banner banner banner banner

Світлана Білоножко: Вкладати потрібно у наших людей, у наше суспільство, щоб відновити економіку

Світлана Білоножко: Вкладати потрібно у наших людей, у наше суспільство, щоб відновити економіку
112.ua

Світлана Білоножко

Народна артистка України

Мага: У нас сьогодні Світлана Білоножко, народна артистка України.

Вітаю вас. Коли я взявся переглядати біографічні дані, я зрозумів, що Світлана Білоножко в дуже багатьох моментах унікальна. Це тільки Світлана Білоножко могла народитися 1 вересня. Діти йдуть до школи, а у Свєти вже свято.

Білоножко: А потім я ще придумала у свій день народження народити собі сина. Мене привезли до пологового 31 серпня, а я кажу: "Чекайте". І тільки настало 1 вересня, я кажу: "Дівчата, до родзалу, за мною". Першого сина, Георгія, я дуже тяжко народжувала, а другий раз вже був досвід. Лягла на крісло і кажу: "Народжуємо".

- Світланка з’явилася на світ у селі Маломихайлівка. А чому Маломихайлівка? Була ще й Великомихайлівка?

- Звісно. Були такі Михайли, які заснували колись. Вони були хазяї на своїй землі.

- У вас була багата сім’я? Світлана змалечку знала, що таке фізична праця?

- Я знала, що таке фізична праця. Мама була лікарем, вона працювала в сільській лікарні все життя. Батько працював на заводі майстром. Це  був завод вогнетривких виробів. Там у нас залишилася хата. Батьки пішли із життя в один рік. Коли захворіла мама, батько так хвилювався за неї, що перший пішов із життя. І того самого року за 9 місяців пішла мама. Це був дуже важкий рік. Але життя і вік бере своє.

- "Мелодія двох сердець" - це бренд, який ви запатентували. Я кажу, що ви його не запатентували, а ви його створили, народили. Ось фото вашої сім’ї. Я завжди казав, що Білоножко – це такий прайд, клан. Ви це взяли від своїх батьків? Ви бачили цю вірність, відданість?

112.ua

- Все йде від батьків, безумовно. Також і у Віталія в родині я бачила тільки гарне ставлення, тільки допомога один одному. Дивляться в один бік батьки – і ти цього вчишся, набираєшся цього з родини. 

- "Вбити хотів разів 500, але розлучитися – ніколи" - це ваша ситуація?

- Це наша ситуація. Віталій розказує, що якось хотів він розлучитися, та й спитав у мами, а мама каже: "Синку, якщо ти собі це дозволиш при живих дітях, я тебе з могили прокляну". У Віталика відлягло від серця і більше він такого питання не ставив ніколи. Я думаю, що це був гумор, мама просто сприйняла це серйозно. Я так відчуваю, що я для нього багато чого значу: я для нього і підтримка, і поміч, і успіх на сцені.

З відкритих джерел

- І збереження життя. Я познайомився з вами в 99-му році.

- Це були перші наші фестивалі.

- Скільки я себе пам’ятаю, стільки в моєму житті була Світлана Білоножко, починаючи з появи на УТ-1, з вечірньої казочки. Із села Маломихайлівка дійти до Першого українського каналу, де був жорстокий відбір!

- Недарма є таке прислів’я, що сміливість бере міста. Треба бути впевненим у собі. Я з червоненькою валізкою виїхала із села і сказала батькам: "Все, я поїхала". Із самого рання я вже була артисткою. Після школи я неслася до Будинку культури, бо там був драмгурток. Ставили Нечуя-Левицького, Старицького. Ніхто із жінок не хотів грати старих тіток, а я грала. У мені померла комедійна артистка, бо не сталося так, щоб я зіграла якусь комедійну бабцю – так, як я це робила, коли мені було 15 років.

- Потім ви поїхали до училища в Дніпропетровську?

- Так, після закінчення школи. Прекрасне було училище, в мене були прекрасні педагоги. Мій педагог із вокалу так мріяла, щоб я була вокалісткою, класичною співачкою. Але до нас на випускний вечір приїхав диригент із Київського театру оперети, який жив у Дніпрі.  Наше театральне училище тоді славилося на всю країну своїми випускниками. На випускному ми грали оперету Кальмана. Він подивився і запросив мене до театру оперети на конкурс. А мене вже тоді запрошували сім театрів. Директор Житомирського драмтеатру взагалі сказав: "Жениха, дві квартири, все одразу тобі даю, тільки їдь".

- Та брехав, не було в них квартир.

- Звісно. Але мені педагоги сказали: "Якщо тебе столиця запрошує, їдь туди". І я вибрала Київ, приїхала до театру оперети. Така впевненість у собі дійсно бере міста.

Новини за темою

- Я нещодавно дізнався, що мюзикл "Д’Артаньян і три мушкетери" було поставлено в Київській опереті набагато раніше, ніж було знято кіно, з тими всіма мелодіями, які ми побачили в кіно, з музикою Максима Дунаєвського.

- Так, Максим Дунаєвський приїздив до нас. І вже звідти потім вивіз найкращу нашу солістку балету собі в дружини до Москви.

- Не лякала вас оперета? Все ж таки ви драматична актриса?

- Оперета – це "шампанське", це синтетичне мистецтво. Це ми говоримо, танцюємо, співаємо, і все треба об’єднувати дуже щиро, щоб глядач тобі повірив. У мене була інша театральна школа, за Станіславським, за Захавою. Усі вісім томів Станіславського я тоді перечитала.

- Сьогодні школу нівелюють – діти не читають.

- А читати треба обов’язково. Ми починали із Захави, а потім Станіславський. 

- "Буржуазія" в нас любила оперету й оперу. Не було такого, щоб вас познайомили з якимось стриманим австрійським графом і кудись кликали?

- Я була така гарнюня, що мене знайомили спеціально, щоб я поговорила, розказала. Але воно все відійшло відтоді, як на виставу прийшов Білоножко, і він усіх порозганяв. Він був такий повелитель, одноосібник.

- Про те, що Білоножко когось огрів табуреткою, щоб не лізли до Свєти, – це ж правда?

- Правда. Найцікавіше, що коли я подивилися на достойних мужів з гарними гаманцями й на цього хлопчину, який так управно всіх розкидає, то подумала: оце ж чоловік, яка міць у ньому, яка напористість.

- Оперета оперетою, а телебачення? Ви ж не закінчували журналістику, не вчилися окремо перебувати в кадрі.

- Гастролі в театрі оперети були по 3-4 місяці. І Віталік сказав: якщо ми з тобою подружня пара, то це так довго. Для нас це дуже тяжко було. Був і Мурманськ, і Владивосток – я все об’їздила. Це були дуже довгі, але й дуже цікаві гастролі.

- На телебачення кликали чи ви самі прийшли?

- Я прийшла сама. Був конкурс на телебаченні, і Микола Федорович Охмакевич тоді був керівником. Я театральна зірка просто прийшла до нього в кабінет і кажу: "Добрий день. Я Світлана Моїсеєнко. Вам треба дівчат?" Він був ошелешений такою сміливістю і таким десь нахабством. Але я не нахабна, а просто щира. І він сказав: треба, давайте на конкурс. І потім він весь час мені допомагав. І коли в нас сталася реорганізація, коли мені було 40 років, а мені сказали: до побачення, ви вже ніц не потрібні для телебачення, то я не могла в це повірити. Бо я красуня, розумниця, в мене так багато переваг, а мені кажуть: все. Це така прикрість. Якби тоді був Охмакевич, він би ніколи не дозволив, щоб отака армія професіоналів, улюбленців народу просто пішла. А конкурс я той пройшла.

- Що таке 40 років? Повна сил, повна природної краси. Тоді пішла і Тетяна Цимбал, і Тамара Стратієнко. І обличчя телебачення раптом стало ніяким. Конкурс ви пройшли, і куди вас?

- Вела концерти "Зичимо щастя", передачу "Мода, мода". Працювала тоді з будинком Михайла Вороніна, потім я вела "Вечірню казку". Це взагалі була епопея. Це були прямі ефіри.

- Ви ж вели "Вечірню казку" не самі. Поряд з вами був колобочок. Я уявляю, коли під столом хтось сидить…

- Це неможливо, я така смішлива. Під столом була то жіночка, то молодий чоловік. Я вмирала зі сміху. Казка тривала 15 хвилин: 15 хвилин чистого тексту і 5 хвилин мультик. А ще ж було: читаєш ти новини, а це 20 хвилин чистого чтива. Інформація тяжка. І раптом ти відчуваєш, краєм ока, що тут хтось повзе до тебе й підкладає до тебе текст, який ти вперше бачиш. І його треба вже читати і не подавати виду, що ти його вперше бачиш. Школа була дуже серйозна.

112.ua

- Вас же відстежували дуже сильно. Не дай боже сплутати якесь прізвище, запнутися. А було таке, що збивалися?

- На 1 Травня у нас завжди були прямі ефіри з площі Жовтневої Революції. У мене був діалог із головою колгоспу. Ці прямі ефіри дивилися всі перші особи країни, все керівництво Держтелерадіо. Ми з тим головою колгоспу трошки переговорили перед тим, і він мені розказує: в нас такі проблеми. Тут нам дають відмах, що починається включення, і я кажу: я розумію, що у вас є проблеми в вашому господарстві. А він дивиться на мене, бо цього ж казати не можна було – в нас  же жодних проблем. У нас все було "найкраще". Поки я дійшла з площі Революції до Хрещатика, 26, то на дошці вже висіла догана Світлані Білоножко за те, що вона помилилася й успіхи назвала проблемами. З мене все зняли – прогресивку, зарплату, викликали до дирекції, але Охмакевич мене захистив.

- А хороша зарплатня була у телевізійного ведучого?

- На той час максимум була 250 рублів. Це була ставка. Ще ми отримували "чорнобильські" гроші – дуже значні.

- А ви їздили туди?

- Я не їздила. Їздив Віталік. Я його сварила, бо були малі діти, але він казав: мене комсомол відправив. Петя Симоненко сказав, що треба їхати. А потім, коли треба було якесь посвідчення, то сказали, що папери всі згоріли і нічого немає.

- Ви як перестали їздити, з вами поряд, у кадрі, весь час був Віталій Васильович.

- Я завжди брала його в партнери. А потім він мене в партнери брав.

- Він завжди був привабливий для жінок. Намагалися вашого чоловіка "клеїти" просто у вашій присутності?

- Намагалися. Мені було просто смішно.

- А де проходили ваші ночі, коли ви нарешті одружилися?

- Коли я прийшла до театру, в мене була своя кімната, як у вокалістки, на проспекті Перемоги. Це був гуртожиток. А з Віталіком ми винаймали квартиру. А коли я поїхала народжувати до мами, то Віталік не сидів склавши руки, а пішов до Мінкультури і попросив квартиру. Була така Віра Страхова, дуже впливова тоді, і вони нам дали 9,5 кв. м на Малишка. Там всім артистам, які приїжджали до Києва, давали квартири. Всі ліжечка в нас складалися, а Віталік там розмістив ще свої маленькі акваріуми. Були кліточки з папугами. Він вже тоді захворів на цю справу.

- Коли під’їжджаєш до будинку Світлани і Віталія Білоножко, то чуєш, де цей будинок, вже на відстані кількох кілометрів: павичі починають кричати.

- Спочатку всі казали: ой, щось зробіть. А тепер вже всі звикли. Павич – це такий довірливий і красивий птах, що на нього не можна сердитися, навіть якщо він кричить.

- Коли я приїхав, я боявся двох вівчарок, які бігали територією, а вкусив мене лебідь.

9,5 метра – акваріум, папужка…

- Двох діток ми там народили. Там ми жили десь років сім. Але найцікавіше, що весь час ми запрошували гостей, столи накривали і ще й танцювали в коридорі. Одним словом – нам не було тісно. 

- Ви не жалкуєте, що свою молодість спустили на 9,5 метра на двох синів?

- Але я знаю, як це кайфово, коли так тісненько всі разом, коли така повна чаша любові, взаєморозуміння. Коли стільки теплоти. Жорік, 6-річний, уже глядів зовсім маленького Женю, коли ми їздили на концерти. Інакше він не міг, він дуже відповідальний. І в 19 років Жора був уже директором фестивалю. І він зміг підняти таку махину.

- Він вміє розмовляти з людьми, вміє бути жорстким. Дуже схожий на тата. Ви користувалися тим, що навколо вас завжди були чоловіки? Ви могли пустити сльозу – і навколо вас всі бігали?

- Ні, сльозу – ні. Я керувала спокійно, впевнено. Мене всі слухалися, можливо, я якісь правильні речі говорила. А сльозу пускати – ні, я взагалі не плачу. Я плачу в таких моментах, коли вже край, як кажуть. А так буває іноді.

- Коли востаннє плакали?

- Коли хтось захворів у нас сильно. Ми не знали, що робити, і треба було приймати швидке рішення. Я завжди лишаюся сама – мені треба із собою домовитися, а потім вмовити всіх і порадитися, чи правильно я думаю.

- Коли тебе запрошують до Білоножко попити каву, то буде все. Коли ви все це робите?

- Я якось вмію планувати. А потім я не сама – в мене є помічниці.

- Це зараз, а тоді навіть памперсів не було.

- Так, але я все роблю швидко. Я завжди всіх підганяю і тому все встигаю.

- Ви їздили з Білоножком до Китаю, де він збирав стадіони?

- Ні, я не їздила. Діти були маленькими, робота на телебаченні. Коли ми жили на Троєщині, на вул. Закревського, де нам дали трикімнатну квартиру, я виходила з трамваю, знімала свої модельні мешти та йшла по піску босоніж до своєї квартири. Через усе треба пройти.  Я ніколи не влаштовувала жодних скандалів і завжди казала, що у Віталія з юності виписана вільна. Він був абсолютно вільний – ніколи не було жодних заборон.  

- А на якій машині вас Віталій вперше покатав?

- Я не пам’ятаю, якась машина невеличка в нас була – червона, яскрава, маленька іномарка.

- Мені настільки прикро, що фестиваль "Мелодія двох сердець" завмер. Це просто нікому не потрібно. Раніше ви могли звернутися до міністерства  і вам могли дати квартиру. Раніше міністерство могло вам допомогти з коштами для того, щоб провести фестиваль.  Коли наш продюсер Єгор Бенкендорф працював на Першому національному, у нього висів щит на стіні з найвищими рейтингами артистів, яких показують на ТБ. Так от Світлана і Віталій Білоножки з "Мелодією двох сердець" були на піку. Вас завжди дивилися. І раптом ви стали нікому не потрібні.

- Ми настільки вдячні Єгору Бенкендорфу за таке ставлення, за таке розуміння. Він нас розумів, поважав. Ми ж старші за нього  – і таке ставлення. Якщо говорити відверто: наш фестиваль люблять люди старшого покоління, тому що це була їхня музика. А зараз що ми можемо зробити для цих людей? Немає музики, немає фестивалів.  Коли ми ще їздили з концертами, то нам одна жіночка сказала: ви мені продовжили життя на декілька років.

- Ви ж їздили по всій Україні та шукали сім’ї. Я ніколи не забуду епізод, коли я був ведучим фестивалю "Мелодія двох сердець"  і підходить пані Світлана та каже: "У нас сьогодні виступає Віник чи Винник, я не пам’ятаю його прізвище, ти уточни". Я кажу: "Хто це?". А Світлана: "Це хлопець, який працює в Німеччині". "95 Квартал" як сім’я у вас заявлялися.  Ті, хто потім стали суперзірками, зараз, напевно, вже і не згадають про те, що вони були на "Мелодії двох сердець".

- Можливо. У нас унікальні артисти – ми їх любимо, як свою рідню. Ми готували номер із братами Вірастюками. А Ніна Матвієнко з малою Тонею, яка казала, що не співатиме, а потім виявилося, що у них з мамою ідентичні голоси. Це унікальна річ – поєднувати пари, родини. І закликати: давайте спробуємо співати, дружно жити, адже це така важлива річ.

- І тепер коли ви підходите до Національного палацу "Україна", який обвішаний екранами, немає жодної афіші жодного українського артиста.

- Ми навіть не уявляємо, яка це біда не тільки для артистів, які не можуть вийти на сцену, бо це їхнє життя. Коли артист не виходить на сцену і не бачить, не відчуває глядача, він помирає як творча людина. Це дуже тяжко. А потім ми ж забуваємо про наших глядачів, яким теж потрібно натхнення. Тому що якщо людина увесь час перебуває у пригніченому стані, то в неї нічого не ладнатися в житті.

Новини за темою

- Хто зараз "скасував" гідне життя для наших людей старшого віку в усьому в пенсіях, можливостях доступу до того, що їм подобається. Закрили "Фольк-music" – забрали в Оксани Пекун жахливим чином. Не показують "Мелодію двох сердець", а люди старшого віку, які чекали на ваш фестиваль, як манну небесну, не полізуть в інтернет.

- Це глобальна проблема майже в усьому світі. Тільки в розвинених країнах, де немає корупції, де дійсно є демократія, тільки там у CNN виходить в ефір ведуча старшого віку, яка дасть фору будь-якій молодій ведучій. А у нас вся справа – у грошах. Тому про людей похилого віку ніхто не думає.

- Я дивлюся в Чехії канал, де з ранку до ночі виступають народні колективи. В Іспанії є канал, який показує тільки фламенко цілодобово. В Угорщині фольк-музика постійно звучить на радіо. У нас цього не знайдеш.

- Ще в 1969 році професор Батлер ввів таке поняття, як "ейджизм". Це негативне ставлення до людей похилого віку. Ось чому і "Фольк-music" ми знищили, тому що там співали старенькі та дивилися їх старенькі.

- А "Лісапетний батальйон" вперше у вас виступив, пам’ятаєте?

- Звичайно, пам’ятаю. Вони ж класні. Саме таких людей ми збираємо – самобутніх, цікавих, які люблять життя. Молодь – це здорово, прекрасно, але ж старше покоління теж хоче радіти, жити. Їм треба дати можливість жити на повну. Вони не можуть поїхати на відпочинок, у них немає клубів за інтересами, а вони теж хочуть жити повноцінним життям. Яка душа молода у наших стареньких, а ми їх кинули напризволяще і не дбаємо про них. 

- Коли немає концертів, коли пусткою стоїть палац "Україна", чи ви вірите в те, що буде краще?

- У країні тоді буде лад, коли ми врешті-решт повернемося обличчям до людей. З цього починається відновлення економіки – потрібно вкладати у наших людей, у наше суспільство. Починати потрібно з дітей, з молоді, яка бігає неприкаяна після закінчення наших університетів, із тих стареньких, які чекають на "свою музику" і хочуть жити повним життям. Дайте їм гідні пенсії. Як можна отримувати пенсію – 3000 і 120 тисяч гривень, навіть, якщо ти працював суддею? Чому така разюча різниця, така зневага до простої людини? Ми завжди тримали своїх людей в такій бідності, знедоленості. Якщо ми, жінки, скажемо, що ми не віримо у нашу країну, в те, що колись і на нашій вулиці буде свято, то буде біда. Ми віримо – я особисто вірю. Так буде. Не можна не вірити. І треба щось робити для цього. І головне – не мовчати!

- Я вірю в нашу країну так само, як і ви. Я тільки не вірю, що вони поділяться. Ви сказали, що вони мають повернутися обличчям до людей, а у нас яка б влада не приходила, вона повертається до людей завжди тим місцем, яким повертається. От від цього сумно. Я хочу, щоб ви посміхалися, щоб знову залунала "Мелодія двох сердець", щоб у вас були найвищі рейтинги на тих каналах, які дивляться люди старшого покоління. А хто сказав, що їх треба викреслити з нашого життя? Я хочу, щоб ви завжди залишалися такою ж молодою.

- Я дуже дякую. Я дуже тебе поважаю. Щастя тобі, здоров’я! І натхнення на нашому телевізійному поприщі.

 

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>