banner banner banner

Олеся Жураківськаа: Я вважаю, що якщо дано життя, то треба прожити його щасливо

Олеся Жураківськаа: Я вважаю, що якщо дано життя, то треба прожити його щасливо
112.ua

Олеся Жураківська

Заслужена артистка України

Мага: Вітаю вас, шановні телеглядачі. Навпроти мене людина, з якою я однаково дихаю повітрям, однаково ставлюся до мистецтва, до того, що відбувається навколо… Фантастична Олеся Жураківська у мене в гостях.

Ти не досліджувала, звідки саме от таке прізвище – Жураківська?

Жураківська: Намагалася, й не раз. Але поки що не віднайшла свого коріння. Хотілося би знати, звідки витоки. Думаю, що знайду. Тільки питання часу.

- Люди дуже люблять таких актрис, як ти. Є такі, які несуть статус. Постійно. А коли бачать тебе, вони сприймають тебе, як сусідку з під’їзду. Страждаєш від того, що на вулиці кажуть: я вас знаю, а поговорімо

- Я не можу сказати, що я від цього страждаю, але іноді бувають такі моменти, що я запам’ятовую. Це локально, але це коли я дивуюся абсурдності людської поведінки. Найболісніший для мене був момент, коли я сиділа біля ліжка своєї мами, яка була в тяжкому стані після операції, і до мене підійшла медсестричка і сказала: "Можна з вами сфотографуватися?". У мене було таке враження, що мене просто в окріп опустили. А є моменти, які наповнюють життя сенсом, – абсолютно полярні. Я була в "Метро" вночі, втомлена, надягла величезні навушники, щоб всі бачили, що я слухаю музику, і все одно мене помацали за руку. Я озирнулася і думаю: ну що ж мені ще треба було зробити, щоб мене не турбували? Стоїть жіночка і каже: "Мені так жаль, я бачу, що ви дуже втомилися, але в мене дуже сильно хворів син, він не вставав, він вас любить, передивився декілька разів всі ваші фільми. Ви допомогли йому вилікуватися, встати…". І в цей момент я розумію, що те, що я роблю, має сенс. Що це варто того, щоб витрачати на це час і нерви, тому що це дійсно дуже серйозна професія.

- Я вже давно розділив людей на два типи. Одні кажуть: пощастило – взяв у руки мікрофон, щось говориш і тобі ще за це гроші платять. А щодо того, що ти говорила, то я теж хочу поділитися. Коли я вперше потрапив до Єрусалима, до Храму Гробу Господнього, і там є ніша, де закладалося тіло Ісуса Христа, і я думав, що там може поміститися тільки одна людина, щоб помолитися. Я туди впихнувся, стою, з Господом розмовляю, і раптом жіноче тіло, кілограмів під 140, впаює мене під ту мармурову  плиту. Вся мокра, спітніла і губами мені в вухо каже: "Пане Петре, як думаєте, Юлю випустять чи ні?". Я розумію, що є люди бзикнуті на політиці, але ти приїхала в паломницький тур! Але нумо до професії. Всюди пишуть, що Олеся Жураківська з дитинства була спортивною дівчинкою. І зазначають гімнастику.

- Так, це була художня гімнастика. Я займалася чотири роки, і мені це дуже подобалося. Потім займалася танцями. Ще й зараз можу сісти на шпагат.

- Як тяга до театру перемогла?

- Я вважаю, що це просто моя доля. Я ніколи про це не мріяла. Власне, для мене нормально було бути в центрі уваги. Любила всілякі конкурси організовувати, постановки якісь робити. Мені здавалося, що це природно, і я навіть уявити не могла, що це може бути моєю професією.

- Але ти ж поїхала до Москви.

- Мама мені казала: не їдь, ти ніколи туди не вступиш, 140 осіб на місце. Як я туди потрапила? Дівчинка, яка зі мною танцювала, поїхала до Москви і вступила до Гнесінського училища. Ми з нею дружили і нині підтримуємо стосунки, і вона мене просто тоді  вимучила. Я закінчувала технікум легкої промисловості в Києві: з відзнакою,  як технолог швейного виробництва. Я вмію шити і дуже люблю це. Я думаю, що коли ти маєш якусь професію, яка може тебе годувати, то це дає відчуття свободи. Бо акторська професія дуже залежна: виберуть тебе, не виберуть. А якщо ти усвідомлюєш, що ти не  пропадеш за жодних обставин, це тобі дає велику фору. Ти можеш впевнено почуватися на кастингах, бо твоє життя залежить від цього не на 100%. Так от, вона мені телефонувала і казала: "Ну що тобі, важко? Ти можеш приїхати і спробувати? Ти не розумієш, це – твоя доля". Я сказала: добре, я приїду. А що тоді було їхати до Москви – сів на потяг, ніч переїхав, і все. Сестра дала мені в поїзд Гоголя "Майская ночь, или Утопленица". Вірші всі вчать, а я вивчила в поїзді прозу. Я читала це, Кочеткова "С любимыми не расставайтесь", Рільке "Танцівниця". Всім дуже сподобалася моя програма, мені нічого не корегували. Але там була ціла низка випадковостей. Коли мене записали в список, я була 113-ю. Там було три відбіркові тури, і поки я дочекалася свого номера, втомилася, і коли зайшла, то дуже погано читала. На перших турах вступників дивилися випускники, і один ыз них, дивлячись, як я погано читаю, спитав: "Співаєш?". Я заспівала, і він каже: "Якщо б ити так читала, як співаєш, було би дуже добре". Потім це був мій козир на конкурсі, бо чомусь у театральних інститутах не люблять співати, а я із задоволенням це робила. У мене сім’я співоча, і мама любить співати. Так от, цей випускник відклав мою анкету, щоб я вдруге вже не приходила. І сиділа дівчина, яка попросила його порвати мою анкету, щоб я прийшла ще раз. І він її порвав. У день, коли мені було потрібно прийти, я проспала. Залітаю в інститут, а в той день прослуховували тих, хто приїхав дуже здалеку. Сидить одна педагог – Галина Юріївна  Єрохіна. Я сіла, вона дивиться на мене довго, а потім каже: "Ви без макіяжу?". Я кажу: "Без". Вона: "Яка умниця". От ще одна випадковість: якби я не проспала, то я би гарненько розчесалася, нафарбувалася. А так це був знову для мене великий плюс: вони побачили природну дівчинку.

112.ua

- Ми минулого року поховали Валентину Іванівну Зимню, в якої я вчився. Вона казала:  "Я не можу допроситися дівчат, щоб побачити натуральне лице". Я можу сказати, що Жураківська органічна, як собака. Ні один актор не образиться на це, бо знає, що собаку і дитину переграти практично неможливо. Оця природа, яка закладена в тобі: від мами, від отих київських вулиць? Де ти в Києві виросла?

- На Борщагівці. Годувала телят у дитинстві - поруч були ферми.

- В тебе був той момент, що доля вела тебе за руку.

- І далі Галина Юріївна була мені як янгол-охоронець. Я приходила на тури, на конкурс, нас заводили п’ятірками, в залі була тиша, і Галина Юріївна нахилялася до комісії і тихо говорила: "Это очень хорошая девочка". І я під цей шепіт виходила на сцену. Мені важко було перші місяці в Москві, бо я росла босячкою і дружила з хлопцями. Але я виросла в дуже хорошій люблячій родині, і опинитися потім в гуртожитку, і в середовищі, де постійно треба було конкурувати, мені було дуже важко.

112.ua

- Мама кожного тижня сумочку присилала?

- Не кожного тижня. Це був 92-й рік, і їсти було зовсім нічого. В магазинах, навіть у Москві, була тільки пальмова олія. Мама передавала картоплю, цибулю. Я брала велику каструлю і варила борщу на всіх.

-  Хтось з твого курсу став ще відомим, кого ти бачиш зараз в кіно?

- За професією працюють багато хто. У мене кімната в гуртожитку була поруч з Чулпан Хаматовою: вона вчилася на рік молодше, і ми дотепер підтримуємо хороші стосунки. Там і Міша Поліцеймако вчився.

- Чулпан дуже глибока жінка, як на мене.

- Так, вона дуже справжня.

- Таке враження, що в неї загострене відчуття справедливості.

- Інакше вона би не змогла займатися тим, чим вона займається, - онкохворими дітками. У Акуніна є такий вираз, що є такі серця, що ніколи мозолями не обростають. Таким людям дуже важко. Але їх дуже любить Бог.

- Акунін, а насправді Григорій Чхартишвілі, пройшов шлях від "обожанія" до ренегатства. Так само і Чулпан. Після всіх тих подій, які у нас тут сталися, ти продовжуєш спілкуватися з ними? Чи бувають політичні мотиви в розмовах?

- Це дуже болісні речі, але я щаслива людина тим, що всі мої друзі, однокурсники  виявилися адекватними людьми, яких навчили думати. Тому ніяких конфліктів, образливих слів у нас не було.

- Ми з тобою знімалися в ролику зі зверненням до російських акторів, і при тому, що величезна кількість людей реагувала на це дуже адекватно, я бачив і злість.

- Я говорю про людей, чия думка мені дійсно важлива. Якби я дослухалася би до думки кожного, то в мене би в якийсь момент лопнуло серце. Є коло людей, до яких я дослухаюся, яким я довіряю.

Новини за темою

- Як ти потрапила до театру Єрмолової в Москві?

- Це мій керівник курсу Володимир Олексійович Андрєєв запросив мене по закінченню. В мене було чотири запрошення, я цим пишалася. Поки ми робили курсові й дипломні роботи, мене запросили до російського молодіжного театру, до "Театру на Юго-Западе". Морозов запросив мене до театру Радянської армії й до театру Єрмолової. Я пішла до театру Єрмолової, бо мені запропонували там головну жіночу роль. Я відпрацювала там тільки сезон через особисті проблеми: у мене почалися проблеми з чоловіком. Він страшенно ревнував мене до всього, мабуть, до пташки, яка поруч пролітала. І щоб люди не були постійно в ситуації стресу поруч зі мною, я вирішила піти з театру.

- А куди ти дивилася? Якщо п’є, то буде пити, якщо ревнує, це зламати майже неможливо. Коли ти збиралася заміж за нього, ти бачила, що він страшенно ревнивий?

- Спочатку ні. Я не давала приводів, і це вже доведено, що це проблеми психічні в людей – патологічні ревнощі. Цим людям можна тільки поспівчувати. Тому що насправді вони жахливо страждають. 

- Дивлюсь на тебе в різних іпостасях: від худенької жінки до доволі немаленької жінки. Але кожен з твоїх форматів має своїх прихильників. Чоловіки табунами дотепер чи ні?

- Мені табуни не треба.

- А вони делікатні чи, буває, з чоловічим хамством зустрічаєшся?

- Буває по-різному.

- А є люди, які вважають, що бабло - основний афродизіак?

- Були якісь, але це раніше. Я взагалі не сприймаю такі стосунки, не розумію, як так можна жити.

112.ua

- А друзі з дитинства залишилися, ті, з ким ти спілкуєшся?

- Зі шкільними мало. У мене в технікумі з’явилися близькі друзі, в інституті – люди, з якими я десятиліттями підтримую близькі стосунки, незалежно від того, хто де є. 

- У тебе мама шила?                           

- Так, і бабуся шила.

- Ти пішла спочатку за цією сімейною традицією. Що ти робила для себе найкрасивіше, чим ти пишалася як майстриня?

- Це було не для себе. Це було тоді, коли я повернулася до Києва, і мені треба було заробляти гроші. Мене не звали на кастинги, мене просто ніхто не знав. Мені треба було пройти той самий шлях, що і в Москві.

- Ти шила речі на продаж?

- Так. Першу річ я зробила своїй сестрі. Вона тоді працювала в туристичному агентстві. Вона прийшла в блузці й спідниці, які я їй зробила. Дівчата там побачили, і таким чином у мене дуже швидко сформувався клієнтський список. Я шила одним і тим самим людям одяг, і він дуже красивий у мене виходив. І вечірні вбрання, і пальта.

- А на кастинг покликали чи ти сама побачила десь якісь об’яви? Як ти про себе заявляла як про актрису?

- Так само – доля або випадок, до якого ти готовий або не готовий. Люди, які мене оточували, мені допомогли. Навіть люди, які зі мною не дружили на той момент. Це Микола Баклан, який був на кастингу в якійсь рекламній агенції. І коли звідти виходив, почув фразу: ну де ми таку знайдемо. Він міг зачинити двері й піти далі, а він, маючи велике серце, спитав: а кого ви шукаєте, яку? Сказали, що треба, щоб була велика і красива. Він сказав: у нас є. А я тоді тільки прийшла до театру на Лівому березі. Він зателефонував до театру, дізнався мій номер, дав цій агенції. Вони мені телефонують, а я на весіллі в сестри. Вони мені кажуть: зйомка завтра, можете приїхати зараз на кастинг?  Я просто звідти і поїхала. Мене затвердили – щастю не було меж. А далі ми знімаємо рекламний ролик з одного дубля.

- А що рекламували?

- Мобільний зв’язок – тарифний план. Режисер каже: "Що ж ми замовнику покажемо один дубль? Давай ще щось". Я кажу: "Давай, я побалуюсь по-акторськи". А знімали на Хрещатику, і я акторське таке учудила, що всі почали реготати, і це зайшло в рекламний ролик. І це маленьке кіно крутили по телевізору по 10-20 разів на день, і шансу не було, щоб мене хтось не побачив. І далі мене вже запросили в кіно без проб.

- Доля в цьому плані вирішує дуже серйозно. Коли я приїхав вступати в театральний інститут, я не знав, де він. Я йду вулицею, навстріч мені високий дядько з вусами, і я в нього запитав, де театральний інститут. Він каже: "А навіщо вам?" Я кажу: "Поступати хочу". А він: "Давайте з вами поговоримо. Можете мені прочитати щось?" І я монолог отця Лоренца з "Ромео і Джульєтти". Він у кінці розкриває дипломат, дістає папірчик і щось пише. Дає мені і каже: "Це ваш допуск до екзаменів. Скажіть, що ви у Сердюка їх пройшли". Так я познайомився зі своїм педагогом Лесем Петровичем Сердюком. Не доля? І в кіно тебе запросили куди?

- Максим Паперник запросив у  "За двома зайцями".

- Ти прийшла на майданчик: з’явилося розуміння того, що кіно не має ніякого відношення до мистецтва як до такого? В кіно тебе можуть зупинити кожної секунди, може не прийти оператор, і ти маєш до цього бути спокійний. Ти довго звикала до всього цього?

- Я була вже адаптована, тому що коли я вчилася в інституті, ми їздили у Велику Британію, проходили курс – працювали перед камерою, знали технологію, як це. Тому що у нас в інституті такого не було класу. Хоча там це було два тижні, я вважаю, що це дуже не вистачає нашим учбовим закладам. Ми мінялися ролями: я стояла за камерою, потім сиділа на місці режисера, давала інтерв’ю, брала інтерв’ю.

- А чому в нас цього не має? Професія називається актор театру і кіно. Все, що стосується театру – так, а кіно – цей досвід, це було б фантастично, щоб кожен міг себе відчути, побачити. Коли ти зрозуміла, що ти вже знаменита?

- Більше після телебачення. Чотири роки я вела шоу "Зважені і щасливі". Прямі ефіри – це було моє щастя, я дуже це любила.

- Прямий ефір – це ж величезна відповідальність.

- Це азарт, я дуже люблю це. Коли мені сказали, що десять секунд до прямого ефіру, я відчула, як б’ється моє серце. Я пам’ятаю це відчуття абсолютного щастя – 6 годин прямого ефіру. В залі сиділи люди – я відчувала енергію цієї величезної аудиторії. Я відчувала себе вільно, тому що я любила наших учасників усіх, і я знала про них все.

- Спочатку там був акцент на тому, що ці люди долають дуже важкі випробування. Перший сезон я дивився з величезним задоволенням. А потім почали видумувати щось, і мені здалося, що ці речі почали гинути в креативі. Постійна гонитва за чимось новим на телебаченні не вбиває саме телебачення як таке?

- Я тут можу зрозуміти обидві сторони. З одної сторони, розумієш, що треба якось урізноманітнити те, що бачить глядач, а з іншого боку, дійсно, буває, що і виплеснули дитину. Зникає сам процес. Є така небезпека, але я знаю людей, які працюють над тим, щоб це було цікаво, глибоко, щоб зберегти душу.

- Під час цих шоу були ті, хто виказував тобі якісь знаки уваги?

- Вони всі з вдячністю і симпатією ставляться. Просто я певною мірою тримала дистанцію – робочі стосунки. Були хороші, уважні, справжні чоловіки, квіти дарували. В мене дуже хороші емоції залишилися.  Ми так правильно розсталися – в якийсь момент я відчула, що вже все. В мене закінчився другий контракт, і для того, щоб не втрачати це тепло душевне, я зрозуміла… І там хотіли якісь зміни на каналі, і в нас абсолютно збіглися… І я вважаю, що так правильно робити. Ми співпрацюємо і надалі з цими людьми, з якими працювали на "Зважених і щасливих" - ми над "Першими ластівками" працювали з Євгеном Туніком, Олексієм Гладушевським. І нам дуже приємно знаходитися поруч.

- Ти дуже серйозно зганяла вагу. Важко?

- Важко втримати потім. У мене така статура, така генетика – я вертаюся до однієї і тої самої ваги, більше не набираю.

- У тебе завжди оптимізм на обличчі. Я іноді бачу тих охочих похудати, ходіння до психологів. І перша фраза психологів: полюбіть себе. Мені хочеться всім психологам, які починають з цієї фрази, видати диплом про профнепридатність.

- Насправді це дійсно квінтесенція щасливого життя. Це те, що в Біблії написано: полюбіть ближнього, як себе. Але передусім себе навчитися сприймати. Коли я вела "Зважені та щасливі" і мої учасники бачили, що я на підборах, в яскравому одязі, то вони: "Ой, ви така красива!". Я їм казала: "І ви красиві. Ви собі просто не дозволяєте бути красивими. Ви вважаєте, що підбори й таке вбрання може одягнути тільки худорлява жінка? Ні. Щаслива жінка може одягти таке вбрання".

Новини за темою

- А ти щаслива жінка?

- Так.

- А в чому щастя Олесі Жураківської?

- Дуже багато складових. Люблячі люди поруч, я люблю те, що я роблю. Я подорожую, що я дуже сильно люблю. З мамою у два голоси поспівати – це щастя. Вона в мене така мудра. Красива жінка і талановита людина.

- Вона пишається тобою?

- Ми із сестрою ділимо маму, і коли вона від нас втомлюється, тікає від нас на дачу. Зараз вона зі мною, і я її воджу на свої вистави. Було три вистави поспіль, вона ходила, дивилася. Я кажу їй: "Коли ти сидиш в залі, що ти відчуваєш?". Вона каже: "Мене б’є током, доця. Я сиджу і не можу повірити, що це моя дитина".  

- А критикувати може?

- Так. Але вона робить це дуже делікатно.

- У мене мама подивилася виставу "Смішні гроші", і я запитую: "Ну як?". А вона мені: "Для тебе людину застрелити – все одно що цигарку викурити". За твоїми відчуттями, театр набирає або все ж таки здає позиції?

- Він міняє, змінюється, але він не зникне. У нас на Лівому березі постійно повні зали. "Корсиканці" вже 16 років. На виставу приходили діти, а зараз це дорослі люди, і вони знов приходять до театру. Отже, це для них дуже важлива складова їхнього життя. 

- Яка країна тебе вразила найбільше у світі?

- З кожної якусь часточку любові я вивезла. Але найбільш дивовижною була Індія, мабуть. Я була філософськи налаштована, мені хотілося зрозуміти абсолютно інший культурний пласт, традиції тощо. І для мене це була подорож про прийняття і про щедрість. Прийняття: я дивилася на людей, які там живуть, – збереглася кастова система.

112.ua

- І бувши навіть жебраками – вони щасливі.

- Так. Це те, що про прийняття. Коли я бачила, що люди усвідомлюють, що це так – це моє життя, і вони живуть, і вони в цьому щасливі. 

- Зараз дуже багато бідних людей в Україні – то ти вважаєш, що достатньо змінити філософію –  і буде все інакше?

- Я вважаю, що якщо дане життя, то єдиний сенс життя – прожити його щасливо. Але ж не можуть всі люди бути багатими. Так не буває. Ми можемо про це мріяти, але так не буває. Різні можливості, різні шанси, різні обставини трапляються. Але плюндрувати своє життя через те, що ти бідний, – це не означає, що так буде завжди. У нас не кастова система – ти можеш це змінити. Але постійно плакати… Хай це буде етап – проживи його щасливо. Змінюй щось, роби, рухайся далі.

- Зараз, коли у владі дуже багато людей, які прийшли з шоу-бізнесу, мене бісить, коли в коментарях пишуть, мовляв, та що ви хочете, це ж актор. Що означає – це актор? Чому так?

- Мабуть, треба спитати людей, які пишуть такі коментарі, але, я думаю, що актор – це дуже серйозна місія. Зараз в театрі я готую моновиставу з Тамарою Труновою за Дунканом Макмілланом "Найкращі у світі речі". І там буде якраз дуже багато моєї життєвої філософії. Про те, що треба говорити, про те, що складно говорити, що треба любити, що треба насолоджуватися кожною миттю, радіти кожній малесенькій дрібничці. І якщо в мене є можливість транслювати це одразу сотням людей – це дуже серйозна професія. І впливати, і свій світогляд передавати цим людям, і, враховуючи мій досвід, що вони повертаються, щоб послухати те, що я їм говорю, – отже, це дуже впливова професія.  

- Не всім дано стати щасливими на цій планеті.

- На жаль.

- Ти віриш, що ця країна коли-небудь стане щасливою?

- Безсумнівно.

- І ти для цього робиш…

-…все, що я можу.

- Я теж вважаю, що якби кожен із нас хотів зробити так, аби навколо нього були щасливі люди, то так було б. Козьма Прутков: "Хочеш бути щасливим – стань ним".

У мене в гостях була Олеся Жураківська – людина, яка від першої і до останньої секунди нашої програми тримала в себе сонечко. Чого і вам бажаю. Дякую.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>