюся на тварин. Назвіть мені хоч одну самку, яка пускає самця до себе, коли народжує?

- Я сказав: нехай цей процес залишиться для мене Божим дивом. Нехай це буде диво, і я хочу, щоб так було завжди. Тому, коли син з'явився, світ змінився в моєму розумінні. Це продовження твого прізвища. Я ж людина, яка складається з традицій, і я їх дуже серйозно дотримуюся, шаную. Традиції своєї родини, охайність свого прізвища. Я стежу за цим, поправляю тих, хто помиляється.

- Скільки йому сьогодні?

- Синові сім років.

- Ви розповідаєте йому про свої помилки? Чи ще не час?

- У мене була і є своя стратегія виховання дитини, яку сьогодні ми з ним проходимо. До трьох років я ходив зовсім довкола. Я давав йому надихатися матір'ю, тому що в цей момент мені навіть не хотілося заважати цій єдності. Це одне ціле – мати і дитина. Це потім вони починають один від одного віддалятися: фізіологічно, психологічно.

- А до батька є в нього тяга?

- Так. Чоловік повинен побачити сина. До семи років він жив за правилами і баченням, які будуть комфортними для дитини. Нещодавно йому було сім років, і в мене з ним відбулася вже дуже доросла розмова. Я сказав: ти перестав бути дитиною. Весь інший час ти починаєш працювати над тим, щоб перетворитися на чоловіка. І цей процес дуже складний, болючий і неприємний. Тому до семи років мій син жив у теплі, комфорті, коли йому майже ні в чому не відмовляли, це був його час. З семи років це хлопчик, він починає готуватися до протистояння. Тому що наше життя складене з тих моментів, коли чоловік повинен вміти захищати. Падати, підніматися, боротися. 

- Тут важливо, який батько поруч і чи він є. У нас величезний процент розлучень, батька немає поруч. А мама, бабуся і тітка - найстрашніше тріо для виховання хлопчика, яке тільки може бути. Ваш син уже бачить перед собою батька героя. Якщо дитина починає робити чоловічі, хлоп’ячі помилки, ви будете його зупиняти власним прикладом?

- Так. Життя, яке я прожив, - це йому приклад, щоб робити висновки. Помилки будуть, перемоги будуть, будуть його поразки – це його життя. Треба докласти зусиль вичистити з його життя підлість, зраду. Ось це хочеться прибрати.

Новини за темою

- Малому сім, старшій дочці – 26. Ви йдете боротися за крісло президента з величезною кількістю людей. Могутніх людей. У вас немає того ресурсу, який є в Петра Олексійовича, – і медіаресурсу, і фінансового ресурсу. У вас не було цієї підтримки, яку мав пан Зеленський. Ви не мали такого досвіду, який є у Юлії Володимирівни. Гриценко зі своїми процентами, Смешко, який став сенсацією. Як дочка сприймала те, що вона бачила, – що серед лідерів немає батька, і, скоріше за все, не буде?

- Я завжди, принципово, повинен бути героєм для своїх дітей, прикладом. Для мене завжди прикладом був мій дід. І це змушувало мене, що б там не відбувалося, підніматися. Вона дуже доросла дівчинка, вже зі своїм дорослим життям – це офіцер поліції, яка віддала системі вже більше п'яти років. Тому вона може правильно сьогодні оцінити ситуацію. Вона прекрасно розуміла, що саме цей бій – він нерівний. Моя перемога вже в тому, що я прийшов битися. Мені потрібно було це зробити не заради себе. Мені потрібно було це зробити заради тієї партійної структури. І відповідальність за те, щоб вона піднялася, я взяв на себе. Це було ще одне протистояння: стати головою Соціалістичної партії України, напевно, найстарішої партії в нашій країні. І все те протистояння, яке я отримав, і негатив, який вилили на мене, тому що протистояння було серйозне…

- З ким?

- Сьогодні є запит на соціалістичну ідеологію в Європі, соціальну захищеність. Не плутаємо з пострадянським минулим, зі Сталіним, як у нас люблять перемішувати. "Соціалізм з людським обличчям". Подивіться: Іспанія, Франція, Італія – це сьогодні країни, де починає домінувати ідея соціалізму, і рано чи пізно вона переллється і в наш політикум. Сьогодні вже є затребуваність у суспільстві у зв'язку з тим катастрофічним соціальним становищем людей, в якому вони опинилися.

- Партія не була проти, щоб ви прийшли? Олександр Олександрович Мороз сказав, що він до вашої партії немає ніякого стосунку, бо є Соціалістична партія Олександра Мороза.

- І дякувати Богові. Я би користувався таким добрим радянським меседжем: "Молодым – везде у нас дорога, старикам – везде у нас почет". Я вважаю, що Олександр Мороз закінчив свою політичну історію, на сьогоднішньому нашому політикумі. Закінчив її так, як йому дозволила совість. Це виключна суб'єктивна думка людини, яка на той момент перебувала в партійних списках. Я вважаю, що тоді зрадили партію. Партію використовували для особистого збагачення однієї людини. Коли Мороз покинув партію, її розтягнули по шматках, її втоптали в бруд, і вона перетворилася раптом тільки на ганчірку, якою витирали бруд у прямому сенсі цього слова. Торгували місцями в комісіях, й одразу виникла низка претендентів на посаду глави партії: садові, устенки, вони почали продавати майно, яке було у партії. І почалася шарпанина, яка фактично за вісім років вбила всіх однопартійців.

112.ua

- Скільки було людей у Соцпартії в час її активної діяльності?

- Партійних квитків, із щомісячними внесками, – 876 тисяч. Активних членів партії, готових. А сьогодні ми розпочинаємо фактично по крихтах збирати. Мене запитують: скільки людей вам довірили свій голос? Проголосувати за людину – це довірити їй. За мене проголосувало 6000 осіб. Ви питаєте, скільки однопартійців? 6000 осіб. Сьогодні ми перебуваємо в тому стані, коли ми збираємо каміння. Нам було дуже принципово пройти президентську кампанію, тому що для нас це був дуже важливий факт легалізації своєї позиції, повернення у велику політику і можливість участі, вже на законних підставах, у виборчому процесі країни. Тому що завдання, яке ми перед собою ставили, – це партія в парламенті, з представленням лівого електорату, який за вісім років розтягнули "Батьківщина", Ляшко.

- Я не бачу зараз Соціалістичну партію в її просуванні вперед. Я не бачу її в електоральному полі, в медіапросторі.

- Є Кива.

- Є Кива, тому зараз всі згадали про Соціалістичну партію. Це правда. Але ви збираєтеся робити якісь ребрендинги? Пане Ілля, це великі гроші.

- І тоді ви скажете: "Кива, а яка ж твоя риторика"? Руйнування монополії енергетичної, яка сформована і знаходиться під контролем Ріната Леонідовича Ахметова, і взагалі боротьба з олігархічним ладом, який повинен лежати в основі вашої соціалістичної ідеї, яку ви проповідуєте. "А де гроші брати будете? Якби у вашій партії був мільйон чоловік, ви б могли чесно сказати – це партійні внески". Так, ви праві, це така слизька історія зараз. І я в цій історії зараз перебуваю. Що таке взяти гроші – це зобов'язання. І тоді ти вже туди вдарити не можеш. Тому й куца програма була президентська. Ви точно знаєте, скільки коштує президентська кампанія.

- Я буду посилатися на класиків. Тут сидів пан Литвин, і він сказав, що всі, хто входили в п’ятірку, – це мінімум 50 млн доларів.

- 100 мільйонів. 50 мільйонів – це ми говоримо про тих, хто не увійшов у п'ятірку. Це ті, хто увійшов до 8-10. В принципі, починати кампанію зі 100 мільйонів доларів – це сьогодні такі правила. Хто може викинути 100 мільйонів? Адже результат Вілкула дорівнює результату Киви. Тільки Кива витратив – і тут я гордий – 30000 гривень. Це, звичайно, без внесків. В активну фазу президентської кампанії. До цього так, звичайно, ми розвивалися. Звичайно, люди бачать в мені захист. Тому що я досить сильний і принциповий. Я є, на сьогоднішній день, керівником профспілки МВС. І, звичайно, зі мною цікаво мати справу, перебувати поруч, дружити. Звісно, існує низка комерційних структур, низка бізнесу, який, щоправда, на сьогодні допомагає мені залишатися на плаву. Але переді мною завжди стоїть дуже величезна дилема.

- Я сьогодні прийду додому і знову прочитаю про себе, що я мордатий рагуль, який за гроші запросив Іллю Киву.

- Насправді у мене гроші взяти – це легше померти.

- Я не збираюся вмирати. Я хочу подивитися на Іллю Киву через п’ять років – мені це буде дуже цікаво.

- Я працюю над собою, і повірте – результат обов'язково буде.

- Дякую вам.

- Дякую вам за запрошення.          

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>