Російській мові не потрібен ніякий особливий статус, потрібно визнати її частиною мовної української культури

Письменник Андрій Курков в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому Росія не має монополії на російську мову, чим українці відрізняються від росіян і як змінилася українська література останнім часом

Російській мові не потрібен ніякий особливий статус, потрібно визнати її частиною мовної української культури
Андрій Курков "112 Украина"

112.ua

Редакційний блог

Письменник Андрій Курков в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів, чому Росія не має монополії на російську мову, чим українці відрізняються від росіян і як змінилася українська література останнім часом

Бацман: У програмі "Бацман" - письменник, сценарист Андрій Курков.

Добрий вечір, Андрій. Ваша заява про те, що російська мова є українською культурною власністю, і що її потрібно взяти під український філологічний контроль, у Росії і в російських ЗМІ наробила багато галасу. Що ви мали на увазі?

Курков: Перш за все те, що Росія, Москва, Кремль не мають монополію на російську мову. Як Париж не має монополії на французьку. З російською мовою сталося те ж саме, що сталося з французькою 150 років тому, коли з'явилася франкофанія. Коли французька культура перестала бути єдиною культурою французькою мовою: виникла Бельгія, Квебек, африканські країни, що вийшли з колоніальної французької лапи. Вони залишили собі французьку мову, як інструмент культури. Набагато більше арабських або північноафриканських письменників пишуть французькою, ніж арабською. І це тому, що арабською можна писати тільки Коран, а він уже написаний. Все інше вважається, як використовувати божественний інструмент, арабську мову, для того, щоб писати банальні або небанальні людські історії. Тобто це принижувати мову. По суті російська мова, російськомовна культура розсипалася. Російська мова стала інструментом, який не обслуговує ту країну, в якій вважається державною. Вона обслуговує в кожній країні, де вона використовується, власну культуру. Вона використовується для опису життя не в Росії, а в Україні пишуть російською мовою про українське життя, в тому числі пишуть і угорською мовою про українське життя. Практично, де-факто, ми маємо фрагментовану культуру, в мовному сенсі, але тематика одна і та ж: українські письменники пишуть всіма своїми мовами про себе, про своїх близьких, про свою країну, про свої ситуації. Тому робити вигляд, що мова це як порожня пляшка, яку можна піти здати і забути про неї, не вийде. Це небезпечно і з точки зору політичної, тому що, робити вигляд, що не існує російськомовних - це давати їм карт-бланш на їхні політичні рішення під час будь-яких виборів. Чим більше когось ігнорують, тим більше він буде робити навпаки.

- А хто і навіщо сьогодні в Україні лобіює ініціативи з обмеження або заборони?

- Це не обмеження, все нормально. Державна мова розширює свій вплив, розширює свою територію так само, як і європейська індивідуалістична ментальність відтісняє радянську або російську колективну ментальність все далі і далі на схід. Зрештою українська мова займе своє чільне місце, але мови національних меншин нікуди не подінуться. Російська мова, на жаль, не є мовою національної меншини, тому що якраз, я думаю, нею говорять менше представники етнічних росіян і більше представники інших національностей. Тому говорити про статус абсолютно немає сенсу - відразу перехід в бійку: викликаєш вогонь на себе. Але російській мові і не потрібен ніякий особливий статус, потрібно просто визнання її частиною мовної української культури.

Новини за темою

- А чим російська мова "українська" відрізняється від російської мови "російської"?

- По-перше, в ній дуже багато українізмів. Синтаксис відрізняється. Можна окремо говорити про одеську російську мову, харківську - слобожанську. Вона відрізняється і з точки зору філологів, там є над чим працювати. Найпростіший приклад: "в Україні" і "на Україні". В "українській" російській мові - "в Україні" звучить зовсім нормально, а в "російській" російській мові...

- Це політичне питання, швидше. Росія категорично, спеціально, залишає це "на".

- Правильно. Але, насправді, є таке поняття, як політична лінгвістика, і багато речей, які з політики приходять в мову, потім залишаються і стають нормою. Практично в Україні вираз "в Україні, в Україну" стало нормою для нашої російської мови. Але не стало нормою і не може, напевно, стати нормою для "російської" російської мови.

- Але якщо б вони визнавали Україну незалежною державою, вони б говорили "в", тому що, насправді "в країні", а "на території". Україна це давно незалежна суверенна країна.

- Я знаю, що я говорю з освіченою людиною.

- Дякую за "освічену". Як ви бачите мовну політику - на телебаченні потрібні квоти?

- Квоти, взагалі, це досить принизливе слово. В ідеалі, я думаю, повинні бути україномовні канали, і повинен бути один або два канали російською мовою, і повинен бути на Буковині канал на румунській. Хоча в таких місцях, як Бессарабія, Закарпаття, Буковина можуть бути багатомовні канали, тому що тягнути одномовний канал важко. Але якщо говорити про національне телебачення, логічніше мати одномовні канали - україномовні, і один або кілька каналів для російськомовної аудиторії.

- А навчання як ви бачите?

- Університети державною мовою - 100%. І англійською можна. У Будапешті, наприклад, є два університети, де викладають англійською, в Голландії є 30% викладання в університетах англійською і 70% - голландською, або 50% - голландською. Що стосується шкіл, то нацменшини, етнічні, повинні мати право навчати своїх дітей рідною мовою, і по-справжньому здавати державну мову. Всі повинні знати українську мову.

- Що стосується державної мови - одна українська?

- Так. Якщо ми говоримо про державну мову, яка повинна об'єднувати людей, то вона повинна бути одна. Дві державні мови будуть роз'єднувати людей. Бельгія від цього страждає і мучиться. Напруги там є регулярні - серед інтелектуалів, не серед простих людей, як, в принципі, і у нас. Між валлонами і фламандцями постійні суперечки. В результаті у них два міністерства культури: бельгійської та фламандської культури, бельгійської та валлонської культури. В принципі, нам це не потрібно. А прийти до такої ситуації можна, якщо завести дві державні мови.

Новини за темою

- Сьогодні Росія - агресор. Як ви ставитеся до позиції, що в такій ситуації російська мова - це мова ворога?

- Я бачу вираз, що російська мова - це мова ворога, тільки в "Фейсбуці". "Фейсбуком" не користується більшість населення України. "Срач", суперечки в "Фейсбуці" не являють собою відкриті громадські дискусії національного масштабу. Там головне влаштувати конфлікт, суперечку і розвішувати ярлики. Якщо ми будемо рахувати кількість виборців, які вважають російську мову своєю рідною, і подумаємо про те, який може бути їх вплив на результат будь-яких виборів, особливо місцевих, то, по суті, ми побачимо, що країна може дуже далеко качнутися назад. І це буде своєрідний, неагресивний, протест. Але, напевно, пасивні протести можуть бути набагато небезпечнішими, ніж гучні і агресивні. Люди не цікавляться своєю країною, раз їх вважають представниками ворога, їм плювати на неї. Вони в ній живуть, але для них це не має значення. Як для більшості жителів Донбасу було неважливо, як називається країна, в якій вони живуть - вони жили в Донбасі. І такі ситуації я бачив в інших регіонах. Завдання держави Україна - інтегрувати усі регіони в єдине політичне ціле, щоб люди відчували, що вони живуть в Україні, що вони беруть участь у побудові цієї країни, а не просто живуть на її території і чекають пенсії. Коли їх щось дратує, вони висловлюють свою реакцію голосуванням, або якимось чином ще.

Новини за темою

- Яким чином зробити так, щоб громадяни України і в побуті переходили на українську мову? Методом батога чи пряника?

- Батіг не пройде. Україна чудова козацька держава. Будь-який батіг буде викликати зворотну реакцію руйнівної сили. Просто пряник - це невеликий царський подарунок, він не буде сприйматися або буде сприйматися, як загравання тими, хто трохи краще розбирається в політичних мотивах і діях. Повинна бути стимуляція, певна, замість пряника. Але стимуляція нематеріальна, хоча, я думаю, в якихось регіонах можна і доплачувати. Якщо людина (чиновник, наприклад) хоче довести, що він знає на високому рівні українську мову, він може піти і замовити собі іспит в університеті, і отримати сертифікат, що у нього вищий рівень української мови. Після цього отримати добавку до своєї зарплати. Це можна робити. Але, по суті, країну потрібно об'єднати, перш за все, не мовою: потрібно українізувати спочатку не мови у людей, а їх свідомість. Щоб вони всі відчували себе українцями, щоб вони знали, що в країні відбувається, що вони хочуть, щоб в країні відбувалося, що від них залежить і т.д. Тобто залучення, грубо кажучи, кожної думаючої людини, а якщо вона думає, вона і каже, в співучасть в державному будівництві та в життя держави.

- Українська національна ідея сьогодні якась повинна бути?

- Українська національна ідея зараз - це щоб Україна вижила, відбулася, і щоб щасливими українцями вважали себе люди будь-якого походження, маючи в руках паспорт громадянина України та маючи всі інші належні їм блага, включаючи роботу, доступ до культури, освіти і все інше.

- Як ви ставитеся до заборони радянських фільмів, в яких зіграли актори, які підтримують політику Путіна?

- Спокійно. Я телевізор не дивлюся. Якщо хочу - купую відео. Все можна знайти в Ютубі. Теж саме з заборонами книг. Можна заборонити якусь книгу, але ніхто не заборонить людині купити цю ж книгу в електронному форматі, закачати собі і читати. А можна просто поїхати на Петрівку і купити заборонену книгу.

- Як ви ставитеся до ініціативи інституту Національної пам'яті зі скасування, заміни якихось свят?

- У мене останнім часом виникає враження, що інститут Національної пам'яті був побудований за принципом польського інституту пам'яті. В даному випадку пам'ять має тенденцію витягати тільки трагедії. Мені здається, що ще нічого доброго з державної пам'яті інститут не витягнув. Тому треба щось з ним робити, але не моє це завдання. В принципі, конфлікт України з Польщею, останній, це конфлікт двох інститутів пам'яті: польської пам'яті і української пам'яті. І в даному випадку, може бути, склероз допоміг би двом країнам налагодити відносини. Тим більше, що Польща разом з Литвою були головними нашими адвокатами в Європі.

- Чому відбувається погіршення відносин між Польщею та Україною? Хто винен в цьому?

- Винні, насамперед, ініціатори дискусій на цю тему. Історія це колекція драм і трагедій. Зрештою, через 100 років сторони забувають, хто переміг. Кожен себе вважає переможцем, а для того, щоб утвердитися, дістає з пам'яті, або з інституту пам'яті, якісь нові докази, тому що переможець іноді це той, хто більше постраждав, і переможцеві повинні щось повернути за ці страждання, які не він пережив, а його співвітчизники 100-200 років тому.

- В'ятрович нещодавно заявив, що потрібно визнати весь радянський період України періодом окупації. І Україна повинна бути правонаступницею УНР. Як ви це прокоментуєте?

- Я не історик, але якщо по факту, то радянська окупація накрила собою по пакту Молотова-Ріббентропа території, які відійшли до радянської України в 1939 році. Так само, як сталася окупація Литви, Естонії, Латвії. А все, що було тут, це була країна, частина Радянського Союзу, де перемогли більшовики, комуністи. Така моя точка зору.

- Якою мовою видаються сьогодні ваші книги?

- 37 мовами.

-Українські тиражі українською мовою приблизно який відсоток займають?

- Невеликий. Якщо брати сумарні тиражі, то, може, відсотків п'ять-сім.

- Який запит сьогодні у читацької аудиторії до українського книговидання - який відсоток книг українською видається і який іншими мовами?

- Дитячі книги, в основному, купують українською мовою. І видають їх, в основному, тільки українською. Доросла література, я думаю, приблизно 80% виходить українською мовою, практично вже 100% виходить українською. В принципі, зростання тиражів і зростання назв  українською колосальний. Але ринку немає національного досі. Ніхто вам не може сказати, статистично, скільки якої книги в Україні продалося, тому що єдиної системи обліку немає. Асоціація українських видавців, по-моєму, не займається цим питанням, і напевно ще не скоро можна буде, як в Німеччині або в Польщі, вивісити в книжковому магазині афішку зі списком книг, з якої буде видно, які бестселери в країні, наприклад, за минулий тиждень. Такого у нас немає, на жаль, і поки не планується. А це означає, що книговидання досі не стало бізнесом.

- Як ви заробляєте в Україні письменницькою працею?

- Я не заробляю в Україні письменницькою працею. Правда, якісь гроші я в Україні теж заробляю. Але насправді письменники, у яких кількість проданих примірників однієї назви від 50-100 тисяч, вони повинні заробляти навіть в Україні собі на життя.

- Що особисто вам приносить сьогодні основний дохід?

- Книги, видані за кордоном - німецькою, англійською, японською, французькою мовами.

- Найбільший ваш гонорар був який і за яку книгу?

- Питання трошки непрофесійне. Книжка, поки живе, вона продається, і роялті з продажу йдуть, і вони можуть йти два роки. Є агенти, є субагенти, які збирають в регіонах і передають агентам, агент рік збирає, рахує, передає автору. Хіт у мене один - "Пікнік на льоду", який продається вже більше 20-ти років у багатьох країнах. Зараз вже знову перевидання іспанське, в кінці місяця, недавно був новий переклад італійською. Це вже другий переклад. Я проїхався з цим новим перекладом по Італії, заїхав перший раз в житті в Палермо - побачив, що і там читають.

- За ці 20 років скільки, приблизно, вам приніс "Пікнік на льоду"?

- Багато.

- Ну, 100 тис. доларів?

- Так, може бути, стільки.

- А найменший гонорар за що був?

- Навіть маленькі гонорари у мене не викликали сміху. За радянських часів "Робітнича газета" мені заплатила 17 рублів 62 коп. за гумореску - це був мій перший гонорар, в 1978-му році. Я радів не грошам, а публікації. А за книги, мені здається, менше ніж 100-200 євро в перерахунку на різні часи життя гривні, як аванс, письменники не отримували. А чи отримували вони потім щось ще - велике питання. Тому що дуже часто видавці тільки дають аванс, а потім кажуть, що книжка досі не продалася. Аванс - це майбутні роялті. Вам дали 200 євро, а потім продають вашу книгу. Поки ця книжка 10% від мінімальної вартістю не накапає в ці 200 євро, то наступні краплі до вас не дійдуть.

- У світі багато письменників-мільйонерів. Вам не образливо?

- А чому мені має бути образливо?

- В Україні немає такого ринку. Ви популярні в світі, але батьківщина ж тут. Тут повинен бути основний ринок, який приносить вам дохід.

- Повинен, але його немає. А я реаліст. Тому я радію кожному кроку в сторону світлого видавничого майбутнього України. Але я не плачу, якщо чогось не сталося, тому що потрібно працювати. Скаржитися - це інша професія.

- Скільки в день ви працюєте?

- В середньому 8-9 годин. А коли закінчую роман - до 14 годин в день.

- Вихідні у вас є?

- Ось, наприклад, сьогодні я нічого не писав. Поредагував трошки.

- Ви можете назвати себе багатою людиною?

- Я щаслива людина. Сита людина, людина, яка може дозволити собі куди-небудь повезти всю сім'ю, до Відня на свята, наприклад. Людина, яка відкладає щось, щоб у дітей була гарантія нормального розвитку. Багатим я себе не вважаю, тому що у мене немає потреб багатої людини: мені не потрібна яхта. Машина мені потрібна така, щоб її треба було рідко лагодити, і така, щоб її не вкрали.

- На якій ви їздите зараз?

-Mitsubishi Grandis.

- Леонід Кучма написав книгу "Україна не Росія". Наскільки він мав рацію? Наскільки українці відрізняються від росіян?

- В принципі, ментальність зовсім інша. Натуральні, природні українці - вони індивідуалісти, егоїсти, тобто нормальні європейці. Вони не збираються в групи, партії, а якщо збираються, то тут же починають один одному пред'являти претензії, хоча тільки що були однодумцями. Організувати з українців державу, де все буде працювати, як годинник, неможливо, тому що у кожного годинник показує його власний час. І у кожного українця в голові своя Україна, яку він будує або вже побудував у себе вдома, у себе в уяві. Росіяни, по-перше, люблять царя. У них є почуття колективної відповідальності за свою країну, почуття гордості за свою країну. Якщо вони розчарувалися в цареві, вони можуть його вбити і любити наступного. Але вони завжди колективні і, як сказав один з російських чи то політиків, чи то журналістів: "Якщо для батьківщини потрібно брехати, ми будемо брехати всім народом". Такого "колективізму" тут бути не може, тому що інша культура, інша історія. Знову ж козацька держава, тобто унікальна форма демократії, при якій не потрібно друкувати гроші, не потрібно міністерств, є тільки військові суди. Кордони не фіксовані, вони можуть туди-сюди ходити, але при цьому є якийсь дивний порядок і чудове сільське господарство.

- Після Майдану що в Україні не змінилося, що повинно було змінитися, на ваш погляд?

- Змінилося те, що суспільство консолідувалося, і вперше у людей виникло відчуття країни, тому що вони зрозуміли, що її можна поміняти. Країна була даністю, здавалося, що кордони ніколи не будуть порушені. А виявилося, все набагато більш крихке. А не змінилося те, що в черговий раз Майдан не висунув наверх нову політичну силу, нову партію, яка відрізнялася б за своїми моральними якостями від тих, які вже існують. Не висунув Майдан нових лідерів. Я думаю, що після того, як Майдан 2004-го року висунув Каськіва та інших, багато хто, напевно, вже й не особливо вірили. А, з іншого боку, був цікавий феномен, який не став політичним фактором - феномен "Правого сектора", який збирався стати політичною партією, мав популярність і У україномовних і у російськомовних, і міг спокійно замінити скомпрометовану вже "Свободу". Міг бути каталізатором, провокатором змін уже в парламенті і в політичних реаліях країни. Але цього не сталося. Чому, може, знає Дмитро Ярош, або інші люди. Головне, що не відбулося - не з`явилася нова політична еліта.

Новини за темою

- Ви з Сергієм Жаданом їздили в зону АТО. Що ви там побачили?

- Я побачив і почув те, що люди бачать і чують на війні. Але, перш за все, я побачив і почув місцеве населення. Коли я ходив і спеціально намагався заговорити з людьми на вулиці, від незнайомого мене шарахалися всі, крім дітей. Перш за все мене вразив Сєвєродонецьк. Слов'янськ я добре знаю і до і після. Я і сам потім їздив туди.

- Скільки разів ви там були?

- Два рази. Але найбільше я запам'ятав Сєвєродонецьк. Там в 7 км від міста ще стріляли - чутні розриви. Я підходив до людей, питав, чи можна з ними поговорити, і люди просто перелякано йшли. Я тоді подумав, що цим людям все одно потрібно донести якусь інформацію, але, напевно, легше її було б донести відповідно їхнім ставленням до життя і їх позиції. Потрібно повернути стінгазету, або стенди під склом, куди розвішували щоранку кнопками газети. Ось так можна доносити інформацію, тому що прямий діалог тоді не виходив. Зараз може вийти, але Україні катастрофічно не вистачає національного діалогу, національної дискусії на будь-яку тему. Коли половина населення, якщо не більше, мовчить, то нічого доброго не вийде. І це мовчання в різних регіонах триває.

- А кого зараз не чути?

- Зараз, частково, не чути болгар Бессарабії Одеської області, молдаван не чути, азовських греків. Що ви про них знаєте? А вони громадяни України. Яка була їхня роль, наприклад, під Маріуполем, під час початку військових дій? Чому вони зупиняли колону українських військ і через це не встигла дійти до Новоазовська українська армія? Питання залишаються, їх просто не задають. Але насправді це показує, що не було у цих людей довіри до власної держави, відчуття, що вони живуть в цій країні.

- Ви туди поїхали. Що ви там робили?

- Ми зустрічалися з людьми, були великі виступи: актові зали в університеті в Слов'янську.

- Які питання вам люди задавали?

- Найбанальніші: коли війна закінчиться. Людей хвилює тільки одне питання: коли все закінчиться. Це питання хвилювало тоді і хвилює зараз. Єдине, думаю, що багато хто вже б і не ставили це питання, тому що вони розуміють, що ніхто на нього не відповість.

- Ви знайомі з Захаром Прилепіним?

- Так, знайомий.

- Як ви оцінюєте його участь у військових діях з російської сторони, коли він приїхав на українську територію вбивати українських людей?

- Я був у шоці. І до сих пір намагаюся зрозуміти, що це таке. Можна сказати, що чимось він близький до Лімонова, за своїм світоглядом, але звідки цей світогляд взявся? І чи пов'язано це з тим, що він був професійним контрактним солдатом у Чечні, під час війни? Напевно, пов'язано. Людина хоче воювати, а російська держава пригріває всіх, хто хоче воювати за неї.

- Це не кон'юктура, не просто спосіб підвищення своїх накладів і повернення в топ, з точки зору письменника?

- Ні. У даній ситуації це не кон'юктура, це щось інше - це якесь психологічне явище. Насправді він же підвів літературну базу під свою поведінку, під свою позицію, і написав есе про те, що всі поважні російські письменники були вояками - вони всі воювали і вбивали. Тільки тому вони стали великими письменниками, починаючи з Льва Миколайовича Толстого. Наскільки я знаю, в Росії, в основному, засміяли це есе, але я допускаю, що він абсолютно щиро його писав, тому що він хоче себе в цьому ряду бачити. Але, дійсно, жоден з російських письменників, починаючи з 20-их років, у відкриту так не говорив, що справжній письменник повинен бути вбивцею.

- Україна втомилася від війни?

- Від війни, перш за все, втомився Донбас. Але про це ніхто не думає, тому що дійсно платить за цю втому кожен регіон. "Втома від війни" - досить абстрактне поняття, тому що немає відчуття, що економіка України буксує через війну. Немає черг за хлібом, бюджетні гроші надходять на соціальні потреби в райони вчасно і в повному обсязі. Україна навчилася жити, економічно, з війною, оплачуючи і війну, і все інше. Тому є драма і трагедія людей, які втратили там своїх рідних, але це не втома - це драма і трагедія.

- А Росія втомилася від війни?

- Росії війна потрібна. Там же головнокомандувач при владі - перемоги у нього не виходить, але війну потрібно вести. У Сирії він майже переміг - Асад залишився при владі, американці вивели війська. Я думаю, що Росія так звикла до воєн, що вона б втомилася без воєн.

- Як закінчити війну ви знаєте?

- Закінчити війну без того, щоб звідти пішла Росія, неможливо. Поки вона там, поки на ту територію заїжджають автотанкери з бензином, завозиться зброя - явно, що стріляти будуть. Чи буде це вічною позиційною війною, думаю, що ні. Ситуація, як в Ізраїлі, теж не виникне, тому що Ізраїль захищає свою територію від слабшого ворога. А ми захищаємо від більш сильного. Тому я не бачу можливості військового вирішення, і тільки за допомогою Європи, і тих же санкцій можна змусити Росію піти.

- У вашому романі "Остання любов президента" ви написали, що Путін захоче анексувати Крим. Це було в 2004-му році. Які ще були у вас пророцтва, які потім збувалися?

- У цьому романі, як раз за рік до газового конфлікту, описаний газовий конфлікт, і в цьому ж романі український президент під час перевиборів виявляється отруєним своїми друзями і однодумцями і захворює дивним захворюванням шкіри. Після цього подумали, що це про Ющенка, хоча Ющенка отруїли через півроку після того, як роман вийшов. Потім мені дуже багато довелося відповідати на питання: два генерали СБУ мене запросили в ресторан і запитували у мене, чи не думаю я, що мій роман могли використовувати як сценарій для отруєння Ющенка. На що я відповів, що не могли, тому що люди, які знають, як когось отруїти, вони читають спеціальну літературу, а не художню. А, крім того, зрозуміло було, що вже всім набридли вбивства за допомогою Калашникова або снайперських гвинтівок, і з 98-99 років почалася фаза отруєнь. У Москві отруїли банкіра грецького походження, потім отруїли Анну Політковську, коли вона летіла в Беслан.

- Ваша дружина громадянка Великої Британії. А ви і ваші троє дітей?

- Діти теж громадяни Великої Британії. А я тільки громадянин України і відмовився від усіх інших, які мені пропонували. Навіщо мені іноземне громадянство? Я і так їжджу з українським паспортом по всьому світу. Але зате я завжди повертаюся додому з величезним задоволенням. Саме сюди, до себе в Україну, до Києва.

- Як ваша сім'я влаштована? В якій країні ви найбільше часу проводите?

- Сім'я сидить тут, всі ці роки. Але зараз старші двоє навчаються в Будапешті. Дочка знайшла університет в країні, де у мене найменше знайомих. Я хотів, щоб вона вчилася або у Львові, або в Вільнюсі, але вона пішла своїм шляхом. А старший син спробував вступити у Вільнюсі в Академію мистецтва – не вступив. Подав документи в Будапешт і там його взяли. Він там вчиться на аніматора.

- У вас ніколи не було думок виїхати з України?

- У сім'ї таких думок не було, а у мене, може бути, були якісь ситуації, коли я допускав цю думку насправді, але дуже швидко від неї відмахувався. Тому що найстрашніше, що може з людиною статися, це коли вона стає іноземцем. Мігрант - це іноземець. Я, в принципі, майже весь світ вже знаю. Маса друзів колишніх українців, колишніх радянських.

- Що вас тут тримає? Писати ви можете в будь-якому місці, мову знаєте.

- Перш за все - любов до Києва. Моя історія, історія моїх різних сімей, тому що у нас багато цікавого і по батьківській, і по материнській лінії. І я скажу ще, що соромно залишати батьківщину - є таке поняття. Залишати батьківщину можна через фізичну загрозу життю, або через зубожіння економічним біженцем ставати. У мене як би ні те, ні інше не присутнє в моєму житті.

- Ваша дружина вас підтримує в вашому бажанні жити в Україні?

- Так. Ще перед весіллям вона знала, що я не збираюся переїжджати.

- Ким вона працює зараз?

- Вона викладач англійської мови в Британській раді, екзаменатор від Кембриджської екзаменаційної комісії по тестах, і вчить наших викладачів англійської та екзаменаторів англійської. Їздить по всій нашій країні, проводить семінари, курси.

- Мистецтво під час війни або розквітає, або вмирає. Наш варіант який?

- Література у нас змінилася майже на 100%. В принципі, українські письменники, пострадянські, були аполітичні. Причому принципово аполітичні, тому що, як і багато не письменників вони вважали, що політика - це бруд, соціальні проблеми - це нісенітниця, радянська спадщина. Будемо писати про тусовки, секс, наркотики. Тим більше, що літератури 68-го року, європейської, у нас не було. А починаючи з 13-го року, раптом, активна частина раніше аполітичних письменників стали дуже політизовані і виникла тема держави, виникли політичні теми в текстах, виникли соціальні проблеми. Тобто повернулися нормальні теми в літературу. Насправді література була неповною постійно. Вона писалася людьми двадцятирічними для двадцятирічних. А старі читали радянську літературу, поки їм хотілося читати.

- Яку книгу ви принесли сьогодні?

- Книжку, над якою я працював протягом чотирьох років. Вона є великим моїм "дякую" від імені всієї України литовському народу за те, що вони нас підтримали під час обох Майданів і зараз підтримують. Це роман про Європу, про міграцію всередині Європи. Про три молодих литовських пари, які вирішили виїхати з Литви, коли Литва вже була членом ЄС і вступила в Шенгенську зону. Дві пари поїхали - одна в Лондон, друга в Париж, а третя, яка хотіла їхати в Рим, залишилася, вимушено, в Литві на хуторі.

- В Україні можна купити цю книгу?

- Так, скрізь, крім магазинів "Е". Вона вийшла російською та українською мовами. Через місяць виходить литовською мовою.

- Ви раніше складали анекдоти. Який ваш найулюбленіший?

- Я вже давно переплутав, що я написав, а що не я. Але крім анекдотів я писав ще "глумізми" - я вигадав такий жанр: "Випадок: одного разу головний інженер Протопопов потрапив в каменедробильний верстат. Коли його витягли звідти, він вже не був головним інженером".

- Вельми вам дякую.

відео по темі

Новини партнерів

Загрузка...