У свій час контакти з Путіним мені принесли багато цікавого. Не можу нічого поганого сказати про наші відносини

У свій час контакти з Путіним мені принесли багато цікавого. Не можу нічого поганого сказати про наші відносини
112.ua

Віктор Ющенко

Третій президент України (2005-2010 рр..)

Мага: Я сьогодні маю велику радість, тому що в гостях у мене президент Віктор Ющенко.

Причиною для цієї зустрічі є велика помста. Бажання помститися, бо щоразу коли ми з вами зідзвонюємося або бачимося, ви починаєте зустріч з фрази: "Куда ідьот страна?". Шановний Вікторе Андрійовичу, а куда ідьот страна?

Ющенко: Я почав би з того, що насправді я великий оптиміст. Час, який ми переживаємо, це великий час національного всеобучу. За останні 4-5 років ми серйозно змінилися як нація. Ми стали іншими: міцнішими, ми більше шануємо своє, українське. А те, чого нам більш за все бракувало ще років 5 тому, єдності, то сьогодні її більше.

- Я буду сьогодні противним скептиком. Ми ніби захищаємо свою Батьківщину, а призов не може нормально набрати людей. Ми ніби розриваємо угоди з Росією, а як на заробітки рвалися туди, так і їдуть. Ми нібито показали і тій частині, східній, що Україна абсолютно нормальна держава, а все одно є ті, які дивляться в бік Путіна.

- Десять років тому, якщо робилася соціологія, кого би ви хотіли бачити президентом, 70% давали Путіну.

- А чого так? От ви його знаєте.

- Якщо робити легкий зовнішній аналіз, звісно, та інформаційна машина, яка працює в Росії, то поставте із спектру сотні російських політиків – і за рік-півтора ви там побачите авторитарного типу управлінця, а через два роки ви побачите там тиранічну модель. Росіяни за натурою як народ не люблять свободи – вони люблять рабство. Вони хочуть царя. Вони не прагнуть демократії. Нємцових мало в Росії. Олегів Басілашвілі, Макаревичів – мало. Здається, колись ще Олексій Толстой казав, що є дві Русі. Одна – Київська, і все, що притаманне Європі, там є. Це Русь, яка зробила світову культуру, принаймні європейську. А є Русь тайги. Ось ми говоримо про цю Русь.

- А, може, страх? Олексій Толстой – найблискучіший літератор тих часів, але писав доноси направо й наліво, і всі це знали. У 91-92 рр., коли Москва вирувала, коли на екранах з’являлися люди з розумними обличчями, де вони? Ви тоді могли повірити, що весь той народ піде в якесь тіло?

- Декілька років тому в Пітері була конференція "Росія 2020-2030". Було декілька панелей, які формували прогнози, якою може бути російська держава у 2020—2030 рр. І в першому, і в другому прогнозі говорили, що тримати таке тіло, яке називається Росія, в незмінному неграфічному кордоні неможливо.

- Імперія має обов’язково розпастися?

- Для ХХІ сторіччя, коли одна шоста світу перебуває в такому політичному режимі, – там немає майбутнього. Дехто каже, що єдиним способом для того, щоб Росія мала майбутнє як держава, це дві політичні моделі. Наприклад, швейцарська чи американська, яка глибоко пустила демократію, диверсифікувала центральну владу. І якщо говорити про США, то на великих просторах континенту тримається як одна держава. А російська проблема, на мій погляд, починається з того, що коли ти підходиш до першого кабінету, там на дверях написано: Російська Федерація. А коли ти ті двері відчиняєш, то там вже написано "Самодєржавіє". У Москві чомусь вважають, що якщо відділ внутрішніх справ у Чечні буде контролюватися безпосередньо з Москви, то це в "странє порядок будєт". Насправді я думаю, що Володимир Володимирович Путін  робить Росію неефективною, робить Росію без перспективи. Він робить погану роботу для 143 млн росіян. Але поки що їм це подобається. Нам треба робити свої висновки, а це значить завершити історію з ілюзіями, хто така Росія для нас. Ми ведемо 24-ту війну. Скільки нам наук ще треба подати, щоб ми зрозуміли?

Новини за темою

- Ви мені розповідали, що Путін був у вас вдома, дивився бандерівську хату. Для тих глядачів, хто не знає, у Віктора Андрійовича є старенька бандерівська хата, криївка, перевезена. Він ходив, розглядав. Ну можна ж було спілкуватися з людиною!

- Мої відносини з президентом Росії… Я не можу чогось поганого сказати про наші відносини. Ті контакти (а їх було дуже багато: і на рівні прем’єрства, і на рівні президентства) мені багато чого принесли цікавого. Якщо говорити про людське, чутливе, те, чого не видно на екрані, то коли Володимир Володимирович зайшов до хати (а українська хата ділиться на дві частини: світлиця і кухня, а у світлиці тебе зустрічає велика піч, оздоблена косівськими кахлями), то мене вразило, що він підійшов до печі, підняв руки і поклав їх на теплий комин. Він так стояв секунд двадцять і жодного слова не сказав. Але я бачив, що всередині щось згадується, щось приходить таке дороге, тепле, можливо, відоме тільки для нього. А потім ми сіли за стіл, де були всі президенти, хто відвідував Україну, – починаючи з Африки і закінчуючи Європою. Всі через Безрадичі проходили, і сьогодні багато хто з них, коли ми зустрічаємося десь у світі, знову хоче повернутися до тої хати. Це їх вражає, бо це та частина світу, яку, можливо, не бачили або бачили колись.

- А він щось сказав вам про свої відчуття? Може, пічку таку собі захотів?

- Так. Це було одне з побажань, коли Володимир Володимирович сказав, що щось будує під Москвою. Я сказав: "Тоді за мною комплект". Історично це трапилося так, що я замовив його в народного майстра Серьогіної. Її характерний метод був, що вона на 3-4 кахлі давала характерний малюнок, а на п’ятому писала або думку, або рядок із творів Тараса Григоровича. Я її попросив: а давайте-но зробимо подарунок Володимиру Володимировичу, бо він хоче, щоб у нього з українською тематикою були кахлі й стояла піч. Вона зробила, я передав Володимиру Володимировичу. Перед цим хлопців з охорони попросив: ви ж там перечитайте, бо в Тарасика Григоровича там є такі слова, що дехто з росіян прочитає, то так і всю піч викине. Ми всі люди дорослі, розуміємо, що йдеться про різні часи, але йдеться про велику людину – Тараса Григоровича.

- А коли ви по телевізору побачили, як він хихоче, як дозволяє собі сказати на вас слово "мазурик", не було відчуття, що це навіть не політика? Після от того обнімання печі це таке трошечки встромляння ножа в спину. Нині це тренд: всі наші політики з колишніх, які з’являються на екрані, розказують: мені встромили ножа в спину. Я думаю, що у вашій спині вже стільки всього.

112.ua

- Так, там багато стоїть. Але я сказав би, що я такого Путіна, як сьогодні, не знав. Я не пам’ятаю випадку, щоб він сказав щось нахабне. Щоб він це зробив брутально, з неповагою. Я думаю, що багато хто зауважив, що Путін – перший, за президентства якого мені доводилося працювати, досить тактовний чоловік був. Він ніколи не казав "ні". Він завжди казав "ви". І тактовно обходився.

- Путін – це Росія, а Росія – це Путін. Коли почалася отака нахабна експансія в усьому? Чи вона не припинялася? Чи це було таке затишшя перед бурею? Бо те, як вони в один момент поперли, це вони відчули себе сильними чи вони зрозуміли, що ми слабкі?

- Ми не слабкі. Якщо взяти політичну історію, наприклад, від Петра І, то можна зробити фундаментальний перший висновок: у російській зовнішній політиці в усі часи на першому місці стояло українське питання. Нас не залишали в спокої ні на один день.

- Годівниця?

- Різні причини. Глобально це те, що без України не буде реалізовано жодного міжнародного регіонального чи континентального проекту. Чи може бути ЄврАзЄС без України? Чи може бути митний  союз без України? Киргизія – це дуже важливо, але вона там займає 0,2% обігу. А якщо немає України, з усіх поглядів – політичного, економічного, торговельного, безпекового… Як можна ставитися до Ташкентської оборонної угоди, коли там немає України? Як може російська політика глобально обійтися без нашої пам’яті? Звідки брати родовід російський? Із XVII сторіччя? Бо насправді слово "імперія" вперше з’явилося в 1723 році: Російська імперія. До цього була Московія. Московська держава, князівство, велике князівство, а потім стала імперія. Без української пам’яті російська карта не б’є. Без української економіки простір не працює. Якщо ми говоримо про українську культуру, то або її треба вкрасти і перенести на той ґрунт, який називається російським, і тому ми багато у своїй культурі маємо драм, починаючи чи закінчуючи  Гоголем або Достоєвським. Чи беремо цілу низку українських художників, які з різних причин, у різні часи стали на бік російськомовної культури.

Новини за темою

- Чехов Антон Павлович – такий біль просто. 

Оскільки ми до України отак органічно повернулися, ми ж догралися нині до воєнного стану. Багато хто сказав, що заява трьох президентів з приводу того, що, можливо, це могло статися значно раніше і що для багатьох людей це вдається грою з перенесенням виборів, ця заява дуже сильно вплинула,  і термін воєнного стану через цю заяву було зменшено вдвічі. Як сталося, що ви втрьох – Кучма, Кравчук і ви – вирішили зробити таке? І ваш розвиток подій у цій ситуації?

- Це непроста тема. Я хотів би почати з дефініції – визначення. Якщо ми наші відносини з Росією трактуємо як війна, а це так, бо 62 тис. наших хлопців, дівчат вбито, поранено, 13% території спочатку анексовано, а потім окуповано половину з тих територій, втрачено значну частину нашої промисловості, економіки, торгівлі, й це одне з наших найбільших лих, тоді варто поставити запитання: якщо війна, як ми мусимо вчинити? Відкриваємо Конституцію. Конституція будь-якої країни ставить до влади запитання: якщо у вас війна, якщо у вас під загрозою перше глобальне питання держави – її безпека, то зверніться одразу до чотирьох галузей відносин з агресором, окупантом чи автором війни. Тема перша: що робити з товарами? Друга: що робити з послугами? Третя: що робити з фінансовими операціями і капіталом. Четверте: люди, міжлюдські стосунки. Як правило, ті всі відносини закривають. Враховуючи, що в нас 300 років російської колонізації, або нашого інтегрування до Росії, легко відповідь на ці чотири теми дати не можна. Коли виникає інцидент такого масштабу, як у Чорномор’ї, коли в нейтральній зоні, в територіальних водах обстрілюють українські військові кораблі, захоплюють їх, чинять наплив, роблять таран, звісно, що наша реакція має бути адекватною. Все, що накопичилося за п’ять років, веде до простих визначень воєнного стану. Це треба було примудритися: 5 років тримати, з одного боку, дружбу, великий договір, а з іншого – тримати війну з Росією.  

- Цими роками були Дебальцеве, Іловайськ.

- Наша логіка була такою: якби ми мали владу, яку підтримають, як у Росії, – 73%, це легко було би зробити чотири роки тому. У нас проблема, що ми накопичуємо велику недовіру до влади. Влада, за якою стоять десятки мільйонів людей, чинити швидко, ефективно, впроваджувати симетричні дії не може. Вона буде десятки разів озиратися, формувати суспільну дискусію, щоб виграти суспільно, а потім ухвалювати відповідні політичні рішення. Тому, з одного боку, у нас є повне розуміння того, що наші відносини з Росією, якщо ми говоримо про мілітарну частину тих відносин, треба приводити до адекватного стану. Тому воєнний стан є адекватним до того лиха, що відбулося, а поряд з тим у нас дві третини людей цього не приймуть. Дуже важко будуть приймати, і тому наше застереження було таким: звідки першу атаку ми повинні чекати? Буде спекуляція на тему: президент Порошенко хоче або відтермінувати вибори, або зробити таку територію, де будуть в односторонньому порядку голосувати ті, хто треба, щоб їх було залучено до виборів. І тому наше застереження саме й звучало так: якщо в нинішніх умовах постало питання щодо запровадження воєнного стану, нам треба дати відповідь щодо виборів. Давайте в цьому документі зафіксуємо (бо РНБО цього не зробила), що вибори будуть 31 березня, без сумніву. Друге – те, що стосується території: можливо, не на 24 територіях запровадити режим воєнного стану, а тільки на тих територіях, які є дотичними до РФ. 

- Вони охоче пішли на це чи треба було переконувати?

- Я думаю, це непросто. Це розмова непроста, з аргументами. У мене не було сумніву, що президент Порошенко не забавляється стосовно 31 березня. У мене до сьогодні таке переконання. Це – Україна, і тільки-но президент починає жартувати з темою свобод, вибору чи щось подібне… Та в нас Майдан через три години! У нас це легко робиться. Це не треба узгоджувати з Брюсселем чи з кимось іще. Тому в мене було лише застереження, що значна частина суспільства, особливо політикум, дуже легко перейдуть (як перейшла Москва, наприклад, на цю спекуляцію), що це аргумент на це, як зробити вибори вужчими за простором, як зробити їх менш демократичними, без проведення всіх відповідних виборчих змагань і комплексів робіт. Тому ця дискусія була непроста, і непроста ще з іншого боку. Якби ми були віддані букві Конституції, то якщо ми читаємо Конституцію, то визнаємо, що ми сьогодні перебуваємо не тільки в умовах воєнного стану, але й в умовах війни (міжнародний кримінальний суд визнав події в Криму агресією РФ), бо внутрішнє, міжнародне право говорить, що насправді у нас повнометражна, канонічна, лінійна, міліарна війна. В умовах війни Конституція каже: ви не можете проводити виборів. Автори Конституції виписали її так, як і в будь-якій іншій конституції: якщо у вас війна, то не порушуйте питання ні про які вибори. Тому Черчилль шість років не проводив виборів.

112.ua

- І коли провів, то й одразу програв.

- Так. У США було два терміни президента, а зробили чотири. Іншими словами, якщо війна, то не творіть внутрішнього супротиву, не творіть тих змагань, які девальвують єдність нації і народу, – не йдіть на вибори. Друге питання: якщо війна, то про яку приватизацію ви говорите? Ну хто, коли хата горить, продає її? Третє: якщо у вас війна, хто робить зміни, доповнення до Конституції? Це все заборонено Конституцією.

- Ви сказали, що за цією владою немає мільйонів людей, які би їх підтримували. А вони мають підтримувати, якщо вони бачать у ВР, що коли треба призначити потрібну людину, то 5-6 разів, всупереч усім канонам, всупереч регламенту вносять кандидатуру, ставиться на голосування? Коли всі розуміють, що є порушення, коли бачать, що в стані війни йде приватизація, і шматки такі роздаються й хапаються. Яким було зростання ВВП, коли ви були президентом?

- Від 7%. Були квартали – 14%.

- Нині ми мріємо про 3%. Питання у нас до нашого народу дуже велике: що їм не подобалося і яка така велика тверда рука була їм потрібна? Але ті люди, з якими ви тоді були поруч, вони всі там і залишилися. Ви стоїте збоку і за цим усім спостерігаєте. І я навіть не впевнений, що ви до всіх тих людей можете потрапити на зустріч, якщо ви цього дуже сильно захочете, от просто зараз. Вони раптом стають такі зайняті. У мене повне враження, що вони ще тоді, коли разом з вами постояли на Майдані, то президент Ющенко ішов одне, а вони йшли зовсім інше робити.

- Якщо ми згадуємо Помаранчевий майдан, то наша боротьба тоді була за те, щоб принести в країну новий політичний курс. Всім набридло сюсюкання з Росією, оце спілкування в аеропортах, всім набридло оце принизливе ставлення до України, коли Росія підтримувала тільки бандформування, зокрема політичні бандформування, і не бачила за цим 45 млн людей. І коли в Україні на порядок денний стало питання виборів і формування, реалізації через вибори нового політичного курсу, мені довелося об’єднати 27 політичних сил. Хрещених і нехрещених. Коли Олександр Олександрович Мороз стояв поруч з правими силами – з Тарасюком, Костенком. На якому майданчику вони сходилися? Таких майданчиків не було. Один був майданчик – Помаранчевий майдан. Для того щоб перемогти, треба було консолідувати десятки сил – громадських і політичних. Звісно, вони не були однодумцями, але перемога їх об’єднувала. Тільки-но здобули перемогу – вони розійшлися по різних кабінетах. І це велика проблема і тодішньої влади, і не менша проблема для сьогоднішньої влади. Дуже часто бере зло: чому ми не такі, як поляки? Коли звертаєшся до поляка з різних питань національної розбудови, поляк завжди скаже: "Поляк єден". Ти його ні за що не розхитаєш. У нього одна мова, одна пам’ять, один ксьондз, і немає значення, як Київ подивився на тих героїв, чи Москва Пілсудського не прийняла, - по  цимбалах. Тут головне – соло польської нації, кого вона вважає героєм, якою сторінкою своєї історії вона хоче пишатися, а яку хоче швиденько забути. Чи ти говориш, власне, про будь-яку європейську націю, яка пройшла велику школу консолідації.

Новини за темою

- Польща не помирала від голоду. У Польщі не вивезли частину населення до Сибіру і не заселили їх людьми із-за Уралу.

- Звісно.

- Якщо подивитися фотокартки 20-30-х років, зроблені на території України, то ти ніколи не сплутаєш чернігівські вишиванки з буковинськими. Ти ніколи не сплутаєш Дніпровську область і Кіровоградську. Вони мали свою самоідентифікацію, а нині це настільки втрачено. І до якої області ти би не приїхав, всі однаково одягнені в китайські пуховики.

- Але коли 13 років тому я порушив це питання, гадаю, що 80% свідомо чи несвідомо ставили запитання: для чого це тобі? На свою політику я не переносив свої хобі. Я вважав, що якщо в моєї нації є сторінка, яка викосила через цілеспрямований голод 10 млн людей, і мені, маленькому хлопчику в селі Хоружівка про Голодомор свідчили дві речі: на горищі в хаті завжди було підвішено 3-4 мішки сухарів… І коли я питав у бабусі, для чого в нас сухарі там висять, то бабуся мені завжди казала: то від голоду. Коли вона прибирала стіл, а в неї пальці були покручені, вона змітала ті крихти. У нас ніколи крихти не кидали в помийне відро. У нас у селі великий цвинтар, гектарів п’ять, і три чверті цього цвинтаря – горбочки-ямочки, без хрестів. Хрестів там ніколи не було. І це галявина гектарів  зо два. У моєму селі 14 цвинтарів, я говорю про один із них. І я на тих горбочках пас кіз. І щоразу: "Бабусю, що то за горбочки на кладовищі?". І вона, як сільський мудрець, щоб дитина не ставила багато запитань, рази три –чотири, каже мені: "Там монголи поховані". То та сторінка, яку борони боже, щоб ти згадував. І коли ти стаєш старшим і розумієш, що 40% твоєї нації викошено, і коли ти маєш найбільшу національну проблему – це як один одному подати руку, простити один одного, бо ми в різних церквах, з різними мовами, з різною пам’яттю, ставимо одні – Бандері, інші – Сталіну чи Катерині ІІ, ми насправді різні. Ми відмінні, не протилежні, це також правда. У нас немає причини взяти зброю і йти один на одного тільки через те, що не до тієї церкви ходимо. Ми – терпляча нація. Але поряд з тим такими, як ми були 5-10 років тому, ми не повинні бути. Ми повинні бути сильнішими, консолідованішими. У нас має бути більше взаємної любові та цінностей. Якщо ми хочемо бути такими, як поляки і чехи, то ми повинні у своєму домі порозумітися.

- Для мене два Майдани абсолютно різні. На перший Майдан я приходив, як на роботу. Моя мала ще говорила погано, але на Майдані кричала "Ющенко". На другому Майдані було все інакше, тому що всі казали: давайте приберемо цю донецьку кліку, а щодо тих, хто на сцені,… я не бачив оптимізму. У 2004-2006 рр. Україна дивилася на вас дуже люблячими очима. Нікого не дратувало тоді, що ви любите глечики і бджіл, що вас цікавить історія, Мазепа. Люди, які були поруч з вами, підігравали вам у цьому, але в один момент ви зрозуміли, що більшу кількість людей, які прийшли з вами, цікавило нацарювати і … можна відходити в бік. І ці люди й нині ходять до ВР, Кабміну. Не було гіркого розчарування, що поруч з вами на сцені ви не роздивилися ворогів, принаймні своєї ідеології?

- Це не моя вина чи провина або когось іншого. Для того щоб змінити шанси нації у 2004 році, треба було консолідуватися дуже різним силам. Найважче – тримати в політиці діалог. Я думаю, що конфлікт української нації у 2004 році на порядок був вище, ніж у 2013-2014 рр. Насправді жило два майдани – між ними було 400-500 м. Ми на третій день туди понесли продукти, воду. А моя перша пропозиція до президента Кучми – давайте організуємо діалог, повстання і владу. Ми маємо тихий протест. Ми не ставимо на меті по комусь стріляти, проливати кров, бо розуміли, що якщо на Майдані Незалежності прол'ється хоч крапля крові, проти нас буде вжито силу. Я зустрічався з командувачем внутрішніх військ, утаємничено, звісно, але говорили про одне: доки в тебе немає письмового наказу, не ходи на Майдан і нічого не роби. Дай нам, як громадянському суспільству, розібратися. Так трапилося, що президент Кучма цього діалогу не хотів. Хоча ми докладали багато зусиль, зокрема й з Іваном Степановичем Плющем, їздили, говорили особисто, що нумо вийдемо на публічний діалог. Ні – з якихось причин. Гадаю, що багато радників було біля президента Кучми, які представляли табір "яструбів". І тому нам довелося звернутися до Європи. Я телефонував тоді всім, хто міг слухавку брати, з однією пропозицією: приїдьте, організуймо під вашим наглядом відкритий український круглий стіл. Нам не треба ваших ідей, підказок, ми знаємо, що ми робимо. Але в нас немає можливості скликати майданчик діалогу. Спочатку повинен бути діалог, який творить велике диво – довіру. Довіра творить консенсус. Так ми вийшли за три дні на договір, який врегулював обидва майдани. Звісно, ніхто не може сказати, що це чиста перемога. Я поступився як ніхто. Від всіх повноважень, які були у президента Кучми, я відмовився, якщо це треба вам для миру. Мене частина повстанців не підтримала, мене частина влади не підтримала. А логіка була проста: якщо заради того, щоб не лилася кров на Майдані, щоб туди не приходили війська, бо з кожним днем актуальність силової розв’язки росла, мене не цікавлять повноваження президента. Демократія, якщо брати світову історію, завжди розвивалася від царату до конституційної імперії, потім – до республіки, потім – до парламентської республіки, а потім – до самоврядності. Такою є логіка свободи. Тому йти на це мені було легко. Я був переконаний, що якщо я ці повноваження передаю прем’єру,  то прем’єр-міністр буде з цієї когорти. А це мої побратими. Я ніколи не думав, що вони зрадять мене, що вони почнуть грати своє соло і розколють демократію. Тут не йдеться про особисті якісь взаємини. Дорога до демократії формується великими солідарними зусиллями. Оця демократична солідарність, яку мені вдалося вивести на Майдан, яка товпилася біля сцени, щоб за мною одразу прийти на сцену, і це нівроку зо три десятки осіб, які постійно стояли там, і моя задача була такою: як зробити з них таку політичну спільноту, яка би дійсно сформувала, підтримала той політичний курс, з яким я пішов на вибори.

112.ua

- Я не можу собі уявити, що відчуває чоловік розумний, хворий на той момент, коли ви дізнаєтеся, що люди, з якими ви виходили на Майдан, переписують на себе бренд "Наша Україна", ваші офіси і в один момент починають собі дозволяти якісь нищівні фрази, починають вірити в те, що вони теж зірки політики. Я в ці моменти згадую фразу Леоніда Даниловича, коли в нього запитали: "Чому ви пішли?", а він сказав: "Я хочу подивитися на Україну без Кучми". От ви відійшли і подивилися на Україну без Ющенка. Як вам на це дивитися?

- Я мав таке щастя, якщо взяти початок 90-х років, працювати з усіма президентами: як голова НБУ за президентства Леоніда Макаровича, прем’єра – за президентства Леоніда Даниловича. Я із середини бачив, розумів, був учасником цієї політичної кухні. Хочу сказати, що я зберіг багато толерантності, багато терпимості. У моїй частині цієї п’єси найбільше, що мене вразило з погляду моралі, навіть не змісту того явища, це коли десь у квітні приходить Іван Степанович, великий мій друг, побратим, а в нього були досить інтенсивні відносини з тими людьми, яких я би назвав опозицією, і каже мені: "На початку цього тижня до лідера опозиції Януковича прийшла з нашого табору одна людина і каже: “Вікторе Федоровичe, я вам відкрию інформацію: Ющенко – не жилець. Тому карту нам треба розписувати удвох”. Я тоді проходив, мабуть, двадцяту операцію на своєму тілі. Це мене дуже вразило морально. Що може бути дорожче, ніж побратимство, союз, який 4-5 місяців тому привів націю до розв’язання, по суті, передодня громадянської війни? Здавалося, такі зобов’язання взяли на себе. У нас повинна бути така чистота цих відносин. А до мене приходить інформація, що вже є мотивація сісти, написати нову Конституцію, розписати ролі, бо Ющенко не жилець.      

- Я хочу, щоб ті, хто казав, що ви не жилець, зараз сильно почухалися, тому що ви маєте добрий вигляд, тримаєтеся гарно. А ваш оптимізм є щирим, він має під собою підґрунтя? Ви вірите в майбутнє України?

-  Я сьогодні великий оптиміст, більший ніж 3-5 років тому. Ми живемо в унікально дивній, красивій, розкішній країні. Ми насправді мудра, цікава світова нація. Ми прожили декілька століть у небачених злиднях. Нас вбивали, нас вивозили на Соловки, на Колиму, як Тарас Григорович казав, "у Сибір нєісходімую", а сьогодні ми маємо державу. За площею – найбільшу в Європі, і ми на порядок денний поставили наші найактуальніші національні завдання. Я переконаний, що в нас все буде добре.

- Дякую, Вікторе Андрійовичу.

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>