Ми все-таки дуже малокультурная нація, країна

Іван Марчук - геніальний живописець. Народний художник України. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. Закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва. У минулому – жив і працював в Америці, Канаді, в даний момент проживає в Києві. Почесний громадянин Тернополя. Митець ділить свою творчість на п'ять періодів: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзажі", "Портрет", "Абстрактні композиції". Потрапив до рейтингу "100 геніїв сучасності" британської газети THE DAILY TELEGRAPH. Його картини зберігаються в багатьох музеях світу. На сьогодні видано три книги про життя і творчість відомого художника

Ми все-таки дуже малокультурная нація, країна
"112 Украина"

Наталія Влащенко

Журналіст

Іван Марчук - геніальний живописець. Народний художник України. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. Закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва. У минулому – жив і працював в Америці, Канаді, в даний момент проживає в Києві. Почесний громадянин Тернополя. Митець ділить свою творчість на п'ять періодів: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзажі", "Портрет", "Абстрактні композиції". Потрапив до рейтингу "100 геніїв сучасності" британської газети THE DAILY TELEGRAPH. Його картини зберігаються в багатьох музеях світу. На сьогодні видано три книги про життя і творчість відомого художника

Влащенко: Сьогодні у нас в студії видатний художник Іван Марчук.

Доброї ночі. Я прочитала, що ви написали за життя понад 5000 полотен. Ви працювали все життя без перерви на сон?

Марчук: То для мене ще, може, замало, бо я мав дуже довгий період депресії. Весь совєтський період я жив за бортом. Мені довелося багато їздити, переважно в сільську місцевість. У спілку мене не брали, на виставки не брали, з країни не випускали. До початку ери Горбачова мене не існувало.   

- А вам було дискомфортно від того?

- Страшно дискомфортно. Ще в інституті я переживав, що я є не такий. Я не хотів бути стандартним художником. Я хотів бути ненормальним художником у розумінні звичайного обивателя. В училищі я був передвижник, в інституті мене ламали, бо я думав, що мистецтво це коли ти малюєш все, що бачиш. Пізніше я зрозумів, що це не те, але що робити, я не знав. Після закінчення інституту мене направили до Києва. Там просто на роботі я почав малювати. Щодня я виносив рисунок якийсь.  

- Як у вас відбувався процес самоідентифікації? Що для художника є важливішим: дізнатися про щось нове чи власне нутро?

- Дізнатися щось нове було важко, бо соцреалізм всіх рівняв, а я вже почав, приїхавши зі Львова, щось нове робити, щось інше. І через те інше потім. З роками на мене почали дивитися зовсім іншими очима. Я робив унікальні, своєрідні речі, які мені просто являлися, і такого в мистецтві ще не було. Я сідаю до роботи, і в мене немає в голові, що я маю зробити. А потім я знаходжу слід, і виходять образи.

- Навіть у видатних художників є єдиний стиль. Від ваших  робіт таке враження, що ці всі роботи писали десять абсолютно різних людей – настільки вони різні. Чому так?

- Я є одержимий, і я є ненаситний.  У перших свої роботах я працював в одній стилістиці і в одному філософському спрямуванні. Так я назвав цей цикл: "Голос моєї душі", який є стовбуром дерева. Дерево росте, і перша гілочка – "Пейзаж". Я почав його писати, бо я винайшов цю технологію. Писати пейзажі, як всі пишуть, – мене це не влаштовувало. Друга гілочка – "Цвітіння". Це був цілий цикл – квіти. Там був зовсім інший прийом технічний. Далі з’явилися кольорові прелюдії. Великий цикл – близько 400 робіт. Це окрема техніка, це виключно під акварель. Після того я портрети робив. Від абстракцій таких, акварельних, я зразу перейшов у гіперреалізм. Портретів я зробив декілька і побачив, що я вже досягнув вершини – далі нема куди в плані гіперрералізму. Я не люблю штампувати щось одне. Я написав десь 15 портретів і перестав далі це писати. В еміграції я працював здебільшого "Голос моєї душі".

- Навіщо вам була еміграція, і як вам там було? Чому ви повернулися?

 - Я поїхав, тому що я був хворий психічно, психологічно, тому що я був за бортом. Я 20 років жив за бортом. Це така образа: коли ти можеш, коли ти ніякого зла не робиш, а тебе взяли в лещата. Я з 1975 р. мріяв втекти звідси, я не знав, що таке радість взагалі. Коли настала ера Горбачова, я спокійно собі полетів якнайдальше – аж до Австралії. Там я жив в українців у Сіднеї. Я досі каюся, що я не залишився в Сіднеї. Я би ніколи сюди не приїхав. Сідней для мене виявився раєм після того пекла, в якому я жив. Потім я полетів до Канади, де був чотири місяці, а потім поїхав до Нью-Йорка. Там мені дали ПМЖ, і два роки я не виїздив звідти.  Найулюбленіші місця в Нью-Йорку для мене були музеї.

Новини за темою

- Як ви почуваєтеся себе в сучасній, сьогоднішній Україні?

 - Дуже некомфортно, і страшенно жалію, що я зробив дві такі дурниці в житті. Перша дурниця – що я не залишився в Австралії, а друга дурниця – що я приїхав з Америки.

- Ви ж патріот! Як жити з тим відчуттям, що, з одного боку, любиш свою Батьківщину, а з іншого – думаєш, навіщо я повернувся?

 - Я повертався на свою землю. А земля і держава то різні речі. Державою я ніколи не захоплювався і ніколи, напевно, не закохаюся в неї. Бо нема в кого. Тут, серед людей, я маю велику шану і повагу, але нічого в моєму житті не змінилося після того, як мене титулували файно. Мені нічого не дали – ані майстерні, нічогісінько. Все, що я робив, це я робив сам.

- Що вас більше всього ображає в сьогоднішній країні?

 - По-перше, страшенна неправда і несправедливість. Це на кожному кроці. Хамство, просто дурдом, на кожному кроці відчуваєш. Смітники, вся країна у смітниках. Побутова культура на нулі – спілкування, поведінка, як люди живуть, як влаштовують обійстя і так далі. А головне – це спілкування між людьми. І просто я нічого не знаходжу позитивного в країні, нічого. Хіба тільки є гарні люди, є гарна робота. 

- Ви відчуваєте якісь зміни і реформи в країні?

 - Я нічого не відчуваю, хоча дуже цікавлюся новинами. Я майже наркоман до газетних інформацій. Я жив один. Якби в мене була сім’я, я би тут не був. Бо жінки лишаються там, і сюди ніколи не повернуться.

- Чому ви сам?

 - Не було такої, щоб сказати їй, щоб лишилася. 

- Як ви вважаєте, чи є у нас шанс дати раду нашій землі?

 - Поки таке правління, як у нас є, – немає ніякого шансу. Я його не бачу. Людей змінити не можна. Мають мінятися цілі покоління. Менталітет теж змінити не можна. То же в генах сидить, що має бути таке. Я не бачу ніде навіть натяків на то, що то може щось буде. Перша ВР незалежної України була з дисидентів, ідеалістів, а люди почали їм нарікати, що все те так. Але кожна наступна ВР була гірше і гірше. Життя постійно ставало гіршим, а це залежить від таких інституцій, як ВР і ще вищих. Це мені болить, і від того мені сумно. Я хочу бачити радісних людей, а не сумних, бо вони вбивають в мене все, щоб я хотів творити. Вже цілу осінь я нічого не можу робити. Бо в мене в голові все крутиться: де я і що я тут роблю? У совєцькі часи я казав, що "я хочу хотіти працювати", але я все одно працював. Коли я був в Америці, то це вже в мене зникло. Я мусив там працювати, бо там треба виживати і жити.  Ти вільний художник і мусиш малювати. Я все це спробував, і все мені вдавалося.

- Сьогодні ви людина забезпечена. Заради чого ви сьогодні працюєте?

 - Я звик себе дивувати. Коли я себе знайшов як художник, я постійно відкриваю нові техніки, нові стилі. 

- А що для вас цікаво в житті, окрім роботи?

 - У майстерні творяться різні світи, і я отримую від того задоволення. Не від самої роботи, а від того, що я зроблю вже, спілкуючись з нею. Мені просто хочеться моє життя присвятити тому, щоб доставляти людям радість, духовне багатство. У мене понад 120 виставок. Я на кожній виставці бачу людей, які закохані в те, що я роблю, які плачуть перед картинами. І Литву я так покорив, і в Німеччині мене дуже файно сприймають. Ми, на загал, все-таки, дуже малокультурна нація, країна. Я був в Амстердамі, в музеї Ван Гога. Там постійно стоїть черга. Ви зайдіть в наш музей Національний, і ви побачите там пару людей в залі.

- За кордоном музеї – це великі культурні центри. А у нас?

 - Україна не хоче імідж мати у світі. Бо якби вони хотіли, то вже мій музей тут би був, в Києві.

- Що в цьому світі є сенс робити, чого не треба робити за жодних обставин?

 - Коли ти робиш добро, ти відчуваєш комфорт. У нас озлоблений люд – весь. Я хотів би, щоб люди любили один одного, шанували один одного, поважали один одного. Це накопичення позитивної енергії. Над нами висить якийсь "дамоклів меч" – зло. Зло, ненависть, жорстокість і заздрість не дають людям в Україні вийти з того кола  негативу. Тому я кажу: "Люди, спішіть робити добро, і воздасться вам".  

- У вас є запитання?

 - Ваш канал, який я полюбив, вже звільнився від того цькування, яке було на вашу адресу?

- На жаль, проблеми є у каналу досі. Але ми працюємо і віримо, що колись тому буде край.

Дуже дякую вам, Іване Степановичу.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів