banner banner banner banner

Молоді треба їхати до Польщі, Чехії, Словенії, щоб їх почули

Народний артист України Володимир Гришко у "Великому інтерв’ю" на "112 Україна"

Молоді треба їхати до Польщі, Чехії, Словенії, щоб їх почули
112.ua

Володимир Гришко

Народний артист України

Народний артист України Володимир Гришко у "Великому інтерв’ю" на "112 Україна"

- Я вас вітаю. З яким настроєм ви зараз?

- З чудовим. Хотів би привітати вас із чудовою оцінкою суспільства як найкращого інформаційного каналу. Настрій, як у всіх артистів, – сидимо п’ятий місяць без роботи. Важко. І річ не в грошах, хоча це теж дуже важливо. Я окей, але багато моїх колег навіть не можуть зараз звести кінці з кінцями. Прийшла ця біда, і як для мене – без сцени тяжко. 

- А що Академія мистецтв у Харкові ваша?

- Вона працює, і я пишаюся тим. Це те, чим я зараз живу, – своїми дітьми. На мій ювілей мені зробили подарунок – моя дитина посіла перше місце і одержала Гран прі – Сергій Цехмістер і Кирил Прибитков. Вони просто підкорили Італію. Коли діти приїхали і представили Академію Володимира Гришка – всі були у захваті. Мої діти навчені співати, тому що той дар, який я отримав від Паваротті, від Кабальє, той світовий досвід, 30 років на найкращих сценах світу, дає свої результати. І тим я живу, пишаюся. 

- Не збідніла на таланти Україна. 

- У жодному разі. І ми сподіваємося, що не всі покинуть Україну талановиті. Я співав у Відні, чую – українські наспіви. Хтось грає на акордеоні і на скрипці. Наші, з українського музичного училища, заробляють гроші, щоб оплатити взимку тарифи. Ось це ганьба. 

- Хто ці люди, які йдуть в оперний спів зараз?

- Я не думаю, що їх багато. Всі, хто міг, вже покинули Україну. Багато артистів збирають полуницю, багато в ресторанах працюють, перші голоси, які можуть співати достойні партії на перших майданчиках світу.  

- Зараз, можливо, дасте пораду тим, хто вимушений десь там навкарачки збирати полуницю? Є якийсь вихід для них?

-  Я не бачу жодного виходу. Слава Богу, що я відбувся як оперний співак, зайняв нішу, зараз на естраді працюю. Але взагалі до Польщі, Чехії, Словенії треба їхати молоді, щоб їх там почули, побачили. А потім, як отримуєш якесь визнання, славу, лауреатство, отримаєш імпресаріо, агента, тоді вже можна повернутися до України – приймайте мене таким, яким я є. Тільки такий шлях – тут нічого не буде. 

- А позмагатися конкуренцією українська школа може, наприклад, з італійською?

-  Безумовно, тому що наша мова – співуча. Мені президент конкурсу телефонував і каже: коли співають українські пісні, то люди розуміють енергетику, вкладену в цей музичний текст, навіть не розуміючи мови. Ми з Паваротті сперечалися, чиї співаки кращі. Так, італійська мова дуже м’яка, вона спонукає до співу, як і наша, українська. 

- То можемо говорити про певну метафізику мистецтва?

- Безумовно. Коли я на прослуховуванні десь, як професор, і прошу заспівати мені народну пісню, то я все бачу. Коли співак співає народну пісню – відкривається його енергетика і душа. 

- Європа чи Азія – де б притулилися українські виконавці?

-  Я думаю, в Азії. Вони нас дуже поважають. Поважають слов’янську культуру. Вони хочуть, щоб ми, як викладачі, співаки, їх вчили співати. Тому що школа співу китайська відрізняється від європейської. Тому мене запрошують як викладача, як професора, щоб я поділився своїм досвідом. А поділитися є чим, тому що я володію 10 секретами співу постановки не тільки здорового голосу, а й дитячого. Це не моя заслуга, а мій досвід, помножений на мою кропітку працю, і те, що мені дали Паваротті і Кабальє. 

- А що у вас залишилося і передалося від батьків?

- Любов до української пісні. Ми виходили на вулицю, сідали й співали: "Всюди буйно квітне черемшина". Від матері, з молоком, як віра в Бога. Не можна було до церкви ходити, а мати мене водила, і саме у свій день народження мати мене подарувала світові. 

- Як переживали мутацію голосу?

- Болісно. Я був солістом хору "Щедрик-щедрик", об’їздив весь світ. Я дуже нервував, але мати говорила: почекай. Я замовчав на чотири роки. Грав на гітарі, м’яча ганяв. Батьків ми називали на "Ви". Нас було п’ятеро – ми шанували хліб, який батько заробляв, після війни. 

- А в чому зараз виражається конфлікт поколінь?

- Гаджети калічать душі. Люди не йдуть до церкви, а йдуть до клубів. В одного політика запитали, чим можна зламати хребет слов’янській культурі. Він сказав: нав’язати іншу ідеологію. Це ідеологія, в якій ми зараз живемо. А діти, як губка, її вбирають. Але в мене діти виховані, і я молюся, що так воно і буде. 

- Наскільки зараз охоче люди йдуть у музику?

- Інші цінності тоді були. Те, що ми втратили, ніколи не повернеться. Життя після пандемії буде категорично іншим. 

- Треба пристосуватися чи скласти лапки?

- Лапки ми складати не будемо – ми українці. Нас топчуть, зраджують, обманюють, але ми виживаємо. Будемо розділяти, що головне в житті: сім’я, діти, батьки, земля, яка є. У мене тільки один паспорт. На цьому треба робити акцент молоді: де ти народився, де твоя пуповина, де могили твоїх батьків, дідів, –мабуть, то і є твоя карма. 

- А є зараз розуміння важливості мистецтва, зокрема оперного?

- Я думаю, що я з моїм голосом невчасно народився. З моїми даними вокаліста, як мені казав Паваротті, я міг би ще більше досягти вершин. Мені казали: як ти проліз у Metropolitan Opera? Туди пролізти – це як верблюду пролізти у вушко голки. От проліз – привів агент, а я заспівав вдало – взяв найвищу ноту. Але жив би я тільки в Україні. 

- Паваротті сказав, що ніхто, крім нього, не видавав 9 верхніх до в один рядок на повний голос. 

- Так воно і є. Я навіть і не пробував. Паваротті, як і Муслім Магометович Магомаєв, і Монсеррат Кабальє, – це люди, які народжуються раз на сто років. Тоді й аура була інша. В Італії кого не запитай: хочу бути тенором. А в Україні: народним депутатом, щоб за 5 тис. дол. купувати собі костюми. В цьому і є жах. Я думаю, що у культури для молоді тут нема майбутнього. 

- А що вміє Гришко, що іншим ще вмиватися і вмиватися?

- Поставте будь-якого козака молодого, і я його навчу співу. Тому що в мене є техніка, в мене є розуміння співу, я знаю, як працює гортань, де розташоване дихання. У Гришка 2,5 октави, я співаю твори, які співав мій улюблений співак – Муслім Магомаєв. До пандемії я заспівав понад 50 концертів, у двох відділеннях. А кожен твір, який співав Магомаєв, – це маленька оперна арія. Дві з половиною години я "дму" без фанери, тому що я знаю, як це робити. У Гришка поки нема конкурентів. 

- Навчити співати – тут не йдеться про хист? Можна взяти будь-кого і Гришко навчить?

- Такого не може бути. Має бути слух, переш за все. А фізіологію, енергетику я передам артисту. 

- Чого ви боялися або боїтеся на своєму творчому шляху?

- Я боюся тільки гріха. А у творчості я боюся зупинитися. Я хочу співати якомога довше. І так воно і буде. Я співаю у храмі, у соборах. На Володимира я буду на Хресній ході обов’язково. Я буду співати у Лаврі, я буду славити Бога, славити неньку. Я співав скрізь, на місяць у мене було по 15–17 концертів, оперних вистав. А зараз я боюся, що ця пандемія буде роки зо два

- А є місто чи сцена, куди ви хочете повертатися знову і знову?

- Національна опера України. Я думаю, що я повернуся туди не тільки як співак, а й директор. Тому що посада директора – це не вічна посада. Є конкурс, і те, що мені нема зараз місця на сцені Національної опери України, – це прикро. Наближається мій ювілей, і я звертався, щоб мені дали можливість заспівати: нема часу. І умови такі висувають, що треба платити оренду під півмільйона гривень – щоб артисту вийти на свою рідну сцену, де починав. Що поробиш – таке життя. Але, сподіваюся, що все повернеться на круги своя. 

- Ви бачите себе керівником Нацопери? 

- Я переконаний, що так воно і буде. У мене є особливе бачення, як можна змінити театр взагалі. В нас залишилося п’ять оперних театрів, тоді як у Німеччині 60 театрів. Я пропонував кожній залізниці стати хрещеним батьком якоїсь опери. Тоді було б дуже легко все. Вивозять кругляк до Європи – дай з кубометру гривню. На постановку якусь, щоб запросити гарного диригента. А зараз ми бачимо, що наші співаки по всьому світі найкращі і зрідка повертаються до України. Маестро Плоскіна – головний диригент Мінського оперного театру, а тут йому місця нема. Наших балерунів немає – вони у "білоглавій" працюють. Тому що тут вони комусь стали не до вподоби. Я думаю, що часи минуть і все зміниться, я переконаний. 

- А вам не здається абсурдним, що Нацопера має ім’я Шевченка? 

- Шевченко – це наш пророк, і головна класична сцена має право мати його ім’я. В нас багато було видатних співаків, але називати іменами співаків театри, я думаю, це неправильно.  

- Але там пам’ятник Лисенку стоїть. 

- Може, можна було й так. Але річ не в тім, а в тім, хто там співає, що там співають і який продукт вони дають. 

- А хто там і що співають?

- Переважно це кліше, старі опери, які повторюються з року в рік, – нічого нового там нема. Хоча чимало це коштує, і є дотації від держави. От в цьому я б це все поламав. Перевів би всі театри на самоокупність. Треба все змінювати, і настане час – будемо все змінювати, я переконаний. 

- Ресурсів стане на це все?

- Стане і ресурсів, і сили. Є досвід – європейський. Контрактна система – для артистів. Видатних співаків – на почесну високу пенсію чи на викладацьку роботу. Щоб давати молоді вийти на сцену. Тому що часто ми бачимо артистів з видатними іменами, які вже не дотягують до європейського рівня. Після 40 років тенорів вже нема – вони "обсипаються", тому що школи нема. А Паваротті у 72 роки співав Рудольфа – школа! 

- Міністерство культури нам потрібно в такому разі?

- На Заході нема міністерства культури ніде. Я не бачив у Європі такого міністерства. 

- У який спосіб зараз можна спрямовувати культуру? Це ж найнижчий рядок у бюджеті. 

- Жалюгідний рядок. Але коли гармати б’ють – не до культури. Хоча, коли в Черчилля запитали: тут бомблять, а ви на ранок віддаєте наказ, щоб відбудовували театри, він відповів: а за що ж ми тоді воюємо? Зараз у нас своєї ідеології обмаль або нема. 

- Тобто без Міністерства культури можна було б обійтися? 

- Більше грошей громадам. У радянські часи були клуби в кожному селі. Там була самодіяльність. Переспрямувати туди гроші, щоб ми знаходили майбутніх видатних співаків і акторів у таких селищах. Щоб громада мала кошти робити свята – от туди гроші. А зараз воно дошками забито, і нічого там не відбувається.   

- Але ж люди на своїй землі, біля свого коріння, а забивають дошками. Виходить, що воно і не треба людям? Аби тільки хліба і до хліба. 

- Не тільки. Народ втратив віру в майбутнє. 80% батьків не бачать майбутнього для своїх дітей у цій країні. Із сіл всі виїжджають хто має змогу. Залишаються дідусі, бабусі.  

- Ви кажете, що люди розчаровані. Лідер партії "Голос", якому люди довірили свої голоси, Вакарчук, зайшов до ВР, а потім пішов звідти.  

Новини за темою

- Це, мабуть, його бачення, а народу треба думати. Те, що діється тут, – зараз, для мене це великий театр, в якому я не знаю, де наше місце. Хто ми тут є? Але однозначно ми не ті, хто буде мати право будувати свою державу. На жаль. 

- Політик і митець – це тотожні поняття? Має йти митець у політику?

- Залежить від того – який. Щоб мене не називали просто артистом – я закінчив дипломатичну Академію. Я – професор, доктор. Я думаю, що якщо твій голос чують, якщо ти авторитет, якщо ти не зіпсував свою кар’єру, не показав спину своїй країні, не скомпрометував себе, якщо ти дійсно хочеш щось змінити хоча б у галузі культури – то чому б і ні? Треба пробувати. Треба йти і доносити до людей, що культура і спорт – це два крила нашої держави. Як можна бути без духовності, без тих нетлінних цінностей, які тобі давали батьки? Артист і політик – це складне запитання, але залежно від кейса. 

- А зі своїми колегами із цеху ви знаходите спільну мову щодо того, в якому напрямку повинна рухатися держава? Всередині артистичного цеху яке бачення майбутнього України? Чи все ж таки валіза – і на Італію. 

- Переважно так. Артисти зараз не можуть вийти на сцену, не можуть показати себе. Артисту потрібна публіка, хоча б щоб 60–70% у залі було і хоча би дали можливість співати. Одним зараз дають право співати в закритих клубах, а іншим артистам – зась. Мріємо, що хоча б за два роки все почнеться знову  і настрій якось поліпшиться. 

- А з чого складається ваш райдер?

- Я не сноб. Звичайна нарізка, якісь овочі, фрукти. Головне в райдері для мене – щоб був гарний звук, гарна апаратура. Райдер – це ставлення до тебе як до співака. Я мікрофони не кидаю в людей, поводжуся достойно. Голос Гришка почують і без мікрофона. Треба бути толерантним, бо головна мета – ще раз повернутися туди, де ти був уже. Не раз відспівати, а багато, щоб на тебе там чекали. 

- На вас чекають, я впевнений. 

- Чекають. У Китаї чекають. Я дуже хочу, коли це все закінчиться, поїхати, передавати досвід китайцям і співати там. Але повертатися додому і навчати тут дітей у своїй Академії, відкривати іншу академію, і може (мрію), стану директором театру. І зміню ставлення до співаків, які втратили надію, залишили Україну – вони заслуговують співати на найкращій сцені України. 

- Де у нас гарний звук? У яких приміщеннях?

- У храмі, під куполом. Там правдивий звук. Там ти один із Богом. І от до цього співу я готуюся – до 28 липня. Очищаю себе, свою карму і мрію, що я на свій день народження буду співати в храмі. 

- Якихось привітань від можновладців чекаєте?

- Ні, ніколи. І не хотілося б. За попередньої влади я був у внутрішній опозиції. Я тут був і не був – мене не бачили, і я їх не бачив. Я не постраждав від їхньої уваги, і вони без мене обійшлися. 

- Вам же те саме закидали…

- Закидали Антимайдан, але я ж співав не сепаратистам, а громадянам України. І співав українські пісні, об'єднувальні, і казав, що у Європі кисільних берегів нема і стіни медом не намазані. Я казав, що треба пахати зранку до ночі. Я снаряди не підносив, я не закликав до війни, до вбивства. Але я зробив помилку – я не знав тієї реакції, що буде на мене. Я прийшов, заспівав українські пісні, звернувся до громади – ми ж у демократичному суспільстві живемо. А потім "погналі наших городскіх". Але я казав, що всі свої у Ростові, а Гришко тут залишився. І це я їм показав, що я нічого не боюся, бо я нічого крамольного не зробив. Там, де не треба, я не співав і не співаю і досі. А мене кличуть до Маріїнського театру, де я співав 8–9 років під керівництвом видатних диригентів. Мене кликали заспівати до пам’яті Мусліма Магомаєва, тому що ці твори зробив я – енергетично я доношу кожну пісню. Я – оперний співак, я знаю, як можна співати ці твори. Але я туди не поїхав – спину Україні не показав. Життя триває – все буде добре. 

Новини за темою

- Іншим співакам також тут не дають виступати – можемо згадати Повалій, Лорак. 

- Суспільство зміниться, безумовно. Тому що одним можна відкривати там фабрики, заводи, працювати там – 6–7 млн людей – купити квиток на потяг до Москви з однієї точки неможливо було. Я не хочу засуджувати своїх колег – це їхнє право. Я б там не співав, коли йде така трагедія, коли йде така тяжка війна. Вбивають людей на Донбасі з обох боків, то хотілося б, щоб все це закінчилося. А я думаю, що воно скоро не закінчиться. Але надія нас не полишає. Як сказав один із політиків: усі війни колись закінчуються. 

- У нашому випадку хотілося б якнайшвидше. 

- Якнайшвидше. 

- Ви людина емоційна, а наскільки азартна?

- Минув той час. Я народився у Києві, корінний українець, киянин. Народився в Голосіївському районі, де біля мене були дуже поважні авторитетні люди. Я дивився, як вони живуть, як їх поважають, бояться. Я дійшов висновку, що це не моя дорога – я повинен йти своєю дорогою. Нас було п’ятеро – ми не були мажорами. Я виліз з-під плінтуса і поліз нагору, як той тарган. І мене не вбили, не прищикнули. А 90-ті роки були тяжкими. Але мене і мою мрію не поламали. І мати мені казала: краще йди в церкву, у хор співати, солістом співати. І мої емоції всі тоді і гасилися. Вчитися співу було тяжко – мати останні гроші збирала, щоб відправити мене на гітару. Мати купила мені гітару за 250 рублів, майстрову. То я був тоді найбагатший. 

- ВР повертає гральний бізнес в Україну. Ви подякуєте народним депутатам за те, що вони повернули автомати, рулетку?

- З одного боку,  можна зрозуміти, що ті потоки від гри будуть оподатковані. Якщо вони мали на меті оподаткувати це все – то можна сказати: "Так". А з іншого боку,  я цього не схвалюю, тому що будуть виносити все з хати, щоби грати. А це – хвороба. Побачимо, як воно буде.  

- Вам траплялося чути на свою адресу: "А ну, заспівай"?

- Ні, в кабаках я ніколи не співав. Маестро Гришко не буде співати, коли дзеленчать ложками, виделками, коли мене перебивають. Це для мене дуже образливо. Я – маестро. І цього статусу мене удостоїв неперевершений співак маестро Лучано Паваротті. Я з ним виступав на сцені Метрополітен-опери, він чув мене  і давав правдиву оцінку.  До мене до Нью-Йорка прилітав видатний співак Анатолій Борисович Солов’яненко, гостював у мене у квартирі, відвідував мої вистави  та підтримував мене як співака. Після того, як я здобув досвід, освіту, мені не соромно було вийти на сцену з найвидатнішим італійським співаком. The New York Times про мене написав, що народилася майбутня українська зірка. Приємно, коли The New York Times пише про якогось Гришка. А Паваротті вшанував мене статусом тут, у Києві, сказавши, що у вас є свій маестро – Гришко. Як сказав великий  Воронін:  "Здобути ім’я дуже легко, а втримати це ім’я неймовірно тяжко". 

- Але ж бачите, як сталося. Це мав приїхати з далечини Паваротті, щоб українцям відкрити очі на те, що в них є свій маестро. Українці самі не здатні розгледіти цей діамант?

- Все гарне і привабливе сприймається на відстані. Коли ти приїздиш в Україну, вже здобувши за кордоном визнання,  – і тоді: давайте вже по-іншому подивимося. У нас оцінку ніколи не дають – це наше таке суто українське. Є така велика, величезна жаба. 

- А чи вдається вам досягнути порозуміння з диригентом, оркестром, музикантами, які з вами працюють на одній сцені?

-  Мені достатньо вийти, подивитися в очі першій скрипці оркестру і відкрити рот. Я сам диригент. Я за фахом – диригент народних інструментів. Я знаю голоси, партитуру, я сам диригую на своїх концертах. У мене є твори, в яких я прошу маестро дати мені подиригувати. Оркестр – це видатні музиканти, які зразу дають тобі правдиву оцінку. Ти відкрив рот – ти моментально отримав ярлик. І не віддереш. Але я багато бачив наших музикантів із Києва, зі Львова в Китаї. 

- Що вам дав досвід виступу перед королівськими персонами в Еміратах?

- Ще раз сказати собі, що я можу, що я ще вогонь. 

- Ця публіка надзвичайно вимоглива?

- Дуже. Коли Хельга Краус  організовувала цей проєкт – відкриття королівського клубу в Дубаї, приїхали королівські персони – і чим їх здивувати? Я відчував їхню ментальність. Усе почалося дуже по-інтелігентному, по наростаючій. І у фіналі – апофеоз. Наш диригент,  Віталій Фізер, молодий найкращий диригент – на жаль, без роботи в Україні. Але він організував молодий оркестр Володимира Гришка, і критики написали, що виступ українських митців вважають одним з найяскравіших за останнє десятиріччя. У травні ми мали б їхати на другий міжнародний фестиваль любителів класичної опери. Але, на жаль, цього не сталося  через пандемію. 

- Багато хто влаштовував онлайн-концерти. 

- Нічого це мені не дасть. Я цього не робитиму. Мені потрібні очі, душа, щоб я їх бачив. 

- А наша політична еліта щось тямить в оперному співі, оперному мистецтві чи це для них зайвий раз одягнути смокінг чи вечірню сукню і сфоткатися для Instagram?

- Не всі. Є такі люди, які люблять і ходять. Але це я можу сказати про двох-трьох народних депутатів – більше нема. Взагалі видатні наші політики приходять вручити якісь нагороди, побути, зайти на фуршет - і покидають найкращу сцену. Мабуть, вони дуже зайняті. А співак – це візитівка країни. 

- Згадуючи події на Донбасі – там же залишилися люди, вони роблять якісь постановки. 

- Один диригент з Донецького оперного театру повернувся до Києва. Він стояв під міністерством культури, щоб йому дали тут якусь посаду. Ви думаєте, йому знайшли посаду? Йому не знайшли посаду, але він повернувся, тому що він хотів працювати в рідній Україні.  На сцені Національної опери йому не знайшлося місця – ось таке ставлення. 

- Ваш світ це досить тісна "тусовка". І, здавалося б, мали б підставити плече, коли людина повернулася, а не пішла під "триколор". Мало б бути: "свій, до свого, по своє". 

- А так не буде ніколи. І  я не знаю, чому. Я вже втратив віру, оптимізм. Хай за мене говорить моя пісня на сцені – це буде найкраще. 

- Що то за дивовижа, коли силою голосу, начебто, можна потріскати посуд? 

- Це все неправда. Це просто трюк, піархід. Це, так само, як з яйцями, – скільки б ти їх не пив – голос краще не стане. Якщо є голос, вміння, царина, енергетика, то тоді є артист – великий український артист.  Найсильніші за децибелами голоси – жіночі сопрано. А артисти беруть вмінням будь-яким голосом формувати. Великий Шаляпін не мав надзвичайно потужного голосу, але він брав вмінням. Я співав у Маріїнці, ще до війни,  і мені дозволили гримуватися у кімнаті, де великий Федір Шаляпін готувався співати Бориса Годунова.  Це була для мене велика честь. 

- У вашому творчому доробку є партія Пінкертона з "Мадам Батерфляй", Андрія з "Запорожця за Дунаєм",  Ленського з "Онєгіна". 

- Багато є. Для мене всі партії важливі. Але перша моя партія – Петра з опери "Наталка Полтавка",. 

- Усі ці твори про людську долю. Навіть той самий "Запорожець за Дунаєм", як поневірялися українці на чужині, як вони поверталися. Хіба це не про наші часи?

- Якоюсь мірою – так. Час йде по спіралі – все повертається. Зараз знову всі кинулися за кордон заробляти – їх тут ніхто не  тримає. В Україні нема за що годувати сім’ї. Зараз ця економічна еміграція нагадує ті часи, коли поневолі забирали українців на роботу як рабів, а зараз українці самі їдуть на заробітки. 

- Кажуть, що талановита людина талановита у всьому. Чи можна сказати, що Володимир Гришко талановитий підприємець-бізнесмен?

- Ні, такого немає, на превеликий жаль. Якби я був бізнесменом, то тоді,  у 1990-2000 роках я б не зробив кар’єри. Я все життя віддав сцені і, мабуть, стану в  хорошому розумінні підприємцем, коли очолю Національну оперу України як директор, як бізнесмен. Опера теж може бути європейським бізнесом, коли ми можемо гастролювати з професійною трупою, показувати наших талановитих артистів, наш балет. 

- А можливий такий варіант, коли без Національної опери з нуля, з фундаменту збудувати щось нове  і назвати, наприклад, "Сучасна українська опера".  

- У мене був проєкт "Нові обличчя опери". Також був проєкт "У пошуках перлин", у рамках якого ми їздили по Україні та шукали талановитих дітей,  і багатьом я дав дорогу в життя…  Можна назвати "Нова сучасна опера", але на це потрібно фінансування. А його зараз бракує.  

Національна опера України З відкритих джерел

- Бачите, стадіон важливіший за сцену. 

-  Так. Але я не втрачаю надію. 

- Незабаром виповниться 30 років Незалежності України. Ви бачите, що Україна, можливо, стала на правильні рейки за останні два роки?

- Я пишаюся п’ятою статтею Конституції, згідно з якою головним джерелом влади є український народ. Але я не бачу народ як джерело влади. Він нічого не вирішує. Україна була космічною державою, а зараз? Прикро. 

- І коли у людей є гроші, то вони підуть на Гришка. 

- А коли нема, то ніхто не піде. Будемо думати – їхати за кордон і знову повертатися в Україну. 

- А є запит тут, в Україні? Для чого пнутися тут, якщо можна спокійно обжитися в тому ж Пекіні  і не мати горя ні з чиновниками, ні з депутатами, ні з рештою достойників української влади?

-  Мене там залишали і давали і водія, і все, і Академію твого імені – тільки навчай і роби з китайців найкращих співаків у світі. Китайський хлопчик навіть співав українською мовою без акценту. Навіть мої дуети з опери "Запорожець за Дунаєм" ставили, і з концертами я їздив. Але це не моє. Я не можу там довго знаходитися. Я не знаю, що це за хімія в українців, що ми не можемо багато часу там бути. Ми прагнемо повертатися, тому що ми українці. Ми не прикриваємося вишиванкою та українською мовою, тому що ми українці. Тому ми прагнемо бути на своїй землі. Зараз вона хворіє на невиліковні хвороби – корупції, мародерства, усього цього "бла-бла-бла". Зараз у ці скрутні часи  людина може почуватися щасливою тільки у Божому храмі. На сповіді. Я не втрачаю надію, не хочу покинути країну. Мені ж вже не 20 років.  

- Але це не означає, що ви в якійсь іншій формі. 

- Безумовно. Є ще порох у порохівницях. 

- Зараз святі отці домовилися, що не будуть проводити Хресну ходу з нагоди Хрещення Русі. А що взагалі заважає їм об’єднатися, щоб була єдина помісна українська православна церква?

- У Вашингтоні коли мене запитують: якої ви церкви, якої віри, то я відповідаю –Христової. Питання зникає. У Вашингтоні налічується приблизно 50 конфесій. Миряни виходять з богослужінь різних церков і один одного вітають з посмішкою. 

- А чому у нас не так? Ви бачите якісь перепони для цього? У нас запитають, не тільки якої ти віри, а й якої конфесії, якого патріархату, чи ходиш до Лаври,  чи в Михайлівський. У цьому питанні можна якось заспокоїти людей?

-  Народ сам заспокоїться, коли скаже державі: не втручайтесь, не лізьте у душу. Не робіть собі піар на цьому. Ви вже наробили. 

- Все ж таки мистецтво має бути представлено в законодавчому органі – у Верховній Раді?

- Безумовно. І духовність, а не тільки мистецтво, як основа основ. Головне, щоб це була авторитетна людина, котрій люди б довіряли. Щоб та людина не сказала: я сьогодні йду, а завтра я повернуся. 

- Вас частенько "сватають" до партійних списків?

-  Ні. Але якщо надійде така пропозиція – я подумаю. Тому що час минає, а хотілося б щось змінити. 

- А ви вважаєте, що тільки через проходження до ВР можна щось змінити? Люди зараз охоче займаються меценатством?

- Ні, у нас немає закону про культуру, про меценатство, тому що це чорна діра. Це відмивання грошей. Я думаю, що такі люди, яким болить саме українська  культура, отакі люди повинні там бути. Щоб люди були авторитетами. 

- Щось сучасники не хочуть брати приклад з Терещенка, Фундуклеєва. 

- А що зараз працює в Україні? Який вектор, куди можна піти та отримати правду? Ми славимо наших героїв, лікарів, а бюджет розкрадають. Змінити цю ситуацію спроможний тільки український народ. 

- А якщо подивитися на нинішній рівень освіти. За вашою спеціальністю потрібні якісь додаткові знання?

- Безумовно. Співака не можна вважати ерудованим, якщо він не володіє однією-двома мовами, він буде як біла ворона на сцені, якщо він потрапить на Захід. Потрібно бути ментально готовим – тебе просто з’їдять. Потрібно розвиватися, читати книги, ходити в театри, спілкуватися з людьми. 

- Ви кажете, що довго не можете перебувати поза рідними стінами, але ж скільки людей виїхали і живуть. 

- Їх об’єднує церква, зустрічі. Вони ностальгують, але ніхто не поспішає повертатися. Вони підтримують Україну у цій тяжкій ситуації. Але і там зараз колапс, розкол. Коли білий викладає афроамериканській дитині – та йому не вірить. У цьому трагедія. Вони є різними за кольором шкіри  - і цього не змінити. 

- Але ж у китайців не так?

- Ні. Вони всі - одна велика сім’я. У Гонконзі щось хотіли змінити, але нічого не вийшло, тому що є сильна місія і рука держави, котра, безумовно, тебе покарає за буде-яке посягання на державу.  

- Ви були обласкані державою. Ви кавалер багатьох державних нагород України. Коли вам найбільш комфортно співалося в Україні?

- Я думаю, у двотисячних. Коли я приїздив з Америки, Європи, я перебував в Україні обмаль часу, тому намагався якомога більше дати благодійних концертів, щоб знали, що Гришко працює не тільки за кордоном за гроші, а й в Україні безкоштовно. У ті часи я почувався значно більш комфортно, ніж зараз, тому що люди були ситими. А зараз я в метро спустився і бачу голодні очі. І такі самі очі я бачу в Європі. Йде мені назустріч людина – і я скажу, впевнений на 100%, що він українець. На  обличчі наших співвітчизників закарбувалася тривога за майбутнє. 

- А що вам давали благодійні концерти? 

- Я дійсно хотів щось зробити. Я збирав кошти для якоїсь клініки, для інтернату  – я сам з інтернату №25. Нас у матері було багато, і вона не справлялася.  Мати мене з вулиці забрала і віддала туди. Я хотів показати дітям, що нюхати ацетон – це не той шлях. А життєвий шлях – це вчитися, вийти з того положення, в якому вони опинилися, і досягти вершин. 

- В Україні також є "Три тенори", як і в Європі? Хто ще, крім Гришка?

- Бути пародією  Паваротті, Домінго, Каррераса  – цього не буде. Це один раз вийшло. А достойних стати поруч із Гришком багато – талановитих молодих співаків. Але чи захочу я це робити? Ні. Це вже було. Треба щось інше зробити. Давайте створимо "Десять українських тенорів". Є талановиті хлопці, трошки навчити їх стилю співу, щоб не кричати. Паваротті казав, що ноти треба співати,  вони живі, вони на тебе дивляться і фразу можна проспівати по-різному.  

- А чому саме оперний спів? Якщо зараз скрутні часи, то можна було б заспівати "гопца-дріпца" і зібрати повний зал. 

- Гришко не буде співати: "мама говоріла, нє любі дебіла". Це не мій репертуар. Мене називають справжнім співаком української пісні,  і мені це приємно. Я не бідую, слава Богу. Багато учнів з Китаю просять давати уроки онлайн, тому що я вселяю в них віру, вони виходять на сцену  і стають лауреатами. Що стало і зараз з моєю Академією, моїми дітьми – їх показують по телебаченню, і це маленька перемога для України. 

- А ви дивитеся такі проєкти, як "Україна має талант", "Голос"?

- Дивлюся. Але вони,  як стають лауреатами, носа задирають – і півроку-рік його вже нема. І настають тяжкі часи депресії. Тільки праця, контракти, тільки заповнені зали скажуть про тебе, що ти зірка. 

- А ви вже на раз-два визначаєте, що з цього будуть люди, а з цього ні?

- Так. До мене звертаються батьки, і я їм відразу кажу: не треба грошей, віддайте до якогось іншого фахівця, але тільки не співи. Тому що дитина не буде щасливою – краще правду сказати, ніж плекати марні сподівання. Траплялося таке, що мені не вірили, йшли і витрачали кошти. Дитина закривалася у собі, у неї розвивалася депресія, і вона навіть не могла розмовляти. Ламали дитину. Амбіції батьків дуже часто є помилковими. 

- Батьки часто є ворогами своїм дітям щодо їхнього вибору професії. 

- Як мене в дитинстві не прив’язували біля фортепіано, з мене Ріхтера не зробили. Я не міг, я тікав. Професія – це ваше довголіття. Якщо ти любиш свою справу – ти будеш щасливий  і будеш довго жити. Як людина, яка впливає на інших людей, мені часто доводиться переконувати. І в мене навчаються тільки перспективні, талановиті діти. У мене багато дітей навчається і благодійно. Саме з шкіл-інтернатів без батьків – такі діти виходять у люди. 

- Який зараз найпопулярніший репертуар? Є якісь хіти, на які глядачі все одно прийдуть?

- У моєму репертуарі є сучасні пісні, які крутять на радіо. А є пісні ще тих років, на які люди йдуть, бо моя публіка – ті, кому за 40. Це пісні з репертуару Магомаєва, Утьосова. 

- Чи зараз подібні пісні народжуються, щоб через 30-40 років люди могли сказати, що в 2020 році була написана така чудова пісня? 

- Є неперевершена пісня "Як тебе не любити, Києве мій" – це  шедевр видатного композитора Шамо. Такі пісні живуть, їх співає молодь. По-іншому трактують, роблять сучасне аранжування, подають по-іншому. І ця пісня лунає на радіо, тому що її хочуть слухати…

- Скажімо, завтра оголосять про закінчення карантину – що ви запропонуєте публіці?

-  Мій концерт, який вже тричі переносили, але я переконаний, що 27 жовтня мій ювілейний концерт все ж таки відбудеться в Києві. Квитки ніхто не здає – чекають. Мої друзі з Італії приїдуть – Кармело Карузо приїде, нащадок великого Карузо, мене підтримати, може, приїде видатна грузинська артистка Тамара Гвердцителі. Перше відділення будуть українські пісні, пісні з репертуару  Мусліма Магомаєва, популярні пісні і ті пісні, які неперевершено співав Лучано Паваротті.  

- Я бачу, ви оптиміст. 

- Мабуть, так. 

- Маестро, я вам щиро дякую за розмову і бажаю, щоб ви ще довго радували нас своїм мистецтвом, своїм вмінням і своїм талантом. 

- Дякую, дай Боже, так і буде. 



Джерело: 112.ua

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>