Мене по всій Росії скрізь запрошують, але я відмовляюся. Там є Михайлов і Лепс, але запрошують мене

Мене по всій Росії скрізь запрошують, але я відмовляюся. Там є Михайлов і Лепс, але запрошують мене
112.ua

Олег Винник

Український виконавець, композитор і автор пісень

Мага: Стати зіркою - це надзвичайно важка праця. Ще важче утриматися на троні. Це зрозуміло, тому що ті, хто вчора готові були носити тебе на руках, іноді готові бити тебе ногами. У мене сьогодні в гостях всенародний артист України Олег Винник.

Змучений і щасливий. Скільки концертів відбулося?

Винник: Сьогодні буде двадцять перший, у цьому місяці.

- У мене всі розмови зводяться до одного: хочеться зрозуміти шлях успіху людини. Ми з тобою двоє сільських хлопчиків з різницею у два роки життя.

- Так, я з 1973 року.

- Я дивлюся, ти молодий, красивий, сильний. І весь цей хороший український генофонд закладено в селі Вербівка на Черкащині. То є велике село, маленьке?

- Маленьке. Я народився в районному центрі, в Кам’янці, а в селі я три рочки виростав. Дотепер пам’ятаю місце тої хати. Хата була, до речі, під соломою. Через років 12 я там був, вона була вже розвалена – там був хутір, дороги не було нормальної. Коли дощ пішов, то все.

- Нині люди готові платити великі гроші, щоб покрити хату соломою. Може, наші діди були значно щасливіші, ніж ми? Вони ходили босими ногами по глині, дихали іншим повітрям, ніж ми. Вони пили молоко. І не боялися, що це не молоко.

- Слава Богу, що я теж застав ще молоко – я пив у дитинстві.

- Ти переїхав до іншого села – там була середня школа. Коли хлопець живе в селі, там футбол, козаки-розбійники, а ти змалку співав.

- Ні, змалечку не співав. Я там бачу фотографію, це Черкаси, УТОС. Товариство незрячих. Моя мама була інвалідом другої групи, я щороку з нею їздив на перекомісії. Мені було 4 роки, і це були мої перші виступи. Я там співав народні українські пісні й розповідав віршики. Я не дуже пам’ятаю це, мені мама розповідала. Зараз згадую цю картину – коли в залі сидять незрячі люди.

112.ua

- Я знаю, що мама побачила світ?

- Так. Мама бачила світ на 30%. Потім, коли я вже перші кошти заробив за кордоном, у Німеччині, за перший мюзикл "Поцілуй мене, Кет", то їх було витрачено на операцію мамі. Ми зробили операцію, все успішно минулося. І коли я приїхав до неї, вона на годинник дивиться і каже: "Сину, я бачу цифри".

- А які вони люди – ті, які не бачать? Більшість із них дуже гарно співає, більшість із них дуже гарно чують світ.

- Бачать світ, у собі бачать. Вони живуть у своєму світі. Коли ми в перші рази приїздили до Черкас, ми ночували в подруги моєї мами. Вона була військова у Другу світову війну, і їй снарядом вибило очі. І чоловік її теж був незрячим. І я побачив чистоту у квартирі – як незрячі люди підтримують чистоту. Люди жили своїм життям і не знали слова "прибиральниця". Вона приготувала обід, і як ці незрячі люди їдять! Як це чисто, лагідно і клопітливо. Через декілька років ми ще приїжджали до неї. І це для мене був такий приклад! Чому ж ми, зрячі люди, не цінуємо того, що маємо? І дотепер це було вкладено моїми батьками: повага, відповідальність. У мене на концертах багато людей на візках, незрячих. І думаєш: ти маєш право насолоджуватися всім на світі, стільки гріхів робити, а ті люди сидять на візочках. Чому так? Ми постійно шукаємо щось, чимось незадоволені, а коли дивишся, думаєш: Господи, а чому ти мені дав всього? Здоров’я, щоб насолоджуватися всім. Це маєш право все спробувати.

- Пішли батько і мати. Коли нема обох, що міняється в душі?

- Таке враження, що ти більше починаєш навчатися всього. Спочатку коли вони йдуть (я думаю, що це в усіх так), ти не віриш. Потім воно заспокоюється все і ти розумієш, що їх немає. А коли приїздиш до села, заїжджаєш на цвинтар, стоїш там і розумієш: ось вони, твої батьки, які тебе виховували і так мріяли, щоб ти був щасливою людиною. І все віддали мені. На весь світ кажу: щоб я був успішною людиною. Бідні люди, вони були прості, бідні люди щодо фінансів, як і всі в селах. Виховували мене своїми вчинками і своїм життям. Мені ніхто нічого не нав’язував: Олеже, ти маєш так робити чи так. Моя мама закінчила два класи.

Новини за темою

- Де вона працювала?

- Вона працювала на фермі, а тато був кочегаром взимку, а навесні та восени – поле.

- Скільки я у своєму житті написав пісень, віршів, а чотири найважчі рядки, які я написав у своєму житті, це:

 Проходить час, і сльози висихають,

і в білім світі, сповненим тривог,

промовить ніч: батьки не помирають,

їх просто забирає Господь Бог.


- Цей віршик я написав на пам’ятнику своєму батькові.

- Величезний кайф допомогти їм, чи не так? От ти сказав, що з перших гонорарів пішов робити мамі операцію. Але до того було далеко. Ти в якихось ансамблях у школі участь брав? У тебе вже були прихильниці на той час?

- Звісно, перший хлопець на селі.

112.ua

- Канівське училище культури, хорове відділення. І в хорі співав?

- Аякже. Я до черкаського хору потрапив після училища одразу. Цей колектив був відомий на весь світ на той час. Лауреат Шевченківської премії. Для мене це величезний, показовий колектив. Звісно, це було нелегко. Коли я потрапив туди, а там заслужені, народні, мені довелося ще з Павловською заспівати, народною артисткою України: "Степом, степом…".

- Скільки ти був у хорі?

- Мабуть, років зо три.

- Коли приїжджаєш до Черкас, бачиш когось із них? Як ставляться?

- Чудово. Там небагато залишилося людей, з якими я працював: 3-5%.

- Є дуже багато людей, які важко переживають чийсь успіх. Я пам’ятаю, коли Павло Зібров виходив на сцену, і шипіння тих людей, які раніше з ним в ансамблях працювали.

- Я взагалі не розумію, коли люди живуть учорашнім днем. Коли я був школярем, студентом, я ніколи не чекав від когось чогось. Звісно, грошей не було, і я мав їх заробляти.

- А кумири були в тебе?

- Звісно. У мене була платівка Баха, під яку я дуже любив спати. Я слухав тоді і The Rolling Stones, і Scorpions дуже любив, Bonjour.

- А українські хтось?

-  Я був занурений тоді геть у західну музику. Я почав грати на гітарі, перегравати. Я вже тоді добре грав – мама мені допомогла в 14 років на гітару кошти назбирати.

- Робили все, що могли, для тебе.

- Абсолютно все. Щоб мені було зручно, щоб я почувався людиною. Я ніколи не відчував себе бідним. Таке враження, що вони наперед знали, для чого Олег у цьому світі.

- Ти в сім’ї один?

- Ні, в мене ще сестра є старша. Вона живе в селі, де моя мамця жила. 11 років у нас різниця, але вона від першого чоловіка мами. Вона мене завжди так любила. Пам’ятаю, коли вона мене цілувала, вона мене завжди душить. І дотепер так. Приїжджаю – зацілує всього, просто задавить.

- Тобто ця любов не включилася, коли Олег Винник став зіркою?

- Так це ж не любов, Пєтя. 

- Вибач, але коли мене стали вже серйозно показувати по телевізору, в мене виявилося стільки родичів. Треба приїхати обов’язково в гості, але мікрофон вже для тебе лежить. Кажу: "а коли ви сантехніка кличете в гості, для нього лежить там набір - унітаз, ключі?" Кажуть: "а ти вже загордився". Коли приїжджаєш додому, як люди ставляться до того, що ти там, а вони залишилися там, де і були?

- Не чув я ніколи, ще й коли батьки були живі. Звичайно, люди говорять, як побачать мене по телевізору. Коли я знав, де я буду, то телефонував батькам, казав: вмикайте телевізор. Вони багато дізнавалися від людей, у селі.

- Це село "Червоний кут"?

- Так.

- Скільки населення там?

- Не знаю. Хат 400 там, напевно, тепер.

- Ну, ти знав більшість людей?

- Звичайно. Сьогодні вже ні. Час проходить: минуло вже понад 30 років.

- Бог тобі подарував випадок, коли ти поїхав до Німеччини.

- Ми поїхали з хором Канівського училища культури, до Фірзена, що під Дюссельдорфом, бо між нашими містами була дружба. У 1993 році ми туди потрапили вперше, за обміном. Ми жили в німецьких сім’ях, і тоді я вперше побачив у Дюссельдорфі плакат "The Phantom of the Opera", і я загорівся цим.

- Я тебе порівнюю в якихось моментах з футболістом Андрієм Шевченком. Коли йому сказали, що тебе, швидше за все, продадуть у "Мілан", він учив італійську мову, він уже не був там чужим. А ти повернувся сюди, почав учити німецьку. Ти вже задумав поїхати туди і там залишитися?

- Не залишитися, ні. У мене була оця мрія – хотів потрапити на цю сцену і це відчути. Я не мріяв. Коли я побачив це, мені просто хотілося фізично там бути. Так, я почав вчити німецьку мову, але на той час знайти шлях поїхати за кордон, до Німеччини, було просто нереально. Тоді з’явилася така фірма, за обміном: молоді люди до 24 років їдуть по всьому світу, живуть у сім’ях, доглядають за дітьми, вивчають мову і культуру. І таким чином поїхав, це була річна віза. Я потрапив до відомого хірурга в сім’ю.

- Ти приїхав туди. Абсолютно чужа держава. Мову ти вже знав більш-менш нормально?

- Я вивчив її дуже добре. Сім місяців я брав приватні уроки, майже всі кошти йшли на мову.

- А кошти звідки були?

-  Я тоді потрапив уже до Черкаського хору, і вже була зарплата.

112.ua

- Ти бачив мету перед собою. Як ти чіплявся за Німеччину?

- Я чужим не був. Я відчув себе там своїм. І щодня я відчував, що тебе поважають, цінують і хочуть, щоб ти якомога більше в цій країні побачив і досяг. З першого дня я був скрізь з цими людьми. Це відомий хірург, який оперував відомих людей. Вони завжди мене брали скрізь із собою. Я був просто свій.

- Коли ти вперше заспівав там?

- Це було пізніше.

- Я скажу, що багатьох наших згубило там. Усі, хто приїжджає туди, особливо якщо сходили на службу до православного храму, якогось німецького, наводять там мости дружби. А ти не шукав там собі зв’язків з колишніми мешканцями Радянського Союзу, вийти в діаспору. Ти ставав німцем?

- Я працював. Проживши, пропрацювавши в сім’ї, набравши досвіду життєвого, я намагався, якщо в мене був вільний час, заробляти кошти. В мене навіть був такий момент. Знайомому хірурга дісталася в спадок стара конюшня чи свинарня, і вони їх переробляли на домівки. І я йому намалював, як це все має бути, поїхав до магазину, накупив усього, що треба, і набудував йому.

- А яку найбруднішу роботу ти робив?

- Що таке брудна робота?

- Соромно красти.

- Так. Я виріс у селі. Там немає жодного нарцисизму. Коли я почув про себе вперше, про нарциса, то мама ще була жива. Вона каже: "вони то про тебе кажуть, а я така щаслива, що ти в мене такий красивий". І нарцис теж виростає із землі. З болота. І я реально вдячний батькам моїм, що вклали стільки любові. Оце все вкладається ще до того, як чоловік і дружина хочуть мати дитину.

- Якщо людині в житті доводилося прибирати з-під свиней, копати городи, вивозити гній, для нормальної людини це має бути прививкою від зоряної хвороби. Ти перший раз зібрав стадіон у Сумах?

- Так, позаторік.

- Яке це відчуття, коли ти розумієш, що прийшли, що верещать, що радіють від того, що Олег Винник приїхав?

- Коли б мені було 16, то, можливо, мене б не було давно. А я ніколи в житті не мріяв про стадіони. Вони прийшли через десятки років. Але вони прийшли через те, що ти робиш свою справу, що ти пахав. Торік ми були у Вільнюсі, вперше в залі було 600-700 людей. Ніхто не знав артиста, а пісень співали. Мови не розуміють, а співають пісень. А в цьому вже біля 3000 людей було в залі. 

- У мене не дуже яскрава зовнішність. Але чим більше тебе показують по телевізору… не дай Боже, я в такому вигляді, як тепер, у костюмі, заходжу до якогось супермаркету, то мені пройти не дають. У тебе зовнішність, хочеш не хочеш, ти ж нещасний чоловік у цьому плані.

- Я вже не йду ні до супермаркету, нікуди. Років два чи три тому я випадково забіг до супермаркету, і він увесь зупинився - 20 чи 30 кас. Люди приходять до магазину закупитися, а тут цей Винник забіг. І вони стали і забулися, що вони там хотіли.

- А прихильниці твої здебільшого ніжні та помірковані чи трапляються й агресивні? Хочуть рукав відірвати, пасму волосся вирвати?

-  Слава Богу, якось так сталося, і мені здається, що інакше і не могло бути, що на 99,9% вони нормальні люди, які поважають і цінують твоє життя, твою справу, твою роботу. Таких неадекватних не було. 

- Я хочу порівняти дві країни - Німеччину та Україну. Там ти співав мюзикли. Це була стала робота, з виплатою зарплатні в кінці місяця? Чи заспівав й отримав гонорар?

- У мене були річні контракти. Набираються люди на кожний мюзикл, йдуть прослуховування. Зі всього світу з’їжджаються люди, і на "Знедолених" було 1,5 тис. людей, яких прослуховували. З них потрапило до трупи 46.

- Ти Жана Вальжана співав?

- Так.

- І скільки разів ти співав?

- Разів 500, мабуть.

- Коли ти попав у таку когорту – це така стабільність, що ти міг забути про Україну повністю. Я ж тебе першим оголошував тут, у Білоножків, у "Мелодії двох сердець". Мені сказали, що приїхав хлопець Олег Вінник. Співає в Німеччині. Я кажу: "Вінник чи Винник?" Кажуть: "Зараз дізнаємося". Там ми вперше побачилися, познайомилися. І раптом ти з ситої, спокійної Німеччини приїжджаєш сюди і крок за кроком, за кілька років ти вриваєшся так, що тебе вже не зупинити. Тебе до цього хтось підштовхнув, або ностальгія, або що?Чому ти вирішив повернутися?

- Мені здається, що Бог все продумав наперед, що для того, щоб полюбити свою країну всім своїм тілом, всім своїм серцем, треба побути на чужині. Звичайно, було все. Я там досягнув вже таких вершин, що нікому і не снилося. І щоб у мюзикл, та ще й на головну роль, взяли людину з бувшого Радянського Союзу – це ніхто не міг навіть збагнути. Мені даний був той шанс, щоб мене там почули, взяли на цю роль, і після того сер Макінтош запрошував мене вже три роки поспіль у Лондоні зіграти Жана Вальжана і Фантома теж зіграти. І я знав, що це такий шлях – всі мріяли з Німеччини поїхати спочатку в Лондон, а потім вже через океан, і ти вже на Бродвеї. Я вже тоді писав пісні – в 29-30 років я написав першу пісню, і я вже з тим жив.

- Ти писав у стіл їх?

- Я їх написав і робив вже якесь аранжування. Я брав уроки по аранжуванню. Я вже працював над піснями роками, стояв на сцені, мені приходили фрази. Відспівував свою партію, побіг до піаніно, награвав на мобілку, не міг вже спати. В мене вже була одна мрія – поїхати до себе додому, до своїх людей і показати свої пісні.

- Люди сприйняли твої пісні зразу?

- Перша була "Аромат моей мечты". В мене вже був тоді готовий україномовний альбом, і так сталося, що з Володею Бебешко зробили ту першу пісню, і вона потрапила на радіо. Я їхав в авті по Україні і вже чув на радіо мою пісню. Я відчув, що це сприймається людьми, і далі я вже просто працював.

- Кажуть, що багатьом нашим стало набагато легше просунутися, коли поставили ширму перед "братами" нашими предуральськими. Я багато раз чув, що Винник зайняв нішу, яку займав Стас Михайлов. Можливо, в цьому є якась доля правди, але я не думаю, що якби Стас Михайлов залишався в нашому просторі, то в тебе би нічого не вийшло.

- Я думав над цим і не розумів, чому мене приєднують до того чи до того. Це нормально – люди завжди порівнюють. Людям постійно про щось потрібно говорити. Коли ти успішна людина, в тебе на це часу немає. Коли я дивлюся сьогодні масштабно на наш шоубіз і бачу українських виконавців, які сьогодні, як гриби, ростуть, і є дуже якісні, то, можливо, в тому щось і є, що там звільнилася сцена. Але скажу відверто, мене крайніх три роки по всій Росії скрізь запрошують. Але я ні разу ніде не виступав - відмовляюся. Там що, немає Михайлова, Лєпса? Є. Але мене запрошують.

- А з іншого боку, скільки українських нафтовиків працює там, скільки українців працює на будівництві, але якби туди з концертом поїхав Олег Винник, я уявляю, що б в Україні робилося.

- Я не хочу про це говорити, але моя позиція така, і я роблю те, що роблю. Я не дивлюся на те, чи виступають вони тут, чи ніша звільнилася, чи ні – я роблю свою справу. Я ніколи навіть збагнути не міг, а яку би я нішу зайняв би там, чи я міг би, як той чи той? Це безвихідний шлях – ти не можеш досягнути ніяких вершин.

- Людина досягла вершин, коли про неї починають придумувати анекдоти, коли її починають пародіювати. Коли з’являються меми, пов’язані з людьми. Всі артисти люблять свою крайню пісню, ту, яка написана вчора. А куди би ти не приїхав, від тебе знову чекають "Вовчицю", "Ніно". Ти вже змирився з тим, що в тебе є "кормящі" пісні? І що ти мусиш їх відспівати.

- Мені здається, що якби я в одну лузу все робив, то не було б цього. В мені, слава Богу, є ця різноманітність. Але коли люди починають говорити про мене якісь нісенітниці, розкладати мої пісні на акорди і починають ображати, то я кажу: "Ви послухайте – там багато, про що ще артист співає". Коли ми займалися правами на мої пісні, то я навіть не знав, що їх вже стільки – 95-96 пісень. Я б не зміг там бути, якби я робив все односторонньо. З’явилося "Щастя", ти зрозумів, що це пісня, яка "кормить", і ти туди вже все вкладаєш. Ні, це вже кон’юнктура, не твоє серце, не твоя душа. І потрібно просто-напросто робити те, що дає тобі Господь Бог.

- Я вислухав дуже багато того, на які величезні гроші ти повівся, щоб піти в політику.

- То я "багатий".

112.ua

- Ти пішов з Поплавським в Аграрну партію. На фіга?

- Я до сих пір притримуюся свого слова, відповідаю за свої слова і кажу: "Україна це держава, в якій найродючіша земля". Ми знаємо, як ця земля вивозилася потягами до Німеччини. І мені здається, що не може наша влада бути без Аграрної партії. Мені неважливо, що це політика.

- Тобі болить село?

- Мені важливо, щоби люди жили на нашій землі і насолоджувалися своїм. Я багато років прожив там: немає там такої смакоти, оцього продукту з землі, який у нас. І я пішов з Михайлом Михайловичем за Аграрну партію. Я знаю його як людину слова, людину, яка ніколи в житті нікого і ніде не підставила. Все, що мені розповідають, і хто що говорить – для мене неважливо.

- Прикро було, коли вам не повірили?

- Чому? Повірили, просто було запізно. І відсотки, до яких дійшла Аграрна партія, – це феноменально. За такий короткий час.

- Ти кинув це або ти продовжуєш це робити?

- Я роблю свою роботу. Я тоді підтримав Аграрну партію, і дуже багато людей на сьогоднішній день думають, що я в Раді. Мені це смішно і соромно за цих людей, що вони так неосвічено говорять про людину. Ти маєш бути освіченим, сьогодні все відкрито, потрібно розібратися. Я не йшов до Ради, я не політик, я не депутат, я підтримав Аграрну партію. Тому що я виріс у селі, і я люблю свою землю. І я хочу, щоб вона була. Без аграріїв Україна… я б не хотів би. Я бачу Україну, як країну, яка є на золотій землі.

- Яка може накормити всю Європу. Я скажу, що заважає іноді тобі і мені: ми багато приділяємо уваги іноді прикрим речам, які про нас говорять. Я ж знаю, що воно зачіпає тебе. І болить, і спати не дає іноді.

- Це нормально. Я кажу людям: "Слухайте мої пісні, і не потрібно безнадійними і неглибокими речами говорити". Я не купляю пісні – вони приходять. Я б ніколи в житті не пішов на сцену, купляючи пісню. Якщо ти купляєш пісню, значить, ти просто хочеш бути на тій сцені. Я співаю про життя, про любов. Я не сплю вже 15 років і так насолоджуюся тим моментом, коли я відключаюся в дорозі, щоб поспати солодко. Гріш ціна тобі би була, якщо б ти був цинічним і тебе не вбивало і не вражало те, що про тебе говорять.

- Я дуже радий, що я тебе витягнув на годинку сюди і навколо нема вируючого кола людей, і що ти зміг спокійно порозмовляти зі мною. В мене є враження, що є люди, які за рахунок твоєї слави виробляють у себе комплекс моськи. Я бажаю тобі, щоби ти був таким могутнім шоубізнесовим слоном, а те, що поряд з тобою гавкає, щоб ти його просто не помічав.

- Дякую вам.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>