Актор Олексій Горбунов в ефірі телеканалу "112 Україна". 29.04.2018
112.ua

Гордон: В ефірі програма "Гордон", і сьогодні моїм гостем є актор Олексій Горбунов.

Доброго вечора! Ти – чудовий актор, людина, яка показує всім, як треба любити свою батьківщину і як треба завжди залишатися людиною. Твій батько родом з Сибіру, мати з Луганської області, а ти народився в Києві. Київ твого дитинства, твоєї юності, він який?

Горбунов: Дуже сонячний, як загалом і вся юність. Дуже зелений – він завжди потопав у зелені. Сьогодні зелень начебто і є, але будинків більше, ніж зелені.

- Що ти думаєш про театр на Подолі, жахливий, на мою думку?

- Театр на Подолі – це дуже старовинний київський театр. В. Малахов заслужив право на свій театр вже дуже давно. Понад 20 років будували цей театр. Коли я по телебаченню побачив репортаж і масу киян, які прийшли обурюватися чорним кубом, що псує всю картинку Подолу та Андріївського узвозу, де все в архітектурному ансамблі, мене це трошки злякало, адже проект було затверджено вже давно. Усіх обурює зовнішній вигляд, але ніхто не говорив, що всередині театру. І ось нещодавно я там побував, і В. Малахов провів мене по театру. Це сучасний театр. По-перше, чорний фасад закрили цеглою. Фасад, на мою думку, зробили відмінно. Хоча я був за чорний квадрат, тому що я багато поїздив по Європі та по світу і бачив в Амстердамі музей Ван Гога, який зроблено абсолютно таким кубиком. І в Амстердамі, де весь центр міста 16-го століття, нікого це не обурює. Чому? Голландці — ще й архітектори, у них зі стилем все добре і зі смаком. Вони, напевно, вміють до 16-го століття побудувати музей Ван Гога, і це буде щось таке...

- Театр на Подолі буде красивим?

- Він є красивим уже. Всередині шикарна сцена, шикарний репетиційний зал. Це сучасний театр, про який мріє не тільки Малахов, а й артисти його трупи. Я думаю, що і нам, киянам, це буде цікаво. Там все для цього зроблено. Я дуже хочу, щоб скоріше відкрили театр і справжній театральний глядач прийшов та побачив це.

- Це правда, що в 90-ті роки через кризу в кіно ти, вже відомий актор, таксував?

- Так, заслужений артист України бухав, таксував, продавав татусеві коронки. У мене ще були коронки, а в багатьох моїх друзів вже не було нічого до того часу. Це страшний час. Хтось, навпаки, одразу піднявся, а хтось, як учителі, лікарі, пішли на ринок торгувати. Я відносив баригам золото, яке коштувало тоді 10 доларів за грам, брали його скрізь, і на 10 доларів у 92 році можна було прожити тиждень.

- З Києва в результаті ти поїхав. Чому Києву, в якому народилося стільки талановитих людей, ніхто не потрібен?

- По-перше, я думаю, що все змінюється. Раніше абсолютно точно так, але раніше був Радянський Союз. Це не тільки в Києві було, всі хотіли потрапити до Москви, в кіно і театри. Легендарні театри, легендарні режисери - все найкраще було в Москві. Акумулювалося в Москві.

- У 2013 році ти приїжджаєш до Києва і з першого дня підтримуєш Майдан. Ти сказав, що "під час Майдану я зрозумів, що моя батьківщина тут, що тільки тут треба жити і вмирати". Чому ти це зробив?

- Тоді було дуже емоційно і боляче, коли я бачив все, що відбувалося, і не міг переварити. На другому Майдані з'явилося багато нових просвітлених облич, на першому Майдані цього не було. Це теж дуже сильно на мене вплинуло – це покоління, яке народилося вже у вільній країні. Для мене це покоління довело дуже багато.

- Майдан тебе особисто змінив, у твоєму віці?

- Безумовно, я ж радикально життя змінив. Я багато чого залишив і поїхав. Я ж багато знімався, вдячний своїй долі, що був саме в Москві, у найважчий період. У 90-х "Графиня де Монсоро", "Королева Марго" - це був перший костюмований серіал у 90-х. Наш київський режисер В. Попков, оператор П. Небера і ваш покірний слуга – виконавець головної ролі. Це одна з кращих моїх ролей та, можливо, найбільша удача завдяки Попкову і Жигунову. До того часу, коли я туди потрапив, у Москві починали знімати нове кіно. На моїх очах почали з'являтися гроші. Далі я потрапив до В. Тодоровського, і потім десять років найпліднішого творчого життя: О. Меньшиков – театр, і кращі режисери Росії, в яких я знімався.

- Після початку російської агресії ти офіційно відмовився зніматися в російських фільмах.

- Я не офіційно відмовився, я просто думав, що це не так все серйозно. Це лунало так, що я просто беру паузу. У мене залишилися друзі в Москві. Їх менше, але вони залишилися.

- Скільки грошей ти втратив за ці три з половиною роки?

- Грошей я втратив багато, розуміючи заробітки тут. Але я придбав набагато більше. Я знайшов у віці 53 років батьківщину, яку я не знав. Я знайшов покоління, яке я не знав. Я знайшов речі, які я не очікував від людей. Я побачив, що таке волонтери, які на своїх плечах, зубах і жилах... у перший рік війни я просто це добре пам'ятаю. У нас було багато концертів, ми їздили, група "Грусть пилота", волонтерили, як і вся країна.

- Як оцінили твоє рішення не зніматися в російських фільмах колеги в Росії?

- По-різному. Близькі люди намагалися зрозуміти, хоча теж все одно не розуміли. Ми ж уперше в такій обстановці, коли життя порушились, сім'ї порозлетілися, людей загинула така кількість. А ми не знаємо, скільки ще це буде тривати і як виживати завтра. Але не одні ми такі – тепер, напевно, у світі так усі живуть.

- Але ти з російськими колегами спілкуєшся, зі своїми?

- З близькими людьми я спілкуюся.

- Що вони говорять тобі? Що вони думають про цю ситуацію – між Україною і Росією?

- Всі по-різному. У багатьох людей з часом думка змінюється. Коли все починалося, 14-й рік, ми ж телевізор боялися включати, тому що ми до цього не звикли, до такого потоку брехні. Ми ж, як наївні діти: на нас почали виливати ось це ось все. Потім через рік ми звиклися і почали свій телек включати, тому що це був захист, і нам треба було відбиватися. Тому в багатьох людей за ці роки дуже сильно змінюється погляд на це. І все одно я вважаю, що поки ти не побачиш сам, що відбувається, або поки дуже близькі люди не говорять тобі, як це все є насправді, зрозуміти це неможливо.

- У мене дуже багато друзів серед російської еліти, і один з них, видатна людина, наближена до Путіна, подзвонив мені з іншого міста, не з Росії, і сказав: "Нічого мені не кажи, я все розумію, я з вами". Це коли був розпал. Чи в тебе були такі хлопці, які говорили, що вони все розуміють?

- Безумовно, були. Не все так однозначно, точно так, як людина неоднозначна. Ми маємо моральне право за своє битися і з болем говорити, але ми не маємо право судити інших ось так відчайдушно.

- М. Михалков, видатний режисер, прекрасний актор, так оскандалився ненавистю до України. З одного боку, він така творча, видатна людина, а з іншого, - мерзотник. Як це уживається в ньому, як ти до нього сьогодні ставишся?

- Я дуже вдячний Михалкову, що я був затверджений на роль у фільмі "12". Це одна з найкращих ролей у моїй творчій біографії. Це велике щастя зніматися з цими акторами, з якими мені доля подарувала сісти в кадрі. Михалков для мого покоління – це кращий режисер всієї юності, молодості. Це мрії всіх акторів – потрапити коли-небудь у кіно до Михалкова. І мрія моєї юності трапилася зі мною. Мало того, він дозволив кожному з нас зробити величезні імпровізаційні шматки. Якби Михалков не дозволив, цього б не було. Це - шикарна картина. Багато людей – хороший режисер, але при цьому – покидьок. Але судитимуть нас там, на суді – я нічого не можу сказати. У нас вдома я не можу подивитися, що в Харкові відбувається. У мене коло проблем мого міста, країни, є набагато більш щільним та абсолютно складним.

- Народжений у Харкові, блискучий, на мою думку, письменник, Е. Лимонов теж зайняв щодо України моторошну позицію. Я знаю, що це твій улюблений письменник. Як ти до нього сьогодні ставишся?

- У мене дуже багато поглядів змінилося. Мене наразі більше турбують вистава "Чорна скринька" і запуск кіно, з В. Придуваловим, про Київ. Я вже понад рік мало дивлюся на те, що мені подобалося раніше.

- А до Росії звуть зніматися, сьогодні? Телефонують?

- Останні півроку – ні. А рік тому – так. І я вдячний за те, що перші два роки мене не так часто, звичайно, коли я був у Росії, але звали і пропонували хороші сценарії.

- Як ти ставишся до заборони низки російських фільмів в Україні?

- Я взагалі проти заборон – ненавидів всі заборони з дитинства. З іншого боку, я згоден, звичайно, треба когось не пускати. Є якісь одіозні актори. Але не можна ж усіх не пускати. У цих списках є маса акторів, яких я особисто знаю і які ніколи слова поганого про Україну не сказали.

- Лоліта ось нещодавно їхала до доньки до Києва. Вона виступала в Криму і в'їхала туди незаконно. Чи треба пускати?

- Треба індивідуально. Якщо в людини донька - це вже зовсім інший прецедент для того, щоб пускати чи не пускати. Я не чув, щоб Лоліта і маса інших акторів, які в списку чомусь, погано говорили про Україну. Я думаю, що половина людей просто потрапляє ось до цього загального списку, і нічого хорошого списки не дають. Щось ми повинні, безумовно, перекривати і відстоювати своє, але не можна всіх огульно брати – і до списків. Це неправильно, індивідуально потрібно робити.

 - Як ти ставишся до українських співаків, артистів, які з успіхом гастролюють по Росії?

- Молоде покоління має право вибирати й робити, що хочуть, якщо ми говоримо про концертні майданчики і зйомки. Це їхня справа.

- Це не зрада?

- З мого боку – не зрада. Я, народний артист України, 32 роки знімаючись у кіно, маю право, як актор, сказати: це вибір молодих, де вони хочуть працювати. Що таке артист? Він сьогодні в Росії, завтра в Лондоні... але він з прапором України їздить. Що в цьому поганого, якщо світ бачить талановитих молодих людей? Інша справа, якщо ти їдеш на вручення якоїсь стрьомної премії та з усіма танцюєш там. Це трошки дико. Але знову ж таки, це моя особиста думка. Артист сам вибирає собі шлях. Це дуже індивідуально. Дорн – талановитий. Він дав інтерв'ю – навіщо ми чіпляємося? Він під українським прапором третій рік працює і прославляє, як він може, державу Україну, в якій він живе і працює, в якій він став артистом.

- Росія, як держава, повела себе щодо нашої батьківщини по-скотськи. Держава Росія вбила понад 10 тис. молодих хлопців, і пробачити це неможливо. З іншого боку, багато чого в Росії ми любимо. Як з цим бути? У тебе є щось у Росії, що ти любиш?

- Пісні Висоцького, п'єси Вампілова, Шукшина. Петербург – один з найулюбленіших моїх міст. У мене там дуже багато друзів.

- Чи в Росії можливий майдан, на твою думку?

- У нашому світі сьогодні можливо щохвилини все, що завгодно. Ми вже живемо четвертий рік у такому світі, де все руйнується та змінюється одночасно. І це відбувається не тільки в нас і не тільки з нами.

- Чи збулося в результаті те, про що мріялося тобі на Майдані?

- У результаті розчарувань, звичайно, багато, всі ми це переживаємо. Але найголовніше, мабуть, - самоідентифікація: звідки ти, чому ти тут народився. Для мене це велике усвідомлення. Найбільше для мене потрясіння – це покоління молодих, 91-92-ті роки, діти Незалежності.

- Коли ти приїжджаєш в АТО чи в шпиталі, де лежать покалічені хлопці, про що ти думаєш?

- Коли вперше, у мене було дуже емоційно сильно це все. Я бачив це тільки в кіно і намагався грати в кіно – в житті все по-іншому. І це страшний стрес, психологічно це дуже страшно. Але сила цих пацанів для чоловіка багато дає. Ті, яких я бачив, знають, що таке сила духу.

- Що таке патріотизм для тебе?

- Складно сказати у двох словах. Це зелень Києва, Русанівка, пляж дитинства – це і є справжній патріотизм.

- Чи потрібен Києву проспект Бандери, на твою думку?

- Напевно, треба. Але всьому свій час. Мені здається, що в нас набагато більше проблем сьогоднішніх, що трапляються цієї хвилини.

- Хто для тебе в Україні сьогодні є моральним авторитетом?

- Ліна Василівна Костенко. А якщо говорити про молодих – Ломаченко та Усик. І Гвоздик, звичайно. Хлопці таку радість подарували – це був день України в Америці. Це і є патріотизм, напевно.

- А футболісти київського "Динамо", на яких ми колись молилися, зразку 70-80-х років, досі є твоїми кумирами?

- Так, у мене кумири юності залишилися.

- Які в тебе відчуття, коли ти бачиш цих хлопців?

- Виглядають добре. Це – моя юність. Для мене Київ, батьківщина, патріотизм - це та команда 75 року, коли Блохін у Мюнхені "Баварії" забив. Це ж всі дивилися. Я не можу своїм дітям пояснити, що це таке. Або коли з канадцями в хокей грали. Я досі пам'ятаю, як весь двір вночі вибігав обговорювати кожен матч. А коли вперше виграли Суперкубок - радянська команда!

- Ти сказав, що ти виступаєш за смертну кару для чиновників, які крадуть.

- О, так. А страчувати хто буде?

- Якими мають бути українські політики?

- Не знаю. Я хочу сказати політикам: "До театру ходите, хлопці?"

- У політику тобі не хочеться?

- Ні, ти що?

- Де ти зараз живеш?

- Я в дорозі живу, в машині. Якщо грубо, я живу півжиття в Одесі, півжиття в Києві. Але наразі я весь час у русі, в дорозі. Тепер більше в Києві, тому що у травні ми повинні почати знімати фільм. Робоча назва картини – "Травень". Ми вигадали таку історію, яка повинна бути про кохання і про Київ. Паралельно шукаємо гроші. Намагаємося знайти форму, коли за мінімальні гроші, маючи ідею і мотивацію, професійно можна зняти кіно. Я завжди кажу, що не гроші важливі, важливо, до кого ці гроші прийдуть. І коли люди мене знають, вони мені можуть дати ці гроші просто так. Ті, хто можуть мені дати гроші на картину "Травень", - це для них все одно що відмовитися від двох банкетів.

- Ти зіграв понад 110 ролей. А які найулюбленіші?

- Шико з "Графині де Монсоро". Серіал "Курсанти" - мій улюблений. Його знімав мій улюблений режисер А. Кавун. Мені дуже подобається одна з останніх ролей - Моріарті, з "Шерлока Холмса", остання версія, яку знімав Кавун. Час цієї картини ще прийде. "Червона капела", звичацно, де я грав есесівця, і одночасно я грав Героя Радянського Союзу у фільмі "Курсанти". Картина "12", після якої мене французи запросили зніматися у фільм, де Кустуріца грав головну роль, Гійом Кане, Віллем Дефо.

- Чи є в Україні сьогодні, для актора твого масштабу, робота?

- Та ні. Не тільки мого масштабу, тепер роботи взагалі мало. Я ж у цих серіалах, які знімають за копійки, не хочу зніматися. Там же немає ні грошей, ні "кіна". Ні сценарію, ні бабок, ще й професійних людей там немає.

- У тебе хоч є, на що жити?

- Все нормально. Я ж гроші не собі шукаю, я гроші на кіно шукаю. Важко, звичайно, але ми пожили в ситі часи, ну, добре. Я стільки наїздився, стільки побачив, що тепер можу посидіти, ось так, трохи-трохи скромніше. Я зіграв багато, мені пощастило на добрих людей, я застав дві епохи. Я дуже багато побачив, на "Довженко" за 11 років, це теж такий шматок мого життя молодого артиста. Я застав всіх "старих", великих акторів наших. О.П. Степанков, мій учитель, Брондуков, Миколайчук, Гринько, Дубровін, Парфьонов.

- Раніше, я пам'ятаю, ти пив сильно?

- Так, було здоров'я, печінка свіжа.

- Зараз ти п'єш?

- Рідко, тому що немає здоров'я. Я за кермом весь час.

- Чому ти виступаєш за легалізацію марихуани?

- Тому що весь світ вже давно це легалізував. Це теж зміна поколінь відбудеться - хочемо ми цього чи не хочемо. Амстердам – це моє улюблене місто, а Голландія, для мене особисто, – найвільніша країна.

- Але ти сам пробував марихуану?

- Бути за лігалайз і спробувати марихуану – це дві різні речі.

- Ти записав аудіоваріант книги "В окопах Сталінграда" В. Некрасова, який жив у Києві та емігрував у радянський час до Франції. Чому сьогодні ти це зробив?

- Я наразі це перевидав. Я записав це 12 років тому. Ця війна, 41-45-ті роки, і ті відчуття, як Некрасов молодим офіцером почав писати в щоденнику записки. Це все дожило до наших днів, і ця книга є дивовижною. Як будь-яка хороша книга – це на віки.

- Чи закінчиться ця страшна війна між Росією та Україною?

- Усе колись закінчується. Коли – я не знаю. Стільки втрачено, стільки болю і крові. Я не знаю, як це робити, але всі мріють про мир. Щастя - це коли не стріляють, коли не літає над головою.

- Дякую, Олексію, що ти такий справжній, класний, щирий. Ти створив вже у своєму житті стільки, що ти можеш сміливо сказати, що "я працював і був чесним у своїй роботі".

- Дякую тобі, Дмитре!