Штрафи – найкращий метод виховання

Штрафи – найкращий метод виховання
112.ua

Олексій Михайличенко

Екс-футболіст і екс-тренер "Динамо"

Мага: Куди би він не приходив і що би він не робив, практично завжди ставав першим. Інакше   він не може. За духом своїм – переможець, дуже весела, кмітлива людина. Олексій Михайличенко.

Перерахуванням усіх титулів Михайличенка можна заповнити півпрограми. Я згадую першу нашу зустріч – 1987 рік. Тоді, коли на стадіон ходили люди, коли все було забито, коли міліція тримала вболівальників, щоб вони не порвали вас на клаптики. Якась сталася  помилка, і в той момент, коли ти вийшов і підійшов до машини, зняли оточення. І я пам’ятаю бідного Михайличенка, який сидів у "Волзі" і не міг рушити з місця, тому що вся "Волга" була обліплена людьми, які дивилися на тебе, як на бога. Футболіст Михайличенко: це з дитинства було вирішено чи були якісь інші варіанти?

Михайличенко: Слава Богу, так, з дитинства, тому що я навіть не уявляв собі, що по-іншому. Я не думав у 6 років, напевно, щоб грати, заробляти якісь гроші, я просто хотів грати у футбол.

- Ти – реально "Динамо" (Київ). Це назавжди. Пробитися туди, в ту команду, коли керівництво команди мало можливість з будь-якої точки України привезти будь-кого. Було прагнення туди потрапити чи просто грав у футбол?

- Я не тільки думав, я мріяв про це. Кожна людина, яка про щось мріє, робить все для того, щоб це відбулося. У ті часи я навіть не замислювався, звідки футболісти приїхали і грають у київському "Динамо". Я бачив тільки київське "Динамо", і щоб грати там, я пішов до київської школи "Динамо" і робив все, щоб грати тільки там. У мене іншого й не було. Потім, коли дорослішаєш, розумієш, що багато хто – приїжджі, але, по-перше, найзнаменитішим був у той час Олег Блохін, і він – киянин. Тому альтернативи я й не мав.

- Богом був Блохін тоді для тебе, для маленького?

- Не можна сказати, що богом, тому що я не пам'ятаю, щоб я робив з цього якийсь культ, але, звісно, Олег Блохін був тоді найзнаменитішим. Свого часу я не тільки ним захоплювався, але коли я вперше потрапив, щоб подавати м'ячі, а буквально за п'ять метрів – мої кумири, то я не спав днів зо три після цього.

- Я був свідком, коли стояло троє видатних динамівців: Біба, Мунтян, Трошкін. Вони стояли і дивилися на хлопців, коли відкрили нове поле. І Трошкін сказав: "Подивися, Муня, які умови у пацанів. Якби нам би такі умови, напевно, ми би грали ще краще". На що Біба сказав: "Хтозна. Якби у нас були такі умови, може, б з нас нічого не вийшло". Які умови були?

- Було зелене поле на Нивках, де ми переважно не тренувалися, а проводили ігри. Було 4-5 вікових груп, і коли грали в один день, у неділю, особливо якщо дощ, поле дуже страшно вбивали. Нормальні умови були, ми навіть про це не думали й не знали, що є краще або гірше. Асфальт або гаровий майданчик – нам було все одно. Ми не звертали на це уваги. Я згоден з Бібою, що, навпаки, і характер, і все найкраще, коли в дитинстві не звертаєш уваги на якісь інші чинники. Я думаю, що краще ми би не були, це 100%.

112.ua

- А коли побачив, що є й інше  футбольне життя?

- Навіть ті збори, які ми проводили в Леселідзе... Коли ми вперше виїхали за кордон, це був 85-й рік. Це Руйт, під Штутгартом. Умови в Леселідзе були спартанськими, а це були команди вищої ліги. Коли ми тренувалися, у нас була одна назва: мармурове поле. Коли полів не було, коли сніг з дощем, коли ми жили в санаторії і ніде було посушити речі, було два костюми: один сохне, другий чекає. Ці умови тривали весь час. Але ніхто не звертав на це уваги. Це було цілком природним нашим життям. Ми були готові до цього. Я б і зараз повернувся туди. Я би повернувся до Леселідзе і повернувся би в ті умови. І нічого страшного би не сталося.

- І побігав би на гору?

- Побегал бы, конечно.

- Розкажи про найстрашніші навантаження, які ти зустрів у київському "Динамо" і які зараз, напевно, пацанам і не снилися.

- Яких ти не чекаєш. Якщо ти очікуєш і всі роблять, і ти розумієш, що тільки так, іншої дороги немає, ти не звертаєш на це уваги. Так, було важко. Але ніхто не вмирав. А ті успіхи, які мала команда, вони були в наявності. Ми розуміли, що для того щоб щось отримати, щось вигравати, треба вмирати. Помирати на роботі, на тренуванні, тому що якщо робити все упівсили або робити все в комфортних умовах, не напружуючи своєї волі, ти нічого не доб'єшся. Якщо ти щоразу переступатимеш через "не можу", не малюючи собі межу, що це межа, - ти не знаєш цієї межі. А якщо ти щоразу робиш трошки більше цієї межі – тільки такий шанс, що ти виростеш.

- Причому в усьому. Якщо ти не виходиш і не здихаєш, тобі нема чого робити.

- Я говорю про людину, яка хоче домогтися всього. Якщо бігун на 100 метрів на тренуваннях весь час бігтиме за 15-20 секунд, то колись він пробіжить за 10? Напевно, ні. Коли Бубка щоразу встановлював світовий рекорд, ми знали, що на тренуваннях він стрибає ще більше, ще краще.

- А в тебе був такий епізод, що ти впав і сказав: "Все, не можу, добийте мене; хочете - виганяйте з команди"?

- Те, що падали, коли не було сил, було. Але щоб сказати "все", ні, - ніколи в житті.

112.ua

- Ліля Подкопаєва колись мені сказала, що якщо ви думаєте, що я була найталановитішою у себе в гімнастичній школі, то, напевно, це не так. Були дівчата, які були не гірші від мене. Але вони ламалися, а я пройшла далі. Тому олімпійська чемпіонка. Ти навколо себе бачив багато людей, які зійшли з дистанції, які могли стати другим Михайличенком або першим кимось?

- Не було ані других, ані третій, у кожного було своє ім'я. Я теж можу підписатися під цими словами: я не вважаю, що я був найталановитішим у своїй групі, в команді. Були й набагато талановитіші хлопці, на мій погляд. Я просто бачив, що вони краще грають, що вони краще підготовлені. Те саме відбулося і в команді. Я досить-таки довго, як багато хто вважає, затримався в дублі. Я дивився на цих хлопців і бачив, що я поступаюся ім. Але в чому? У таланті, в працездатності, в прояві своїх можливостей, в реалізації своїх можливостей? Значить, я ще не був готовий.

- У дубль ти прийшов й одразу заграв. А потім раз – Лобановський і дубль, і не в основний склад. Як злі язики говорять, поки Іван Яремчук не зламався, ти й шансу до певного моменту  не отримував. Не давали того.

- Давали. Просто я, напевно, ще не був тоді готовий. Першу гру я зіграв у 19 років, в 82-му році. А в 83-му, за Морозова Юрія Андрійовича, коли я вже почав грати в основному складі, я забив свій перший м'яч у грі з ЦСКА. А в 86-му році, після того як з Мексики повернулися, - шість матчів і шість м'ячів.

- Коли людина в такому юному віці дивиться і розуміє, що хтось може бути сильніший від неї, це значить, що є щось у голові. Тому що юнаки переважно не вірять, що хтось може бути кращим за них. Завжди, з ким би я не говорив, Михайличенка зазначають як людину, яка думає багато. Я розумію, що це не просто від природи. Книжки, самовдосконалення. Я знаю тебе як дуже грамотну людину. Як батькам вдалося зробити так, щоб син і футболом займався, і ще й…

- Я не скажу, що вони дуже суворо за мною стежили і якось наставляли. Просто мені дуже соромно було іноді за свою поведінку. Єдине, чого я боявся, це коли тато приходив на збори. Я знав, що вдома дістану хорошого прочухана. Він був відхідливим, і для нього це була новина, тому що він не часто потрапляв на батьківські збори. Переважно це було за поведінку. До 6-7 класу все було добре, але потім, коли пішла хімія, коли потрібно було сидіти, заучувати, звісно, мої оцінки впали, тому що я вже дуже багато почав їздити. Практично щосуботи я не вчився, тому що ми з командою виїжджали на якісь ігри.

Новини за темою

- Оці страшні, космічні навантаження київського "Динамо". Кажуть, якщо привезти нині, умовно, якого-небудь Мессі й сунути в ту обойму, не факт, що він просто не вмре.

- Ти казав, що жоден хлопець не думає, що він може бути гірше. На жаль, не так. Я, на жаль, стикався з багатьма людьми, яких цілком задовольняла роль другого. Ось у цьому і були запасні, які потім міняли клуби. У нас було дуже багато хлопців, які приходили, не змогли себе реалізувати, тому що не були готові до того, щоб перемагати. А для того щоб перемагати, треба гризти. Треба вмирати. І багато хто приходив і йшов. Справді, талановиті хлопці, але які не змогли витримати, як хтось скаже, цього фізичного навантаження. Та нічого подібного! Гадаю, що це насамперед психологія. У них не було психології переможця, психології першого місця.

- Якщо раніше брали хлопчиків, вирощували, вчили їх терпіти, Леселідзе, Крим, "царська тропа", ви знали, що "сам погибай, а товариша виручай", то зараз, коли приходить людина з готовим контрактом, яку вже взяли як готового футболіста, коли вона вже росла в зовсім інших умовах, я собі не уявляю, як це можна. Я би хотів порівняти тих футболістів, яких ростив Радянський Союз, і тих, що ви зараз дуже часто отримуєте.

- Зараз це навряд чи можна навіть порівняти. Справді, змінилося саме життя, і, звісно, змінилося ставлення до багато чого. І до грошей теж. За моїх часів Бишовець, один із найбільших дитячих тренерів, зібрав нас, зробив з нас дійсно команду. Він прийшов у 72-му році та взяв нашу команду "Динамо" дітей. Він говорив з нами про загальнолюдські цінності. Він говорив, що коли ви будете думати про квартиру, про машину, про гроші, то нічого не матимете. Коли ви будете думати тільки про футбол, у вас з'являться і гроші, і квартира, і машина. І цю філософію я дуже добре запам'ятав і зрозумів. Для того щоб чогось добитися, ти повинен добре грати у футбол. Все інше прийде. А у нас зараз все навпаки хочеться зробити. Це, можливо, і якесь виховання, і погляди. Тому що іноді ми бачимо, що саме батьки більше хочуть, щоб син грав у футбол, ніж сама дитина. Коли батьки починають втручатися ще в підлітковому віці, намагаються побудувати кар'єру, заробити ще й ще, це можна зрозуміти. Настільки складне життя, що вони прагнуть цього. Але потрібно бути мудрішими. Спочатку – футбол. Я зараз, як спортивний директор, бачу, що дитина, яка отримує контракт, якого вона ще не заслужила, зникає. За 2-3 роки її не буде. Замість того щоб стати футболістом, а потім заробити хороший контракт, вони отримують дрібницю й на цьому закінчують.

- Світла голова Михайличенка була щаслива в тому часі, в якому ти опинився. По-перше, тобі вдалося попрацювати з Лобановським і як гравцю, і як тренеру. По-друге, тоді потрапити до "Сампдорії", тієї, божевільної, з Манчіні, з Віаллі… Людині, яка повністю радянська, яка не вчила іноземних мов, опинитися там. Що це було на той момент?

- Ми прагнули цього, тому що бачили, що клуби багаті й те, який там футбол. Італійський футбол тоді був взагалі... Якщо нині можна розставити на перше, друге, третє місце, то раніше було так: перше, друге, третє – італійці, а потім все інше. Коли "Ювентус" першим хотів мене, Заварова і Протасова купити, вони не змогли цього зробити. Завдяки тільки Валерію Васильовичу, який провів цю реформу, завдяки своєму величезному інтелекту, він переконав чиновників не просто це робити, а заробляти великі гроші для держави. Створювати клуби госпрозрахункові, і "Динамо" (Київ) був одним із перших таких клубів. Не дозволили. Дозволили тільки одному, і найстаршому. Потім наступний контракт, який у мене було підписано з "Ромою", але контракт, який був потрібен з іншою командою, не відбувся. І третій – це "Сампдорія". "Рома" не захотіла стати чемпіоном (сміється), а "Сампдорія" захотіла.

- І купила Михайличенка. Говорили, що ти пограв рік і пішов, тому що в тебе з Манчіні та Віаллі не дуже склалися стосунки.

- Аж ніяк.

- Я не думаю, що це правда, тому що вони мусили тебе поважати. У 88-му Михайличенко став олімпійським чемпіоном. Італійці програли вам 2:0 у півфіналі чемпіонату Європи. Кажуть, що Манчіні зайшов, подивився на свої ноги і казав: "Хлопці, що це було?". 90 хвилин вони не бачили м’яча. Ви їх перебігали, просто втоптали в газон. Перший матч у вас був з чемпіоном, і ви виграли в них.

- Перша й остання гра.

- Тоді Михайличенко був четвертим на "Золотий м’яч". Першим був ван Бастен, другим -  Гулліт, третім був Райкард. Їх тоді до "Мілана" забрали. А ти прийшов до "Сампдорії", і ви їх "винесли" - туди, куди треба. От відчуття, що ти став чемпіоном країни, яка тоді диктувала моду в усьому футболі?

- Я дуже був задоволений, дуже був радий, тому що психологія "Динамо", моя психологія, вони були невід'ємні. Я з шести років знав, що це команда-чемпіон і я хочу в ній грати. Мене не дуже здивувало, але дуже потішило те, що я, помінявши країну, помінявши команду, все одно граю в команді чемпіона. Я все одно залишився на першому місці. Вечірка була після того, як ми виграли, і дружина П'єтро Верховода підходить до мене й каже: "Мій чоловік ішов до цього довгих 12 років". Я кажу: "Він повільно йшов. Досить одного року". Посміялися.

- А П’єтро розмовляв українською?

- Ні. Він народився вже в Італії, й абсолютно ні.

112.ua

- А ось коли ти вже приїжджав до Києва в статусі чемпіона Італії і прийшов на базу "Динамо", як гравці, перша реакція?

- Це було саме влітку, в усіх гравців вже була відпустка. Я пам'ятаю Трохимівну, як вона зраділа. Ми сіли на старій базі ще, в тій їдальні великий, вона винесла пляшку шампанського, і всі бабусі, які знають мене, які мене люблять... Ми посиділи, позгадувати, поговорили. Це було дуже добре.

- Тебе не тільки бабусі люблять, тебе всі люблять. Я ніколи не бачив набундюченого Михайличенка, не бачив, щоб ти ходив "я – звєзда". Добре. Якщо не було конфлікту в команді, чого всього рік? До речі, ти пішов, а після цього "Сампдорія" більше жодного разу не ставала чемпіоном.

- Ні, більше ні. У мене контракт був ще на два роки, але подейкували, що хочуть взяти ще інших гравців, і я навіть не пручався. Я ніяких умов не ставив, нічого. "Рейнджерс" запропонував чотири роки. Тим паче, що там був ще й Олег Кузнєцов. Хоча я великої різниці не відчував – для мене все було тоді закордоном. Мені здавалося тоді все однаковим. Хоча набагато різні чемпіонати, набагато різні культури, умови життя. І мова різна. Коли я приїхав до Італії, я намагався вчити італійську мову з викладачем. Якісь ази знав, але все одно соромився говорити, тому що розумів, що говорю жахливо. Перші 3-4 місяці це була взагалі катастрофа, мені важко було перебувати одному. А в "Рейнджерс" вже було трошки легше, хоч був свій перекладач – Кузнєцов. І там вже були дві родини. Можливо, якщо б Олега не було, я би, напевно, й краще вивчив мову, тому що через півроку в Італії я почав говорити й досі пам'ятаю. Я можу зрозуміти і мене можуть зрозуміти, а це дуже важливо. За п'ять років можна було ідеально вивчити мову, але, на жаль... У нас дві сім'ї, телебачення українською, російською мовою, півтори години тренування, а решту часу ми весь час разом.

- Нині величезна біда і наших бразильців, і всіх, хто приїжджає, що їх практично виключено зі слов’яномовного простору. Вони ходять до бразильських ресторанів, вони спілкуються з бразильськими сім’ями.

- У цьому нічого страшного немає. Але я ніде не мав перекладача. Це взагалі незбагненно. Ані на установки, ані на тренування, ніколи в житті. Хочеш грати тут, хочеш мене розуміти – вчи мову. Ніхто не говорив, що я повинен любити Італію або Шотландію. Ні, я повинен поважати цю країну, до якої я приїхав працювати. Знати хоча би коротко історію клубу. А я це знав: читав, вивчав. І, звісно, вміти спілкуватися. Тому що ніде жодного дня ніякого перекладача я не мав.

Новини за темою

- Я би посадив отут всіх дітлахів з київського "Динамо", щоб вони це слухали. Щоб вони, приїхавши до якоїсь країни, намагалися набиратися їхньої культури. Щоб вони розуміли, в яку команду вони приїжджають. Тобі не здавалося після Італії, що переїзд до Шотландії - це крок назад?

- Ні, абсолютно. "Глазго Рейнджерс" тоді був найбагатшою командою Великої Британії. Тому що ані "Ліверпуль", ані "Манчестер", ані "Челсі"... Я це говорю абсолютно точно, тому що в нашій команді тоді грало четверо гравців збірної Англії.

- Скільки разів "Рейнджерс" чемпіоном був?

- Вони до мене були чемпіонами, потім зі мною, п'ять разів, і після мене. Вони довели до дев'яти, по-моєму, поспіль. І все одно "Селтік" потім зірвав цей ювілей.

- А ти стежиш трошки за ними?

-Звісно. Вони грали зі "Спартаком" у Лізі Європи, а "Селтік" грав у Лізі чемпіонів.

- Де вболівають краще? У Генуї народ спокійніший чи в Глазго?

- Мені здається, що фанати "Рейнджерса" були трошки сильніше. Для них не існувало, як, може бути, в Італії, що на деяких іграх стадіон не до кінця заповнений, якщо приїжджає не надто іменита команда – не "Ювентус", не "Мілан", не "Рома", не "Інтер". "Рейнджерс" грає, образно кажучи, якусь одну шістдесяту частину кубка, а стадіон заповнений. Там ходять тільки на свою команду.

- Як зробити так, щоб ходили тут?

- Так ходили ж. Іноді було і 30-40 тисяч, а ми вважали, що це порожній стадіон.

- Нині мріють про таке. Я пам’ятаю, що тоді, коли ті матчі були, казали: "Я ще сьогодні на дубль, бо там Михайличенко грає".

- На дубль дуже багато хто ходив.

- Ходили, дивилися, за вами стежили. Я дуже палкий вболівальник київського "Динамо", але я не знаю, хто там грає в дублі, хто там на підході. Те, що зараз ти бачиш, воно працює як єдиний механізм, школа. Те, що "Динамо" - чемпіон світу за кількістю гравців, які пішли по орендах і всіх клубах, це правда. Але першу команду ти зараз бачиш?

- Це нормально. тому що ніколи "Динамо" не заповнювалося своїми футболістами. Якщо в місті один-два з'являється, то це вже дуже добре. А те, що багато хто, пройшовши школу, йдуть грати, це теж дуже добре. Це показник роботи, це сумлінна, хороша робота, коли люди не закінчують школу і закінчують із футболом, а грають. Нехай в інших клубах, тому що насправді, щоб у "Динамо", це треба бути неабияким талантом.

- Люди запитують: "Михайличенко і віскі познайомилися в Шотландії?".

- У Шотландії я не скушував ані грама віскі.

- А коли віскі з’явився в житті взагалі?

- Уже коли перейшов на тренерську роботу. Уже в Києві.

- Я бачу, що ви постійно спілкуєтеся з Безсоновим, Дем’яненком, Заваровим. Збираєтеся на якісь ігри. Вони залишили великий слід у серці?

- Це мої друзі, а не просто люди, Це Яковенко, Кузнєцов, Литовченко і, на жаль, уже немає Андрія Михайловича Баля. Це Протасов, Бєланов, Горілий. Це люди, які не просто були моїми одноклубниками, це мої друзі по життю. Принаймні – товариші, багато хто з них. Олега Блохіна забув. (Сміється)

- Мені прикро, що їх не зовсім, напевно, використовують для команди у виховному сенсі. Я стою на тому, що будь-хто, хто приходить до київського "Динамо", перше місце, куди його мають повести, це клубний музей. Там його мають ткнути носом у кожен кубок, у кожну медаль, щоб вони розуміли, куди вони йдуть. 

- Я б не хотів цього нав'язувати. Треба щоб люди цікавилися цим. Багато що залежить від того, що робитиме клуб, щоб наші сучасники, які є батьками, дідусями, щоб і вони це все підносили. Щоб вони про це розповіли. Я знаю дуже багатьох людей, які намагаються розповісти це, і якщо дитині це буде цікаво... Тим паче, що зараз дуже легко зайти в YouTube, подивитися будь-якого футболіста. Одна з перших книг, яку я прочитав про футбол, - це Войнова. Потім були і Блохіна, і Лобановського, і Базилевича. Треба цікавитися, мені це цікаво, а якщо це зацікавить хлопців, буде дуже важливо. Але вони повинні самі дійти цього.

- Я кажу зараз те, про що говорять уболівальники. Коли хтось з іноземців, які приходять пограти в команду, говорять, що "Динамо" - класна команда, але я її розглядаю як трамплін для того, щоб перейти в якусь європейську команду, у вболівальників після такої фрази найбільше бажання дати копняка в гепу і щоб летів до того клубу. Він має прийти сюди і спочатку вмерти для цієї команди. Ти це сказав: на поле треба виходити і вмирати. Старатися бути першим. Інакше – нє.

- Помирати – я мав на увазі діставати із себе все, на що ти здатний. Я згоден, що це не зовсім розумно, що людина може так думати. Він не українець, не киянин. Але якщо ти професіонал, то будь насамперед професіоналом. Ти вийшов і не отримав, а заробив свої гроші. Заробив своє ім'я, заробив ще більше медалей. Ти досяг певного рівня, тебе захотіли – йди, будь ласка. Але ти зроби все для того, щоб у цій команді, в якій ти був, прожити своє життя. Цей момент свого життя ти повинен прожити чесно в цій команді.

-  Кажуть, та треба з голови починати, із Суркіса. Я кажу: якби футболісти грали так, як Суркіс про них дбає, команда була би зовсім на іншому рівні. Не будемо називати прізвища футболіста, який прийшов і на рік наперед зарплатню попросив, і Ігор Михайлович пішов йому назустріч. Після чого він одразу почав хворіти, ламатися і на тому кар’єра в київському "Динамо" закінчилася. І те, що інколи користуються, абсолютно паскудно, то в такі моменти бере трошечки злоба. "Дядько" в команді повинен бути? От трошки дідівщини. Андрій Михайлович Баль, покійний, любив іноді Яремчука поганяти. Про Лужного взагалі не говоримо, Максимов міг там, Сабо, коли був гравцем. Люди іноді боялися після матчу заходити в роздягальню, тому що як Сабо бачив, що вони на полі не викладалися, то ще до того, як по башці дасть тренер, по башці міг дати Сабо. Коли я щось подібне запропонував Шевченкові, а він каже: "Вони професіонали, вони повинні відробляти самі".

- По правді кажучи, я не проти, тому що капітан має бути не тільки на полі, але й ужитті. Хоча якщо взяти 86-й рік, то там "дядьком" міг бути будь-хто. Міг бути Бессонов, Балтача, Дем'яненко, Баль. Ціла зграя "дядьків" була. Настільки було відпрацьовано певні рамки, виходити за які не дали би. Той, хто був поруч, просто не дав би тобі цього робити.

- Ви просто шанували свій рівень, нижче якого не могли опуститися.

- Мабуть. Тому сказати, що хтось у нас був номером один, якому би всі беззаперечно підкорялися, - не було такого. Напевно, тоді Васильович був хорошим "дядьком".

112.ua

- А те, що багато хто намагався жити за його зошитами? Не може людина намагатися наслідувати когось.

- Коли я чую про ці записи й конспекти Лобановського, то я розумію. що ця людина взагалі нічого не розуміє у футболі. Кожен футболіст, тренер  має все, що він взяв, будучи ще гравцем або коли з кимось працював. Те, що він удосконалює, підлаштовує, - це інша справа. В Ялті якось Чубаров підбігає до Валерія Васильовича і каже: "Там прийшов якийсь чоловік. Сидить на трибунах і записує кожне тренування". "Ну, нехай пише. Він же не знає, для чого це, скільки і навіщо. Нехай пише".

- Валерій Васильович Лобановський – це цілий комплекс ще й усяких виховних речей. Він мав ресурс посунути в черзі, можна було відправити послужити… Зараз нема цього всього.

- Завжди в будь-якій команді, навіть у непрофесійній, це гроші. Ми готувалися до якогось кубку, поїхали з "Глазго" в якесь село. Там аматорська команда, аматорський стадіон. Ми заходимо до їхньої роздягальні, а там висить аркуш: штрафи. Запізнився – 5 фунтів, не прийшов – 10 фунтів. В аматорській команді!

- Валерій Васильович, як і покійний Базилевич, робили з вас повноцінних людей в усьому. Скільки наших футболістів дружили з акторами на той момент, з артистами балету, з танцюристами, співаками! Валерій Васильович дружив з Кирилом Лавровим. Куди вас водили, коли ви кудись приїжджали?

- "Ленінського Комсомолу" в Москві, Франка, Лесі Українки. Багато ходили. Були концерти. Я пам'ятаю, ми їздили на концерт Леонтьєва з Леселідзе до Сочі. І всі хотіли, залюбки йшли. Будинок кіно.

Новини за темою

- Дві речі, які вироблялися. Люди мали бути повноцінними – раз. І по-друге, мало бути в команді 5-6 "дядьок". Я пам’ятаю, коли Олегу Блохіну на 55 років хтось подарував корабельний більярд, коли грається не шарами, а шайбами. Жінки ваші не знали, що з вами робити, тому що взяли в руки киї і пішли ганяти – день народження закінчився. Оцей азарт. Я би дуже хотів, щоб воно повернулося в те київське "Динамо", яке ми маємо нині. Ми маємо три хвилини, протягом яких спортивний директор київського "Динамо" має заспокоїти всю багатомільйонну вболівальницьку компанію київського "Динамо" і сказати: "Хлопці, все в нас буде добре. Ми йдемо туди, куди маємо йти". 

- Безумовно, ми йдемо в цей непростий для всієї країни період, і клуб "Динамо" (Київ) не намагається просто вижити, а ми віримо в майбутнє. Величезні кошти вкладаються в дитячу школу, академію, в команди. Беремо дуже багато молодих футболістів, даємо їм шанс, дивимося, і не тільки для того, щоб брати участь у Лізі Європи або в Лізі чемпіонів, а й перемагати. Незважаючи на ті всі труднощі, ми показуємо, що можна жити. Нормально жити, нормально працювати, нормально досягати результату, який потрібен. Обов'язково людині потрібен результат. Людина – не альтруїст, вона не працює просто заради роботи, вона працює заради того, щоб прогодувати сім'ю, побудувати будинок, зробити багатшими своїх рідних, близьких. Вірити в те, що завтра у нас обов'язково буде. Нехай сьогодні у нас все не дуже добре виходить, але завтра буде обов'язково краще.

- Що б ти сказав тим, хто каже: чому в країні, яка в Європі є серед найбідніших, мають бути найкращі клуби? Дуже багато хто каже: от Британія жирно живе, тому там "Манчестер Сіті", "Челсі" тощо. Чому в нас має бути так? Звідки є надія на те, що ми все одно виберемося?

- Тому що ми дуже талановита футбольна країна. Я впевнений, що трошки вирівняються фінанси, економіка, все підтягнеться, все разом, воно ж все зав'язано.

- А виживає трошки футбол по Україні?

- Виживає. Як би важко не було, я бачу, скільки дітей ходить на тренування в цей непростий час. Водять їх батьки або вони самі їздять, вони люблять футбол. Це дуже важливо.

- Ми всі любимо футбол. І я просто мрію, що настане той час, коли на поле вийде 6-7, а ще краще 11 таких "дядьків", як колосальний просто, гуморний, розумний і щасливий Олексій Михайличенко

Дякую за розмову. 

- Дякую.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>