Коли приїжджаю до України, обов'язково йду до хлопців у військовий госпіталь

Українська гімнастка Лілія Подкопаєва в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповіла про спортивне дитинство у Донецьку, відмінності у підготовці українских та американських спортсменів, а також про те, чому в українську політику має прийти молоде покоління

Коли приїжджаю до України, обов'язково йду до хлопців у військовий госпіталь
112.ua

Лілія Подкопаєва

Українська гімнастка

Українська гімнастка Лілія Подкопаєва в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповіла про спортивне дитинство у Донецьку, відмінності у підготовці українских та американських спортсменів, а також про те, чому в українську політику має прийти молоде покоління

Бацман: В ефірі програма "Бацман".

Ліля, добрий вечір. Ти - абсолютна чемпіонка Олімпійських ігор, абсолютна чемпіонка світу, абсолютна чемпіонка Європи. Скажи, в Україні є більш титулований спортсмен, ніж ти?

Подкопаєва: Якщо говорити про незалежну Україну, то немає - я перша. Але якщо говорити про представників гімнастики від України за часів Радянського Союзу, то, звичайно, це легендарна Лариса Латиніна, Поліна Астахова, Людмила Турищева. І мені приємно, що цей список великих гімнасток доповнився і моїм прізвищем.

- Я згадую кадри, коли тобі стоячи аплодував Білл Клінтон - тоді президент Америки. Ви до цих пір з ним дружите, або відносини якісь підтримуєте?

- На жаль, ні. У 1996-му році я абсолютно не володіла англійською мовою. Тому не вдалося поспілкуватися. Років 10-15 тому він приїжджав в Україну, з питань антиСНІДу, у нього є фонд, і ми зустрілися. Він сказав: "Звичайно, я б тебе не впізнав". Звичайно, роки змінюють всіх. Але знання англійської мови допомогло вже поспілкуватися щільніше: було таке хвилинне спілкування, але ці моменти запам'ятовуються і залишаються в пам'яті назавжди.

- Я хочу тебе запитати з приводу твого фірмового "подвійне сальто вперед з поворотом вперед на 180 градусів". Будь-хто в світі його зміг повторити?

- На міжнародних змаганнях одна дівчина, американка, зробила цей елемент. Не зовсім в тій комбінації, яку виконувала я, але тим не менше. І один хлопець зробив, навіть ускладнивши трохи, але зараховується елемент тоді, коли він показаний і виконаний бездоганно на змаганнях чемпіонату світу, Олімпійських іграх, чемпіонаті Європи.

- Таких людей, як ти одиниці. Що ти зараз робиш, чим ти займаєшся?

- Так історично склалося, що починаючи з 1996-го року, на запрошення президента Америки Білла Клінтона, я брала участь в показових виступах. Ми два роки їздили по всій країні, фактично, день у день. Для мене це було неймовірним досвідом, у мене помінялися погляди на те, як ставляться в США до спорту. Коли на показові виступи люди купують квитки на всю сім'ю. Вони дуже інвестують в майбутнє своєї дитини і закохують своїх дітей в красу і диво спорту такими ось показовими виступами. Починаючи з 1996-го року я їздила в США і продовжую їздити, даю майстер-класи. Зараз я вже не роблю показові виступи в силу віку, але до цього дня залишаюся затребуваною. І це феномен якийсь. Я задаю собі питання: а могла б наша країна запрошувати постійно, протягом 20 років і більше, олімпійських чемпіонів-американців, щоб вони ділилися досвідом? На сьогоднішній день наша країна не зовсім готова до таких кроків.

- А де ти зараз живеш? Скільки ти часу проводиш в Україні, скільки в Америці чи ще десь?

- Так історично склалося, що я вже 20 років їжджу в США з майстер-класами, і в минулому році я приїхала в свою улюблену "золоту" Атланту і зустріла там свою кохану людину. Тому, в силу того, що він американець, виходець з України, киянин, багато років живе в Америці, більшу частину часу я проводжу в США. Але де б я не була і як довго я б не була в Україні, для мене Батьківщина - це Україна. І я з величезною радістю і щастям повертаюся сюди підживитися, насититися, доторкнутися до своїх друзів, пройтися по вуличках, вдихнути повітря тієї землі, де ти народився.

- Після того, як ти привезла стільки медалей і дала стільки слави своїй державі, тобі Україна зробила якісь пропозиції щодо роботи?

- У минулому році зі мною говорив Олег Васильович Остапенко, головний тренер збірної команди України, про можливу пропозицію роботи з українською збірною. Мені дійсно було дуже приємно і мені б дуже хотілося попрацювати з тренером, який виводив мене на поміст в 1996-му році. Але є момент, що фінансова складова не дозволяє мені прогодувати своїх дітей, перебуваючи тут, в Україні. Тому ця пропозиція сама собою і відпала, але, однозначно, було б приємно поділитися своїм досвідом. А він є, хоча, звичайно, 21-те століття диктує свої правила гри і в гімнастиці відбулися зміни. Але є щось, що поза часом і поза якихось моментів, які впливають на всі наші життєві процеси.

- Тобто ти б хотіла сьогодні взяти тут українських дівчаток, хлопчиків і виховувати з них реально олімпійських чемпіонів, бути тренером?

- Дуже. Але, напевно, тренером стають трохи раніше. Я ніколи себе не називала тренером - я завжди була, як запрошений гість. Я щиро захоплююся роботою тренера, тому що ти 6 днів на тиждень по 6-8 годин повинен проводити в залі. Тому що гімнастика це такий вид спорту, де потрібно доводити все до автоматизму. І потрібно чимось жертвувати. Коли ти маленький - ти жертвуєш іграми, недосипанням, недоїданням, але ти знаєш, що ти робиш. Коли ти доросла людина - ти жертвуєш якимись сімейними речами, тому що ти проводиш стільки часу в гімнастичному залі, на зборах. І часто долі по-різному складаються, тому це дуже нелегка праця. І з огляду на сьогоднішні реалії в нашій країні, я щиро вклоняюся перед людьми, які не здаються і, напевно всупереч, стають чемпіонами. Звичайно велика гордість за наших олімпійських чемпіонів, призерів, тому що це божевільна праця.

- Коли ти готувалася, щоб отримати ці перемоги, коли ти виступала, скільки годин на день потрібно було тренуватися? По скільки годин спати?

- Коли я жила в Донецьку, мій робочий день починався з 7 години ранку. Я жила на околиці Донецька і мені потрібно було вставати о 5 ранку, щоб о 7 годині бути на тренуванні. Мені доводилося сідати на трамвай і їхати майже годину до палацу спорту, потім йти пішки. Потім ми бігли до школи, потім поверталися до зали і знову тренувалися. У Донецьку, в перші гімнастичні роки, це було 5 годин в день, але коли я вже стала членом збірної команди України, молодіжної збірної, це вже 7 і більше годин, крім неділі. А в середу у нас було півдня робочого і півдня відпочинку. Під час цього відпочинку потрібно було встигнути зробити уроки. І зараз, дивлячись назад, я навіть не уявляю, як це можна було зробити дитині. Кажуть, що діти більше витримують, ніж дорослі, і напевно, божевільна пристрасть до цього виду спорту. Не можна, дійсно, змусити. Потрібно закохатися і щоб ця любов була взаємною. Я прийшла в гімнастичний зал і дивилася на цей чарівний світ спорту - це була любов з першого кроку. Я сказала, що це був мій бой-френд протягом 15-18 років.

- Держава Україна, якій ти принесла стільки нагород і стільки перемог, зараз тебе пам'ятає якимись виплатами, пільгами? Ти щось отримуєш звідси?

- Так. Я отримую олімпійську стипендію. Кажуть, що вона довічна, але в нашій країні може все змінитися. Раніше це було близько 300 доларів, зараз - близько 100 доларів, якщо перевести в еквівалент. Тому особливо розгулятися спортсмени не можуть. Зрозуміло, що в країні дуже багато проблем, і тому я не питаю, що можуть зробити для мене, я питаю, що я ще можу зробити. Критикувати ми, звичайно, всі майстри, сидячи на дивані, але потрібно підніматися і йти вперед, рухатися. Статус олімпійського чемпіона, він зобов'язує, мотивує. "Синдром відмінниці", напевно.

- А були пропозиції якісь з інших країн щодо роботи, від яких ти відмовилася?

- Пропозиції надходили постійно і з європейських країн, але моєму менталітету, моїй душі більше підійшли США. Начебто нас роз'єднує Атлантика, але при цьому досить комфортно, хоча перший час, коли я приїхала в США, було ой як не просто: банківська система, немає міського транспорту, немає якихось речей, які є в великому місті і до яких ми звикли. Після завершення спорту кожному спортсмену потрібен час, щоб знайти себе, і потрібен час, щоб зрозуміти, чим ти хочеш займатися і в якому напрямку ти хочеш рухатися. Звичайно, гімнастика дала мені дуже багато і відкрила багато дверей, і до цього дня я користуюся досвідом, набутим у спорті. Я хотіла бути стюардесою, міліціонером. В якійсь мірі моя мрія здійснилася: я все життя представляла товариство "Динамо", і дуже багато літала, з самого дитинства.

- Якщо не секрет, скільки коштує приватний урок від Лілії Подкопаєвої?

- Це не зовсім те питання, на яке я б хотіла відповідати, але, повірте, це доступно.

- Чи правда, що серед твоїх учнів діти Мадонни, Антоніо Бандераса?

- Це було дуже давно. Але цей досвід теж був. Це було в Лос-Анджелесі і я б навіть ніколи не дізналася про те, що це діти знаменитих людей. Вони стояли в одному ряду з "незоряними" дітьми, і тільки після того, як закінчилася робота, мені сказали, що Антоніо Бандерас і Мадонна. Лурдес була ще зовсім маленька. Коли я побачила Мадонну, я навіть не повірила. Вона стояла - дівчинка: шкіряна курточка, джинсики, зовсім підліток. Звичайно це дуже лестило самолюбству. Але наша сором'язливість і скромність не завжди грає нам на руку. Зараз я шкодую, що я не підійшла і не попросила автограф. Я ні в якому разі не порівнюю себе з Мадонною, але коли після спортивного залу підходять і діляться своїми емоціями, враженнями... Після Олімпіади 1996 року більше 3000 тисяч новонароджених дівчаток назвали ім'ям Лілія. Приємно. Тому таких моментів не варто соромитися і боятися, багатьом це приємно - це як частина роботи.

- Для тебе сучасна Росія - вона агресор по відношенню до України?

- Так. У 14-му році РФ анексувала Крим і почала військові дії на Донбасі. Я з тих пір не можу поїхати в Донецьк на могилу своєї бабусі і діда. Я не можу провідати своїх тренерів, які живуть там. Ми спочатку ще спробували з'ясувати нашу позицію, нашу точку зору, і я зрозуміла, що там вже досить все глибоко зайшло, що пропаганда робить свою справу, і ми, все-таки, по різні боки. І мене це дуже сильно і боляче ранить, що ми рідні і близькі люди і не знайшли цих точок дотику.

- Хто в тебе там залишився з друзів, з рідних?

- Мої тренери. Мій перший тренер Лілія Іванівна Пугачова, хореограф Світлана Валентинівна Дубова. Вони залишилися в Донецьку.

- У них там є робота?

- Так, зал гімнастичний функціонує - палац спорту "Динамо". Вони проводять змагання. Звичайно, коли я бачу прапори не жовто-блакитні - боляче. Тому що для мене Донецьк був, є і буде Україною.

- Ти коли-небудь могла подумати, що буде така ситуація і Росія нападе на Україну?

- Навіть у страшному сні не могла собі це уявити, тому що з РФ нас пов'язує історія. Може бути не завжди вона була приємною, але, тим не менш, це наше життя. Почавши ці військові дії, розпалили вогонь між двома, взагалі-то, братніми державами. У нас все одно багато спільного. Але ми бачимо себе тільки в ЄС, ми все для цього робимо. Молодь дивиться тільки вперед, тому що всі хочуть жити в красі, в достатку, щоб їхня праця була оплачена по заслугах. Я дуже сподіваюся і вірю, що в самий найближчий час військові дії на Донбасі припиняться, коли буде підписаний мирний договір. Я сьогодні була у військовому госпіталі. Кожен раз, коли я приїжджаю в Україну, я приходжу до хлопців. Мої подруги туди день у день приходять і піклуються про поранених. Ми бачимо борт за бортом, поранені надходять і надходять. Якщо нам здається, що все трішечки затихло, то ні. Цього, на жаль, не відбулося. Я кожен раз кажу: "Хлопці, спасибі вам за те, що ви даєте нам можливість дивитися на це сонце, дихати цим повітрям, виховувати наших дітей". Цей момент дуже хворобливий для всіх, і коли гинуть наші найкращі - пережити це вже не вистачає сил.

- У твоєму спортивному досвіді, коли були спортивні змагання, раніше, і ти змагалася з російськими спортсменками, чи було коли-небудь таке ставлення "зверхньо", як до молодшого брата? Або, навпаки, з повагою завжди дивилися російські спортсмени?

- Ще до розпаду Радянського Союзу була перша моя поїздка в Москву на збори. На нас дивилися, як на провінціалок - те, що там навіть не Київ, а Донецьк. Але потім це все нівелювалося, коли ми стали старшими. Так, ми були конкуренти, але це гідна боротьба. І Олімпійські ігри були створені для того, щоб країни мірялися своєю силою. Гімнастика взагалі стояла на самому початку олімпійського руху. Завжди була повага: якщо ти виграв - я потисну тобі руку.

- Тобто з нечесними, підлими прийомами ти не стикалася?

- Ні, мене якось ця доля оминула. У мене була мрія дитинства: я хотіла одягнути спортивну кофту з буквами "СРСР" і гімнастичні чешки від французького бренду. Це була межа мріянь. Коли розпався Радянський Союз, я по-дитячому сказала: "Я ж не зможу надіти цю кофту". А я потрапила в молодіжну збірну. Озираючись назад, я щаслива, що я удостоїлася честі представляти незалежну Україну і вийти в кофті, де написано "Ukraine", і жовто-блакитний колір. І коли майорів прапор і звучав гімн України, це непередавані відчуття. Щаслива шалено. Я, дівчина з околиці Донецька, змогла підняти 45-тисячний зал, де присутній президент Америки з усією родиною, звучить гімн України, українська діаспора кричить: "Україна", і ти чуєш це. Це мороз по шкірі, це сльози. Мене привела бабуся в зал гімнастики, і вона сказала, що ми сюди прийшли за медалями. Вона не дожила рівно місяць до тріумфу, і я цю медаль присвятила їй. Я стояла і думала, що напевно за нами спостерігають згори, і страшно пишалася. Але, в той же час, була божевільна порожнеча і питання самої до себе: "А далі що?"

- Ти зараз знайшла відповіді на ці питання?

- Не відразу, але я знайшла. Ти знаходиш радість і задоволення в дрібницях. Якщо ти навчишся це робити, ти будеш воістину щасливою людиною. Зрозуміло, що ми не сонце, щоб всіх обігріти, але якщо ми щось можемо зробити для когось, то це потрібно робити. Не шкодувати себе, віддаватися.

- Після 2014-го року в Росію тебе звуть на майстер-класи, і чи приймала ти запрошення?

- Ні, я ніколи не отримувала пропозицій, ні тоді, ні зараз на майстер-класи. У Росії дуже багато талановитих гімнастів, тренерів, які можуть розповісти, навчити ще й мене. Тому що у кожного тренера, кожного спортсмена свій підхід, своя техніка, своя тактика. Я вважаю, що мені дуже пощастило, що на моєму шляху зустрілися такі люди, як Галина Іванівна Лосинська, мій персональний тренер, яка сьогодні теж живе в передмісті Атланти.

- З приводу твоїх рідних місць - пройшло вже чотири роки окупації. Настрої там якось у людей змінюються, що ти відчуваєш? Вони починають вже щось розуміти, що Путіну вони теж не потрібні, вони лише інструмент? Вони хочуть назад в Україну, чи, все-таки, там пропаганда працює?

- Я не можу стверджувати, я не так часто спілкуюся. Ті, хто хотів жити в Україні, переїхав в Україну і почав свій шлях з самого початку. Ті, хто в силу віку і якихось моментів не переїхав, вони живуть там. Можливо, вони думають якось по-іншому, але життя теж вносить свої корективи. Можливо, вони миряться з якимись моментами. Хтось підтримує ту сторону і вважає, що ми тут всі зомбовані. Тому ми перестали цю тему обговорювати. На місцевому рівні я проводжу свою пропаганду, тому що, як я вже сказала, для мене Донецьк був, є і буде Україною. І я бачу, що наш жовто-блакитний прапор буде піднято в моєму рідному місті.

- Багатьох війна зараз розділила - і друзів, і родичів. Люди опинилися по різні боки барикад. Наприклад, у тебе є, була і напевно буде подруга Ані Лорак. Вона хрестила твою доньку Кароліну, ти в її честь назвала свою доньку навіть. Коли Росія розв'язала війну проти України, а Кароліна залишилася в Росії, виступає там, продовжує концерти, ось цей її вибір ти можеш якось пояснити і як вона сама його пояснює? Чому вона це зробила? Тільки щоб була там велика аудиторія і великі гроші, або чим вона була мотивована, коли так вчинила?

- Політичні маніпуляції дуже сильно можуть зашкодити іміджу. Але політичні маніпуляції ніколи не припинять і не зашкодять дружбі. Кароліна була, є і буде частиною нашої сім'ї. Це людина, яка дарує радість, емоції, виходячи на сцену. Кароліна виступає не тільки в РФ, але і по всьому світу. Це дівчина, яка співає українською мовою, говорить про традиції, і я щаслива, що вона говорить це з любов'ю. Я думаю, що час розсудить, як і що.

- Є артисти, які сказали: "Війна, ми зробили свій вибір, ми готові жертвувати, ми залишаємося в Україні, ми не їдемо, поки йде війна, принаймні в Росію, ми не працюємо там". А Кароліна - це інша історія. Ви говорили з нею на цю тему, або ти намагаєшся взагалі не чіпати цю історію?

- Я, загалом, відповіла на твоє запитання. Маніпуляції та спекуляції є скрізь - як з цього боку, так і з того боку. Коли під роздачу потрапила людина, найбільш рейтингова з українських артистів, найяскравіша... Б'ють завжди боляче по тих, хто найяскравіше світить.

- Твого колишнього чоловіка, батька твоїх дітей, Тимофія Нагорного, звинуватили в державній зраді, заарештували. Але вчора він вийшов під заставу, і я так розумію, що ти теж йому допомогла: там була і частина твоїх грошей. Що взагалі сталося? Що це взагалі за ситуація?

- Я не можу прокоментувати цю ситуацію, тому що не володію інформацією. Сподіваюся, що це помилка.

- Ти довгий час хотіла дитину, але не виходило, і ти взяла хлопчика з дитбудинку. І після цього пройшов буквально якийсь час і ти сама завагітніла, і ще й дівчинку народила. Як це було?

- Я їздила з дитячим фондом "ЮНІСЕФ" - у нас була велика програма. Ми їздили по всій Україні, відвідували дитячі будинки. Ми повинні були зрозуміти, що нам необхідно. І в один приїзд до Донецька в дитячому будинку я побачила малюка, який своїми пальчиками зачепив мене, і це виявилася любов з першого погляду. Вадька дивився величезними очима, вчепився в мої пальці, і я знала, що я вже нікуди без нього не піду. Нас вибирають - діти нас вибирають, і не важливо, що не біологічні батьки. Це чарівні історії, які відбуваються в нашому житті. Цей хлопчик, який приніс в моє життя стільки радості і щастя, вже через місяць буде тінейджером. Він на голову вищий за мене, він підходить, обіймає і каже: "Мамо, я люблю тебе". Це велике щастя, це велика радість. Без Вадима не було б Кароліни, без Кароліни не було б Вадима. Я їм завжди кажу: "Ви настільки одне ціле. Ближче, ніж ви один у одного, у вас немає нікого". Було дуже багато критики, що це піар. Я сказала, що якщо це піар, давайте піаритися разом. У нас тоді у всіх дітей будуть батьки. Але ми повинні розуміти, що це не магазин іграшок. Коли я побачила Вадима, йому було 6 місяців, а коли був суд, йому було 8 місяців. І мені потрібно було довести, що малюкові буде краще зі мною, ніж в дитячому будинку. Мене тоді це дуже обурило, а тепер я розумію, що державний орган повинен розуміти, до кого потрапляє дитина. Житлові умови повинні відповідати стандартам, які прописані, потрібно спілкуватися з психологом, тому що у мене не було ніякого материнського досвіду, у мене не було дітей. А потім сталося диво, коли в процесі всього цього збирання документів я зрозуміла, що у нас буде поповнення в сімействі. До цього була крадіжка машини, з побиттям, і лікарі сказали, що у мене не буде дітей. І коли я зрозуміла, що у нас буде поповнення в сімействі, це була дуже велика радість і подвійний страх: то жодного, то відразу двоє. Кажуть, що незамінних людей немає, але маму не можна замінити ніким. Моя мама виростила дітей, виняньчила, і я їй кажу, що вони такі ж твої внуки, як твої діти.

- Скоро в Україні президентські вибори. Ти вже визначилася, за кого ти будеш голосувати, хто тобі симпатичний з кандидатів?

- Коли нам розкажуть про програми і коли ми зможемо це все вивчити, ми зробимо свій вибір. Хочеться бачити молодих лідерів, з ясними чіткими ідеями, і людей свого слова. Тому що в передвиборній гонці ми дуже багато чого обіцяємо: зірку з неба. А коли настають реалії, все кудись випаровується. Нам обіцяли, що військові дії на Донбасі припиняться, і що все це закінчиться дуже швидко. Минуло чотири роки - ми бачимо результати. Мені хочеться, щоб робота була більш помітна.

- Якби сьогодні до тебе прийшли представники однієї з команд і сказали: "Ліля, твій досвід, твої досягнення, ти дуже багато знаєш про спорт, йди до нас в команду". Ти б пішла?

- Залежно від того, хто б зробив цю пропозицію і яка була б програма. Якби вона відповідала моїм внутрішнім правилам, правильним орієнтирам у житті. Все потрібно розглядати в даному конкретному випадку. Робіть пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Але я вважаю, що молоде покоління має всі шанси проявити себе і показати себе, до того ж, більш досвідчені будуть тиснути і всіляко ставити палиці в колеса, бо вже дуже не хочеться поступатися цим кріслом. Потрібно навчитися поступатися дорогою молодим.

- На президентську кампанію потрібні дуже великі гроші. Експерти кажуть, що 200-250 млн доларів. Уявімо собі ситуацію, що до тебе прийшла дуже багата людина і сказала, що ось тобі чемодан, тут ця сума, роби все по розуму, по совісті, по серцю. Ти б пішла в президенти?

- Ні, я б не пішла. Я не хочу туди йти. По-перше, потрібно бути дуже компетентною людиною, розбиратися в багатьох сферах діяльності. Я можу розповісти про спорт, про фізкультуру.

- Тобто в команду б пішла?

- Так, якби було чітко, зрозуміло, і не вилами по воді писано. Ми робили фестиваль "Золота Лілія". Ніколи з держбюджету ми не взяли жодної гривні. Це все було від великого бізнесу, і було зроблено спільними зусиллями. Це було те, що піднімало престиж, імідж нашої країни. Я знаю, як це робити, я знаю, як привернути увагу до спорту. В Америці немає міністерства спорту. При цьому соціально активний бізнес. Якщо дивитися, найбільше завжди спортсменів виступає від США. Найбільше медалей у США. В Америці понад 4000 гімнастичних шкіл. У нас на пальцях можна перерахувати. Вихідці з колишнього Радянського Союзу працюють в Америці, виховують чемпіонів. Чотири олімпіади поспіль - і абсолютна першість і командні змагання виграє команда Америки. У них ще на 100 команд можна назбирати гімнастів. Назавжди безнадійно далекі колишні країни СНД. Тому я готова поділитися своїм досвідом, а там час покаже.

- Пропозиції вже якісь надходять?

- Пропозиції надходять, але від яких можна спокійно відмовлятися.

- У тебе скоро весілля. Познайом українців зі своїм обранцем.

- Ігор, киянин, більш ніж 23 роки живе в США, в моїй улюбленій "золотий" Атланті.

- Як ви познайомилися?

- Зовсім випадково - друзі познайомили. У нас не було кохання з першого погляду. Ігор займається будівельним бізнесом. В Америці дуже важко люди працюють, і коли вони проходять етап становлення, то я завжди щиро захоплююся, тому що ти приїжджаєш в чужу країну, ти вивчаєш мову, ти знайомишся з людьми, з якими потрібно, щоб у тебе стався контакт.

- У тебе двоє дітей, у Ігоря теж двоє. Спільних ви плануєте?

- Як Бог дасть.

- Я бажаю, щоб дав. І багато.

- Дякую.

- Дякую тобі за інтерв'ю.

- Дякую тобі за запрошення.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів