banner banner banner

Валерій Пустовойтенко: Переселенці теж якось причетні до того, що сталося на Донбасі

Валерій Пустовойтенко: Переселенці теж якось причетні до того, що сталося на Донбасі
112.ua

Валерій Пустовойтенко

Екс-прем'єр-міністр України

Мага: У мене в гостях Валерій Павлович Пустовойтенко. Вітаю вас. Поки ми готувалися до ефіру, я проглянув фотографії, і є відчуття того, що вас, напевно, в цьому житті вже нічим не можна здивувати. Що ви бачили все, і тим, що ви пройшли у своєму житті, тим варто було б поділитися. Мало хто знає, що ви народилися на Миколаївщині.

Пустовойтенко: Село Адамівка, Березанський район, Миколаївська область. Там народився мій предок, оженився в 1801 році. В той час там був хутір, власником якого був Герой Вітчизняної війни 1812 року.

- А чому прізвище Пустовойтенко? Ви не цікавилися?

- Цікавився. З німецької та польської це намісники князя. За лінією мого батька всі були достатньо грамотні. А моя бабуся була безграмотна. Після того, як дід помер, батько переїхав до Одеси і залишив мене жити в цій Адамівці. Жили в хаті, де була груба, і я з бабусею спав в одному ліжку за цією грубою і читав їй казки. Після сьомого класу, коли вона померла, і я поїхав до Одеси, до батька.

- Ви вже свідомою серйозною людиною ставали більше в Одесі? Чому спочатку саме робоча професія?

- Мені щастило з керівниками і з учителями. У Березанському районі в 20-ті роки проживало до 30% німців. І в мене перша вчителька теж була німкеня. Я вчився непогано, але коли перейшов у п’ятий клас, стала інша вчителька, і клас став найгіршим у школі. І її повернули в наш клас класним керівником. Вона пальцем била в лоба, хто не вивчив уроку, з ніг збивала. І ніхто не ходив, не жалівся, навпаки, дякували, за виховання. А ремісниче училище, в якому я вчився, то таких зараз немає і не буде вже. Це було ремісниче училище заводу імені Жовтневої революції. Зараз цього заводу та училища вже немає. До училища брали з 15 років, мене віддали в 14. При заводі були спортивний зал, палац культури, стадіон свій. Молоддю займався комітет комсомолу. Я працював, вчився у вечірній школі. Вступав до вищого льотного училища, до політехнічного інституту. Не поступив, пішов в армію, служив у ракетних військах стратегічного призначення. Потім повернувся знову на свій завод. Грав у футбол. Були чемпіонами міста.

- Я чую це майже від кожного політика, що в людини в житті були спорт, самодисципліна, армія, обов’язкове проходження за всіма щаблями. Я з вами познайомився в Національному палаці "Україна". Там були концерти, які назвали "кучмівські", хоча організовували ви їх. Показували області, дивилися самодіяльність. Я робив концерт Київської області. На сцені стояв хор, і раптом на сцену вийшли ви під час репетиції разом із прем’єр-міністром Росії Степашиним. Хор зорієнтувався в секунду і заспівав "Многіє лєта", і Степашин сказав: "Валерію Павловичу, а ви казали, що ви не готувалися". Я підтверджую, що не готувалися: це була імпровізація. Але переді мною стояв прем’єр-міністр, який прийшов подивитися, як готуються до концерту, та ще й з прем’єр-міністром іншої держави. Ви встигали абсолютно все. Ви теж усі прийшли з однієї партії – інших не було. Але водночас відбирали ж кращих з кращих. Зараз робиться політична доцільність: приходить партія і починає ліпити на свої місця будь-кого, аби воно було політично доцільним. Що ви бачите зараз навколо, як би ви провели паралелі з тим, як працювалося вам тоді?

- Концерти дуже подобалися: ходив на них регулярно, і не один, а з дружиною. Це було організовано перед виборами президента України. Була система, і вона працювала. Щодо політичних партій сьогодні в нас нема жодної. Була Комуністична партія вже після того, як пішов розвал, Соціалістична партія Мороза, НДП, Аграрна партія, "Рух". "Рух" була дуже сильна партія, вони стали застрільниками тих подій, які проходили в Україні, і їхня мета була отримати незалежність. А коли отримали, у них руки опустилися. Вони не знали, що далі робити, і молодь, яка їх підпирала, почали один з одним боротися і потихеньку "Рух" розвалили. Так, до речі, було зі всіма сильними партіями, в тому числі з НДП. Біля неї теж працювали, щоб її знищити.

- А скільки було в ній людей?

- Близько 420 тис., це були фіксовані члени НДП. У нас були членські внески, квитки видавалися. 

- А як помирають партії?

- Справа в тому, що вона була вмонтована у владу. На жаль, вона не стала партією влади: їй цього просто не дали. У партії були губернатори, заступники губернаторів, а потім президент підписав указ за поданням Володимира Литвина про деполітизацію органів виконавчої влади. Зрозуміли, що НДП має вагу, і треба потихеньку відводити звідти людей. І люди вибирали: чи при владі залишатися, чи в партії. Я пішов усім назустріч і просив, щоб вони залишилися при владі. Вони залишилися людьми, і з більшістю з них у нас дуже гарні відносини.

- Як стають міністрами, як потрапляють туди? Пуд солі Валерія Пустовойтенка?

- Це дуже тяжка робота, починаючи від того, де я працював, і закінчуючи посадою прем’єр-міністра. Після армії я вчився в політехнічному інституті, працював механіком на кафедрі, потім переїхав до Дніпра і вступив до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Закінчив, працював учбовим майстром у тресті "Дніпробудмеханізація". Став прорабом, старшим прорабом, головним інженером управління, головним інженером тресту, а потім в аналогічному тресті керівником справ. І той, і той трест мали періодично прапори за перемогу в праці. 

- А Київ? Як це було?

- Керуючи вже два з половиною роки трестом, мене запросили до райкому партії та запропонували піти головою райвиконкому. Я на всі свої посади не хотів йти. Не хотів до Києва їхати. Кучма запропонував і сказав: не хочеш їхати, будеш мером, нічого ніколи не отримаєш. А вже була зима – довелося приїхати до Києва і працювати. А вже після того, як призначили прем’єр-міністром, мені хотілося працювати прем’єр-міністром. Мені ця робота подобалася. Керівник тресту, потім райвиконком: не будеш, звільнимо з керівника тресту. Потім через півтора року - заступник голови міськвиконкому, через 2,5 роки я став вже головою міськвиконкому.

- Місто Дніпро важке? Були такі керівники, які могли вам щось протиставити, заперечити?

- Порівнювати Дніпропетровськ тоді й тепер просто неможливо. Раніше казали, що "Дніпропетровськ – це кузня кадрів", і це дійсно так. Працювали такі великі підприємства, будівельні організації. Це місто-трудяга, робітниче місто. Там усе є – і наука, і освіта. Усе це перепліталося. ЮМЗ – ракети стратегічного призначення, ДМЗ – протиповітряна оборона. На всіх кораблях стояли ці станції та стежили за повітряним простором. Й інші підприємства – будівельні, металургійні тощо. Це було місто, яке вирощувало кадри. Усі керівники, які працювали на цих підприємствах, могли встати в місті на любу посаду.

- А що зараз?

- А зараз там є мер. Він підприємець, його цікавлять абсолютно інші справи. Я його ніколи не бачив. Раніше була система, що запрошували на свята, були якісь питання. Один раз я зателефонував, а він не перетелефонував, і більше ніколи не спілкувалися. Сьогодні у людей зовсім інша мета, і того потенціалу в Дніпрі… якби мене запитали, кого з Дніпра можна взяти на роботу до Києва, я навіть не можу назвати прізвище.

- А тоді ви могли скласти цілий список?

- Тоді міг взяти дуже багато людей: приходили й працювали. Зараз такого покоління, як тоді вирощували, в Дніпрі немає. І Кривий Ріг, до речі, був дуже сильним. Дуже багато керівників Дніпропетровської області були з Кривого Рога.

- А чому? Закінчилися фанати своєї справи або немає потреби в цих спеціалістах? Або вони роз’їхалися світом? А ви були дуже засекречені?

-  Певний час після служби я не мав права виїздити за кордон. Іноземці не могли потрапити до міста. Я зустрічав, бувши заступником голови міськвиконкому, першого іноземця, який офіційно заїхав до міста. Це був куратор будівництва сміттєспалювального заводу Дніпра. Вони постачали обладнання, а ми його будували. Це був третій такий завод в Україні.

- А чому у нас така біда із заводами з перероблення? Невже все, на що ми здатні, це тільки спалювати сміття? Я особисто приводив до київських губернаторів осіб дев’ять з пропозиціями: ставимо завод під ключ, який переробляє сміття, на виході робить цеглу, біопаливо і ще щось. І жоден завод із перероблення не прижився в Україні. Ми потопаємо в смітті, і ніхто нічого з цим не робить.

-  Ви трохи неправі. Я був на початку 91-го року на конференції в Норвегії, як голова міськвиконкому. Там було десь 1300–1500 мерів міст. І там одним з питань була система збору сміття, перероблення. Я цим питанням займався дуже серйозно. Коли я приїхав з Норвегії – поставив контейнери в себе у дворі. Тиждень простояли і зникли. Але в місті була сортувальна станція, де роблять відбір кольорових, чорних металів. Стояли термопластавтомати – переробляли пластмасу. Була система збору, сортування і перероблення сміття. Побудували спеціальні трубопроводи й асфальтобетонний завод. Була повна система.   

- Я погоджуюся, що я можу не володіти ситуацією, але я бачу результат. Я живу недалеко від Підгірців. Швейцарія, Швеція вже не мають сміття – вже закуповують. А у нас катастрофа з цим – поряд із Києвом міна уповільненої дії.

- Наші вторинні ресурси абсолютно не використовуються, не працюють. Або використовуються дуже незадовільно. У нас виробництвом ніхто не займається, а хто буде займатися переробленням цих ресурсів? Ці підприємці, які працюють, їм теж не дуже вигідно. На перероблення куди? Обухівський комбінат, і все.

-  Зараз ми бачимо владу, яка прийшла з Кривого Рога. Лунає інформація, що куратори теж дніпропетровського напрямку.

- Є і з Дніпра, але переважно з-поза "бугра". Для мене висока посада це була гордість – я став потихеньку державним діячем. А сьогодні міністр приходить на роботу, щоб заробити. Тому що сьогодні в системі виконавчої влади і в тих монополіях, які в нас є, "Нафтогаз", "Укрнафта" тощо, вони прийшли заробити гроші для себе. Вони на бюджетних коштах і нагорі нашого народу заробляють гроші. Тоді щоб хтось сказав з міністрів, що в мене маленька зарплата – того не могло бути. А сьогодні міністр економіки Милованов заявляє, що не будуть зарплату платити, я піду. У мене є валізка, я його взяв і поїхав до США. Він буде на нас працювати? Міністр повинен працювати на людей і на державу. 

- Скільки годин працював міністр Пустовойтенко і в який момент міг вам зателефонувати Леонід Данилович Кучма?

- Мені й зараз можна зателефонувати будь-коли. О сьомій я приходив на роботу, приходив додому об 11. У суботу працював, 100%, й інколи в неділю. У відпустку не ходив, і всі так працювали.

- За вас були відкриті шахти, золотодобування в Мужієві, в Закарпатті – шахта і комбінат, сірникова фабрика у Рівненській області, завод з перероблення бурштину. Де зламалося?  

- Для уряду, який я очолював, перш за все потрібно було виплатити заборгованість із зарплат. І обов’язково було поправити Пенсійний фонд. Дефіцит був 1 млрд 200 млн. Треба було запустити виробництво, а металургія – основа нашої економіки, зробили експеримент для тих, хто там працював. У сільському господарстві – єдиний сільгоспподаток на землю: 18–24 копійки, залежно від якості землі. Закон зробили, що якщо здаєш тварину, то кошти отримуєш собі на розвиток цього тваринництва. Експеримент у легкій промисловості, лізингова компанія для забезпечення   сільськогосподарською технікою, тепловози, електровози, літаки. Тобто ми створили базу для подальшого розвитку. А зараз треба сідати й робити нову структуру нашої економіки.

- А є в нас люди?

- Люди є, які можуть зробити. Літакобудування немає, і немає замовника, суднобудування немає, тепловозобудування, вагони ще можна відновити. І створити умови, щоб далі розвивалося. В нас сьогодні нема де працювати просто.

- А от якби сказали вам: створіть, розкажіть нам, що робити. Ви можете назвати п’ять прізвищ людей, з ким би ви зараз створили програму відновлення і порятунку України?

- Це не просто програма, а програма порятунку України – її потрібно рятувати. Я не буду називати прізвищ – їх можна назвати й тридцять. Якщо треба, то я зі своїми помічниками сядемо на телефон і за півгодини знайдемо людей, які зможуть зробити програму розвитку України.

- Вони не вчилися в Гарвардах, Оксфордах, їх не підтримували грантами – вони не в тренді. 

- Але вони жили в Україні, люблять наших людей, нашу країну. У нас є досвід: виїхали до Межигір’я, сіли на місяць представники, зокрема і з регіонів, підприємці, науковці,  керівники підприємств і зробили програму. Вона і сьогодні лежить у мене в кабінеті: абсолютно з усіх напрямків – бери, працюй. Але воно нікому не потрібно. У них сьогодні ціль заробити на бюджетних коштах. Сьогодні так система побудована, що всі заробляють на бюджетних коштах, а головне – коштом народу. Це тарифи, податок на прибуток, який сьогодні на 70% формує бюджет України. 

- Міхеїл Саакашвілі каже, що, коли став президентом і зменшив податкове навантаження, у 12 разів виріс бюджет у державі. Коли збирають людей у Трускавці, для того щоб їх вчити бути депутатами, то мені здається, що в момент, коли країну треба рятувати, це не зовсім те, що потрібно. Треба брати не тих, кого треба вчити, а треба брати тих, хто вміє. А вас кличуть кудись, хтось вам телефонує, з вами намагаються радитися?

- Тоді, коли я став прем’єр-міністром, головним питанням для мене було зібрати податки. Податків фактично ніхто не платив, навіть на цих підприємствах, які стабільно і нормально працювали. Було створено податкові, митні системи, щоб приховування вже не було. Це один з елементів, завдяки якому нам вдалося погасити заборгованість по зарплатах і пенсіях. І нині ця проблема теж постає. Дуже багато сьогодні підприємців у державному і недержавному секторі економіки приховують свої доходи і не платять згідно з чинним законодавством податки. Тому над цим треба працювати, щоб це було вигідно робити. 

- А наша держава дійсно така бідна чи трошечки нам брешуть?

-  Війна. А друге – корупція, яка є в нашій державі.

- У нас говорять, що ми одна з найбідніших країн в Європі, а кількість автомобілів зростає так, що незабаром можна буде не виїжджати з дому. У нас люди будуються, в будівельних супермаркетах все змітається. Може, не все так погано, може, ми дуримо самих себе і весь світ?

- Гроші ходять за межами економіки.

- А як їх туди втягнути?

- Умови треба створити.

- Банки треба оживити?

- "Укрексімбанк", "Ощадбанк" - збитки там і там, а отримують премії. За що? Чому збитки в державних банках? За грудень "Укрексімбанк" - 1 млрд 700 млн. 

- А мають право вони собі виписувати премії? Я вже не кажу про моральність цього всього.

- Саме з моральністю у нас дуже тяжко або її взагалі нема. Залишилося небагато людей, які мають мораль. Це, як правило, старше покоління. Ви чули, щоб нині про моральність хтось говорив?

- А у людей, які беруться керувати державою, які мають бути три найважливіші якості?

- Потрібно любити людей. Я вчора був у Василя Васильовича Лазоришинця, директора інституту Амосова, на нараді. До нього в кабінет зайшла молода людина з дитинкою 3 місяців на руках, щоб робити операцію на серці. Іде нарада, а він підписує документи, щоб її поклали на операцію. Щоб всі ставилися один до одного так, як там сьогодні, а ми ворогами стали сьогодні. Війну ми закінчувати не хочемо. Я сьогодні подивився в інтернеті, хто буде міністром окупованих територій. Його що, пустять туди? Тим паче він такі робить заяви, що його взагалі туди ніколи не пустять.

- Ви вважаєте, що війну не хочуть закінчити?

- Не хочуть. Що скоріше ми її закінчимо і станемо там до роботи, до відновлення як окупованих, так і неокупованих територій, які можуть створити відповідну програму, зарплату для тих, хто працює за кордоном, як це було після війни: в Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській областях було дуже багато переселенців. Для тих, хто приїде туди, повинна бути зарплата, житло. І відбудовувати Донбас. Ми цього не хочемо робити.

- Із того, що говорять, що багато підприємств повивозили, багато порізали на метал, там безнадійно втрачено дуже багато всього?

- Багато втрачено. Але є підприємства, які стоять, і власникам пропонують повернутися, а вони живуть у Києві, Криму, Дніпрі. А вони не можуть поїхати з нашої території і там працювати, бо коли вони будуть там працювати, більше сюди ніколи не заїдуть.  

- Я з багатьма говорив, хто поїхав із Донбасу, і вони кажуть, що вони туди більше не повернуться.

- Вони теж мають якусь причетність до того, що сталося на Донбасі. З одного боку, Майдан і ті гасла, а з іншого, те, що там відбулося, – багаті й трохи нижче – бідність. Закривалися шахти, людям не було,де працювати. Відбувся перекіс. А деякі, я знаю, хочуть поїхати, тільки якщо не будуть з цієї сторони їх  переслідувати. А нам потрібно якомога швидше почати розмовляти з людьми. Без цього нічого не вийде.

- Ви Валерія Лобановського затверджували на посаді головного тренера Національної збірної. Ви вірите, що донецький "Шахтар" повернеться на "Донбас-арену"?

- Я вірю, що колись це прийде. Коли влада все-таки повернеться до тих людей, які живуть на Донбасі, почне з ними розмовляти. І тоді можна його повернути на Донбас. Це би радість для них була.  

- А якщо ті, хто там вже побігали з автоматами, не хочуть розмовляти?

- Ми говоримо про них, не знаючи, що вони хочуть, а вони кажуть про нас, що ми не знаємо. Потрібно спілкуватися. Я чув виступи кандидата в міністри окупованих територій. Він каже: треба закрити кордони, а потім вирішити питання з виборами тощо. А водночас було під Києвом тренування С14 з мінометами, навчання наших ЗСУ відбулися в Донецькій області. Так вони будуть думати після того, що як закриють кордон, що робити. Західний кордон у нас закрито? Його не закрито – Закарпаття. На Донбасі люди все ж таки, і їм треба працювати. Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська,  Рівненська області, там що, управляє президент або уряд? Там давно цього немає багато років. Там ніколи вибори не відбувалися так, як треба: наглядачів там ніколи не було за всі роки незалежності України, вони не пустять близько.  Працюють за кордоном, а голосують 96%. Або ми повинні піти шляхом створення федералізації, якщо не буде виходу. Донецьк не хочемо приймати. Колись був поділ на сім частин. Крим у нас вже відпав, Помпео заявив, що Криму в нас вже немає.

- Я би не хотів, щоб Помпео прийшов і щось сказав.

- Вони ж нами керують, а ми українці чи хто? Ми країна чи ні? Помпео заявив, а ми повинні робити свою справу. І так само щодо Донбасу.  

- Кожен має поставити це запитання: ми країна чи ні, і вирішити робити щось чи ні для цієї країни. Бо якщо ми не будемо щось робити для цієї країни, то я боюся, що країна дуже швидко завершиться не дай боже.

Валерію Павловичу, дуже дякую за розмову.

- Я теж дуже дякую. Сьогодні дуже багато людей в Україні кажуть, що все треба робити, щоб країна не розвалилася. А вона дедалі більше розходиться. Немає єдності між нашим народом. Потрібно об’єднувати схід і захід, знайти компроміс. Все-таки ми ж люди. І влада тут головна. Політичні партії борються одна з одною, а влада участі не бере. Сьогодні немає активного поступу влади щодо збереження країни.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>