Ми не зуміли забезпечити повагу до України та до її здатності відстоювати свої інтереси

Екс-віце-прем'єр-міністр України і екс-міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко в інтерв'ю програмі "Гордон" на телеканалі "112 Україна" розповів про недоліки мінського процесу, про роботу послом України в США та в Росії, а також про необхідність налагодити відносини з Польщею і Угорщиною

Ми не зуміли забезпечити повагу до України та до її здатності відстоювати свої інтереси
Костянтин Грищенко 112.ua

Костянтин Грищенко

міністр закордонних справ України 2003-2005, 2010-2012 рр.

Екс-віце-прем'єр-міністр України і екс-міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко в інтерв'ю програмі "Гордон" на телеканалі "112 Україна" розповів про недоліки мінського процесу, про роботу послом України в США та в Росії, а також про необхідність налагодити відносини з Польщею і Угорщиною

***

Гордон: В ефір програма "Гордон". Сьогодні мій гість - екс-віце-прем’єр-міністр України, екс-міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко.

Скажіть, будь ласка, курс Януковича на євроінтеграцію і раптова відмова від нього - що це було, взагалі?

Грищенко: Те, що курс на євроінтеграцію вже давно був визначений, як такий, що відповідає стратегічним інтересам України, це було визначено не Януковичем, а ще до нього, але його також переконали, в тому числі. І я доклався до цього - що це відповідає також і його особистим інтересам, оскільки очікування його і його команди полягали в тому, що через підписання Угоди про асоціацію ми отримаємо підтримку всередині країни: він отримає, відповідно. Тому тут співпадали і інтереси держави і те, яким чином він оцінював ці інтереси для себе особисто. Чому він відмовився, мені сказати важко, оскільки в 13-му році я вже не був міністром закордонних справ і не мав доступу, в принципі, до нього особисто, і вже точно не міг впливати так, як раніше на те, яким чином визначався зовнішньополітичний курс. Думаю, що в даному випадку був серйозний тиск з боку Росії, були сумніви щодо економічної доцільності такого остаточного підписання цього документу. Але в цьому плані зіграло свою роль і те, що надто багато політиків, на той момент, навколо цього питання грали в політичні ігри, аби це не підписала та влада в той момент. Все робилося для того, щоб відкласти підписання на більш пізній період. Я думаю, що це була серйозна помилка, оскільки ми втратили час і темпи. І якби навіть відбулося те, що відбулося під час Майдану, то вже нова влада могла рухатися далі.

- Ви усвідомлюєте те, що якщо б Янукович не сказав українському народу, що ми йдемо до Європи, не було б ані Майдану, ані війни, ані будь-чого іншого?

- Це теж вірно, якби був курс на те, щоб поступово вирішувати питання економічного розвитку всередині країни і не інтенсифікувати цей рух до Європи, мабуть, ті процеси проходили би більш помірковано і більш спокійно. Але така вже була політична його історія. Він завжди на чомусь наполягав, щоб воно було якомога швидше. І в цьому плані не завжди це співвідносилось до реального аналізу економічного стану.  

- Ви знаєте, що Янукович поїхав до Путіна в Сочі, там між ними відбулася розмова - після цього Янукович зліг в Києві з гіпертонічним кризом. Що міг сказати Путін Януковичу?

- Думаю, що він міг сказати дещо переконливе. Таке, що змусило по-іншому подивитися на всю цю ситуацію. Хоча, наскільки я знаю, навіть найближче оточення, всі ті, хто поїхали вже на той захід, де передбачалося підписання, були переконані, що підпис таки буде. Тому це все давалося не так просто, і до останнього моменту з того, що я чув, сумніви залишалися. Оскільки важко відмовлятися від того, чого вся країна очікувала на той момент, як уже даність, оскільки це був месседж і від влади, і це були сподівання всіх інших політичних сил.  

- Ті, хто бачили спілкування Путіна з Януковичем, казали мені, що Путін Януковича просто зневажав. Для нього, кадрового розвідника і людини з КДБ, це був зек, і він ставився до нього зверхньо. Це так? Ви ж були свідком їхніх розмов?

- В публічному спілкуванні, в переговорному процесі, це не відчувалося. Я думаю, що ті, хто мали можливість спостерігати ближче такого роду відносини, можливо, вони і праві. Питання ж не тільки в підготовці чи попередній кар’єрі того самого Путіна. Для нього, для Путіна, держава стоїть над усіма. І він, як очільник держави, себе завжди відчував над бізнесом, над тими, хто вважав себе до його приходу до влади олігархами. Він вважав себе сильнішим за будь-якого політика, і його ставлення до людей, які вийшли зовсім з іншого середовища, і які прийшли до влади через зовсім інший інструмент і механізми - звичайно, він до них ставився зверхньо, м’яко кажучи. 

- ЄС та НАТО Україні потрібні? І взагалі, нас там чекають - в ЄС та НАТО?

- Є просто очевидні речі, хоча вони і не популярні сьогодні. Очевидно і цілком прямо нам заявляють, щодо ЄС, що повноцінне членство нам не загрожує в осяжній перспективі. Це послідовний меседж, який ми чуємо на протязі всіх 20 з лишнім років - від того моменту, коли ми почали по-серйозному ставити це питання. Нас там не чекають в силу багатьох причин. Мабуть, це може змінитися, але для цього мають відбутися такі кардинальні зміни всередині країни і навколо України, як держави, які передбачити сьогодні європейські політики неспроможні. Тому постійне повторення того, що ми маємо бути там, можливо, для якоїсь консолідації українського суспільства було б і корисне, якби ми хоч щось отримали, як обіцянку піти назустріч, якщо ми будемо виконувати певні вимоги і стандарти.  

- Тобто це брехня - ЄС? Нас там не чекають?

- Це, скоріше, брехня наших політиків, які знають, що нас там не чекають. 

- А НАТО?

- Що стосується НАТО, це приблизно та ж сама ситуація, оскільки ми маємо згадати, що в Бухаресті НАТО отримало звернення, яке було підписано на той момент і президентом Ющенком, і прем’єр-міністром Тимошенко, і головою ВР Яценюком, - це йшлося всього-на-всього про план дій щодо членства. Навіть в цьому відмовили. Треба реалістично дивитися на ці речі. Звичайно, НАТО дає більше гарантій безпеки. Це інструмент, яким скористалися балтійські країни, Польща і інші країни для забезпечення власної безпеки. Але Україна має виходити з реалій своїх. І на сьогоднішній день є всі можливості для широкої співпраці з Альянсом для того, щоб застосовувати високі стандарти. Правда, під це ще треба мати фінанси і долучатись до цього досвіду. Але, працюючи в практичному плані дуже тісно з Альянсом, треба розуміти, що ближчим часом членство і парасолька НАТО, з точки зору безпеки, особливо в ситуації конфлікту з Росією, нам просто не загрожує.

- Чи треба було після анексії Криму Україні оголосити Росії війну та перервати дипломатичні стосунки?

- Проголошення війни - це було б, мабуть, самогубство, однозначно, тому що це б відкривало можливості Росії повністю використати весь свій військовий потенціал. Звичайно, він не співставний з нашим, і тоді наші західні партнери, в першу чергу США, давали сигнали безпосередньо тим, хто стояв у керма в перехідний період в Україні, щоб не застосовували сили, що ми вам там допоможемо. Не допомогли, але, якби було оголошення війни, я думаю, що це закінчилося би колосальною трагедією. Без оголошення війни, звичайно, можна було здійснити багато різних кроків для того, щоб запобігти розгортанню саме того сценарію, з яким ми стикнулися. Це, перш за все, забезпечення, звичайно, ситуації на сході України - не стільки в Криму, скільки вже на Донбасі. Але "сослагательного наклонения" історія не знає.

- Забрали частину території - Крим. Треба було перервати, одразу ж, дипломатичні стосунки? Це ж принизливо. 

- Звичайно. Це зробила Грузія, і це було б цілком природнім, особливо в перший момент.

- Чому не зробили?

- Оце для мене складне питання, на яке мені важко знайти відповідь - чому саме це не було здійснено? Це чіткий сигнал про те, що ситуація є неприйнятною у відносинах, що ми не просто незгодні, а ми політично даємо сигнал світові, що тут відбулася агресія, і ми вже очікуємо на втручання наших міжнародних партнерів, міжнародних структур, ООН. Без цього будь-які звернення вже не настільки переконливі. Особливо в перший момент. Розірвання дипломатичних відносин саме по собі не створює перешкод для консульського захисту. Ті ж самі грузини знаходяться в тій самій будівлі посольства Грузії. Просто вони під прапором нейтральної держави виконують, звичайно, обмежені функції. Це при нормальній ситуації, при нормальних відносинах між країнами недостатньо. Але це звичайна ситуація, з якою стикаються ті, хто опиняється в такій же самій ситуації. На сьогоднішній день це вже, мабуть, запізно.

- Якщо ви б тоді були міністром закордонних справ, ви б наполягали на тому, що Україні треба перервати дипломатичні стосунки з Росією?

- Якби я був тоді міністром закордонних справ, я сподіваюся, що ми би просто не дійшли до такого сценарію.

- Тобто Крим не віддали б?

- Тоді треба відмотувати раніше - до 13-го року, яким чином тоді розвивалися відносини, яким чином були сигнали подані. Яким чином була комунікація з точки зору політичного майбутнього України і міжнародного майбутнього в контексті розвитку конфлікту всередині, в Києві. Я проходив це свого часу, в 2004-му році. Тоді вдалося залучити міжнародних посередників. Ми проводили круглі столи. Я пам’ятаю, що практично за руку взяв і привіз до Києва з Софії генсека ОБСЄ для того, щоб він теж брав участь в цих круглих столах. Вийшли на мирне врегулювання. На цьому треба було концентруватися. Якби можна було убезпечити таку ж, без насильства, без крові, передачу влади, я думаю, що можна було б і убезпечити ситуацію щодо Криму.    

- Крим можна було не здавати?

- Тут дуже критики багато лунає і зараз, з точки зору реакції. Від кожного дня, від кожної хвилини, від того, яким тоном, в якій тональності ти розмовляєш, що з Москвою, що з Вашингтоном, наскільки тебе сприймають, наскільки в тебе є люди, яких ти можеш послати для проведення переговорів. Наскільки ти відчуваєш межу можливого. Наскільки відчуваєш ризик, тому що, звичайно, можна було дуже різко відреагувати і отримати повноцінні бойові дії вже на тому етапі. Для історика це буде дуже серйозний виклик для того, щоб розібратися. Те, що можна було зробити краще, набагато спокійніше, але жорсткіше з точки зору відстоювання певних рішень на певному етапі, як військових, так і військово-політичних, і суто дипломатичних - мені здається, цілком очевидно.

- Мінський процес - це глухий кут для України?

-  Якщо ти маєш все: серйозний досвід таких переговорів з Росією, зі США, що заторкують їх глибинні інтереси, то маєш усвідомлювати, що погодившись на ті чи інші умови, особливо, коли ми погодились, що мінські домовленості стали офіційним документом Ради безпеки ООН, - вже зворотного шляху немає. Або, скажімо, він і може бути, але ціна буде надмірно високою. Тому я переконаний, що цей документ, крім всього іншого, крім політичних проблем, ще й зроблений з порушенням простої елементарної логіки. Не просто політичної, а навіть логічної: що за чим іде, хто що має виконувати, яким чином керівник України брав на себе зобов’язання внести до парламенту пропозиції, по яких, скоріш за все, він не може отримати позитивне голосування. Для чого? Для того, щоб мати проблеми щодо договороспроможності твоєї? І при тому я теж розумію, що коли ти ведеш переговори, в дуже стислий період, коли твої партнери схильні до тебе, керівники провідних держав: Франції, Німеччини, всю ніч змушені слухати те, що їх напрямку не стосується, а їм просто треба якесь рішення, то ти маєш психологічно бути готовий, щоб наполягати поскоріше це завершити. А по-друге, коли вже остаточний документ - дуже серйозно поставитися до кожного рядка, до кожної коми. Якщо вже сам вичерпав свої сили - у тебе мають бути ті помічники, ті досвідчені дипломати, які розуміються в цих справах. І допоможуть аргументовано відстоювати ту позицію, яка дозволить, як мінімум, зробити документ таким, який можна виконувати. 

Новини за темою

- Ви закінчили МГІМО - московський інститут міжнародних відносин. За радянських часів ви працювали в секретаріаті ООН у Нью-Йорку і багато років займали дипломатичні посади різного рівня в МЗС Радянського Союзу. Росія своїм вас вважає?

- Вибір бути чи не бути дипломатом я зробив доволі рано, оскільки мій батько був дипломатом. Він працював у МЗС УРСР. Найвища його посада - представник України в європейському відділенні ООН і інших міжнародних організаціях в Женеві. Був директором управління. В невеликому міністерстві тоді працювало не більше 80 людей всього. Основна місія у нас була в Нью-Йорку і невеличке представництво в Женеві, Парижі, пізніше в Відні. Там не прийнято було дітям тих же дипломатів йти їх же шляхом, в те саме невеличке міністерство. З тим тоді була дуже жорстка лінія. В мене не було вибору - я готувався до МГІМО і закінчив його з відзнакою. Коли я поступив в інститут, нас зібрав ректор, і з’ясувалося, що у нас багато людей, яких в списку не було. Він заявив, що надто багато розумних, перспективних молодих людей не потрапили, не добравши одного балу. І сказав, що ми дозволимо замість 42 навчатися 84, але наприкінці цього курсу вас буде 42. Тому мотивація для навчання була достатньо серйозна. Відсів був протягом трьох років, тому була жорстка конкуренція, розуміння того, що ти маєш серйозно навчатися. Моє повернення в Київ відбувалося під час ГКЧП - я зробив свій вибір. Для мене це було достатньо легко. Я і моя дружина народилися в Києві, навіть моя дочка народилася в Києві, хоча я вже працював за кордоном в той момент. Для нас це було повернення додому. Тобто, з однієї сторони, звичайно, це повернення до держави, яка становилася, а з іншої сторони, це повернення до всіх своїх рідних, до того місця, де ти провів своє життя. Довелося почекати, поки був референдум, і тоді тільки довелося повернутися. І от на цьому етапі я звернувся до тодішнього свого керівника - це було управління по обмеженню озброєнь і контролю над озброєннями - і сказав, що я зробив такий вибір. Він спитав: "А що тобі пропонують?" Я кажу: "Та нічого особливого не пропонують, але я ж не можу собі уявити, що я буду сидіти з цієї сторони, а з іншої будуть сидіти мої колеги з України, і я буду проти них вести переговори". Він мені каже: "Ну, я наполовину грузин. Мені що, в Грузію повертатися?" Я кажу: "Ти грузин московського розливу, а я українець київського".

- Ви з Путіним зустрічалися?

- Звичайно, доводилося, і неодноразово. Була можливість деякій невеликій групі доводити певні позиції, які були важливі з точки зору фахової доповіді про найбільш важливі питання, які тоді велися. Людина тоді справляла враження доволі спокійного, вдумливого, достатнього жорсткого переговірника, але не відчувалося, що з ним не можна домовлятися. Він наполягав на певних речах, а потім, коли документи вже були остаточно погоджені, в принципі, не було якихось очевидних рухів, які б свідчили про те, що з самого початку їх не збираються виконувати.

- Сьогодні від багатьох наших керівників, і не лише наших, а й інших країн - вони кажуть, що навіщо ці "нормандські" та інші формати: треба Порошенку з Путіним зустрітися особисто і вирішити всі питання. Ви б радили Порошенку зустрічатися з Путіним віч-на-віч, без представників інших країн?

- Думаю, що це не зовсім правильно. Нещодавно була зустріч Тіллерсона з Ердоганом, у якій Тіллерсон відмовився від власного перекладача, і переклад здійснював міністр закордонних справ Туреччини. Критика була цілком обґрунтована, тому що треба фіксувати домовленості, треба чітко розуміти, про що вони йдуться. І не можна дозволяти керівництву держави там, де ти маєш на це вплив, щоб воно піддавалося емоціям - це надто серйозні справи, щоб їх без краваток, за келихом чаю вирішувати. Але саме головне не це - це не зрозуміють всередині країни, на цьому етапі. Будь-яка домовленість, яка вийде з цього, буде піддана критиці. Взагалі будь-який формат, який дозволяє вийти на рішення або домовленість, яка буде прийнятна для обох сторін, можна з цим погодитися. Просто в нашій нинішній ситуації я собі слабо уявляю, яким чином і де, по-перше, можна їх провести, такі перемовини, а по-друге, в чому буде сутність. На сьогоднішній день є канал розмов по телефону, по закритому зв’язку, де вони можуть достатньо спокійно обмінюватися думками, пропозиціями по тих питаннях, які на сьогоднішній день дозволяють сподіватися на просування, на прогрес.

- Уявімо, що від вас залежить багато що в Україні. У нас йде війна, і є можливість провести перемовини з Путіним. Ви, як людина, як фаховий дипломат, пішли б на ці переговори?

- Я думаю, що якщо є хоч якась можливість досягти домовленостей, треба йти на реальні переговори.

- Тобто ви б поїхали?

- Звичайно. Але тоді, коли ти розумієш, що від цієї зустрічі залежить можливість перейти до  реального рішення тих надскладних проблем, які без цієї зустрічі просто не можуть відбутися. Такі зустрічі треба готувати. Тому потрібно, щоб для цього був підготовлений грунт. Щоб було розуміння, де є межа, і в чому вона полягає. Для початку було б, мабуть, вже на часі перейти від неформальних зустрічей в Мінську до формування офіційних делегацій. Офіційна делегація України, яка буде мати офіційні директиви, за які буде відповідати президент України, який буде включений не в плані побажань або інструкцій, які він дає усно. На кожному етапі переговорів має бути звіт, який фіксує досягнутий рівень і дозволяє потім вносити корективи в ті директиви. Тобто перейти до формалізованого і важливого етапу.

- Клімкін - хороший міністр?

- Він був хороший заступник міністра.

- Які у вас стосунки з Лавровим?

- У нас завжди були професійні стосунки. На етапі, коли ми шукали якісь спільні підходи до вирішення тих проблем, з якими постійно стикалася Україна, аж до переходу до зовсім іншої фази і загострення. Це було цілком доброзичливе, професійне спілкування, яке дозволяло домовлятися про різні моменти.

- Що це за людина, на вашу думку?

- Це класичний радянський, а тепер російський дипломат, який живе цим життям, який пройшов всі щаблі дипломатичної служби, а не політичний призначенець. Людина, яка має величезний досвід в ООН, в двосторонніх переговорах, яка має певну вагу, авторитет.

- Приємна людина в спілкуванні?

- Коли вже все вирішено і ти переходиш до людських стосунків. Саме головне, що в нього є відчуття гумору. Коли я в нього запитав: "А що це у вас за така посада - старший радник? Це дуже мені нагадує, як в Північній Кореї старший полковник. Щось ви не тим шляхом йдете". Він каже: "Ох і злий же ти, Костю". Але це з гумором. Це до того, що російська дипломатія так само, як і радянська, вони розділяють чисто людські відносини з тим, що їм доводиться, або вони хочуть, їм не просто доводиться, вони це ще й повністю поділяють, проводити, як політичну лінію.

- Нещодавно головний російський опозиціонер Олексій Навальний оприлюднив одкровення російської повії Насті Рибки про її походеньки на яхті російського олігарха Дерипаски з вашим колегою, провідним російським дипломатом, його називають російським дипломатом №1, який впливає на Путіна, віце-прем’єром Росії Сергієм Приходьком. Що ви про це думаєте?

- Не завжди певний відпочинок на яхті приносить задоволення по результатах через певний час. Хоча він ніколи не справляв на мене враження людини, яка зацікавлена в якихось пригодах, м’яко кажучи. Завжди здавався достатньо стриманим, серйозна людина. Я його давно не бачив, хоча і не думаю, що можна його визначати, як дипломата №1. Він дійсно впливовий, але не він виконує функції дипломатичного радника президента.

- А хто?

- Ушаков.

- Ви були послом України в США і в Росії. В чому принципова відмінність цих посад?

- Для мене і в першому випадку, і в другому - це був час серйозних випробувань. Коли я був послом в США - це був період серйозного загострення відносин і критичного ставлення тоді до президента Кучми. Але, разом з тим, посол має захищати, перш за все, інтереси країни, держави. Але, звичайно, усвідомлювати, що ту державу очолює той президент, який на сьогоднішній день тебе призначив послом. І знайти тут формулу, яка б дозволила захищати і інтереси України, щоб вони не страждали від ставлення, яке на той момент було до президента - це був серйозний виклик. Свого часу приїхав міністр Зленко на сесію Генасамблеї і попросив мене з ним пройтися. Він сказав: "У тебе тут нічого не виходить, оскільки ситуація не покращується, попри всі твої зусилля". Я кажу: "І що далі?" Каже: "Є думка, щоб тебе перевести послом у Францію". Кажу: "У Францію - з задоволенням, коли буде рішення. Французьку мову знаю". В результаті я став міністром, оскільки вдалося виправити ситуацію. Коли мене призначив президент Ющенко послом в Росію, я голові його адміністрації, коли вперше почув про цю пропозицію, сказав: "Я обіцяв дружині, що я більше вже нікуди послом не поїду". Коли мене ще раз, через певні етапи запросили, і я почув цю пропозицію вже від іншого рівня, і це було подано в такому форматі, що це було узгоджено з тодішнім головою опозиції Януковичем, в мене не було вибору. Хоча я розумів, наскільки це складно. Наскільки я пам’ятаю, я попросив, що я подумаю, але це оголосили, я ще не встиг додому дійти. В Росії було складно, тому що, з однієї сторони, зберігалися відносини з тим же Лавровим, який приймав мене, і звичайно, я проводив ту лінію, яка відповідала інструкціям від президента Ющенка. Було надзвичайно складно там працювати, тому що демонстрації "Наші", "Ми", ще якісь структури російські, проводили два рази на тиждень під посольством, де я фактично і жив. Я вирішив бути ближче до роботи з багатьох причин. Було складно і там, і дуже цікаво, і в Москві. Це припало якраз на період війни з Грузією, загострення цих відносин, і якраз утримати від переходу від словесної ворожнечі до чогось гіршого було надзвичайно складно, і вимагало, в тому числі, постійних поїздок до Києва і особистих доповідей, що дозволяло певною мірою почути те, що можна сказати в Москві, і корегувати можливі реакції що там, що тут.   

- З ким Україні бути краще - з Росією чи зі США?

- Я думаю, ми маємо бути з усіма максимально дружніми і максимально використовувати всі можливості у  таких відносинах. Звичайно, з Росією, перш за все, це треба припинення війни, відновлення територіального суверенітету. Але ми маємо теж усвідомлювати, що сусідів не вибирають.

- Чи вірне, на вашу думку, твердження, що США вбивають Росію, в тому числі руками України?

- Я думаю, що скоріше, це по-іншому. В результаті ситуації, яка склалася на сьогоднішній день, того конфлікту, який ми маємо, всім цим користуються всі ці, хто звик бачити в Росії свого одвічного ворога. Оскільки Росія теж бачить в США одвічного ворога, то ті дві крайнощі на сьогоднішній день збігаються навколо ситуації в Україні. 

- Чому вороже поводяться до України Польща та Угорщина?

- Перш за все через слабкість української влади. Через слабкість сьогодні української держави і її позиції на міжнародній арені. На жаль, ми не зуміли забезпечити повагу до України, до її здатності відстоювати свої інтереси, оскільки є до цього об’єктивні і маса чисто суб’єктивних факторів. Я думаю, що це також і помилки, з точки зору надання тих приводів, якими користуються. Тому не все, мабуть, варто було робити в той час, коли ці рішення приймалися. Як по історичних якихось подіях чи особистостях, так і по мовному закону. З однієї сторони, це наше право, однозначно, ми не повинні піддаватися тиску і шантажу, але, з іншої сторони, перед тим, як їх приймати, треба думати.  

Новини за темою

- Але можна зробити все, щоб стосунки з цими двома країнами були нормальними?

- Абсолютно. Знову ж таки, це наші сусіди. Сусідів ми не вибираємо. Нам треба абсолютно зробити все можливе для того, щоб відновити нормальні відносини.

- Україна - суб’єкт, чи об’єкт, на вашу думку?

-  Це значною мірою залежить від того, як ми самі себе поводимо, як ми самі себе почуваємо. На сьогоднішній день, звичайно, що значною мірою це об’єкт. Вона, звичайно, є все одно суб’єктом, оскільки є та межа, яку жодне керівництво не зможе перейти. Тому вона не є абсолютним об’єктом. Але оскільки ми постійно звертаємося до Європи, до США за допомогою, і нічого взамін практично не можемо дати, то звичайно, ті очільники, які нам надають таку допомогу,  вважають, що вони можуть нам говорити, яким чином нам жити.

- В чому полягають національні інтереси України?

- На сьогоднішній день це, перш за все, відновлення нашого суверенітету, територіальної цілісності в повному обсязі. А поза тим і після того, як ми все це зробимо, це єдність країни, економічний розвиток. Причому, розвиток не доганяючи тих, хто пройшов перед нами, а йти разом з тими, хто на сьогоднішній день йде попереду всіх. Я думаю, що для того у України є всі можливості, і міжнародний фактор можна використовувати набагато краще, ніж сьогодні.  

Новини за темою

- Ви двічі обіймали посаду міністра закордонних справ України. А хто був кращим міністром закордонних справ за всі роки незалежності?

- Для мене, мабуть, найбільш близьким - це Геннадій Йосипович Удовенко. Коли я народився, він разом з моїм батьком ніс мене з роддому. Але це не допомогло мені, бо тоді, коли вирішувалося питання про призначення на посаду заступника міністра, йому було це вирішити дуже складно. Саме тому мене розглядали спочатку на посаду заступника міністра оброни. І тільки тоді, коли це вже почало вирішуватися, він погодився взяти. Але після цього мені було дуже легко з ним працювати. Він довіряв, він дуже уважно вислуховував, швидко вирішував питання. Тобто людина була системна, хоча емоції завжди у нас є, в тому числі і в кадрових питаннях.  

- Хто був кращим українським президентом?

- Об’єктивно, якщо ми подивимося так, як розвивалася країна, то до кожного з президентів можна ставитися критично, і кожний з них має свої здобутки. Перший президент, звичайно, дуже багато вирішував, дуже складний період був. Я віддаю йому належне. Але, я думаю, що єдиний президент, який двічі переобирався, і все ж таки, зберігав країну достатньо сильною на той період, і були достатньо високі темпи розвитку, і попри всі недоліки ми маємо сказати, що це був період, коли можна було більшу частину його перебування при владі дуже активно вести і зовнішню політику - Кучма.

- Ви ще будете міністром закордонних справ України втретє?

- Двічі в одну воду доволі складно заходити, а тричі… Я завжди буду готовий допомагати тим, хто реально думає і дбає про зовнішню політику, і хоче, щоб вона була ефективна. З будь-якої посади і без посади я буду цим займатися.

- Я вам дякую за розмову.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...