banner banner banner banner

Коли прапорці на машинах і вишиті сорочки доречні і недоречні – для мене це брехня

МАРІЯ БУРМАКА - українська співачка. Народна артистка України. Народилася і виросла в Харкові. У 2004 р. закінчила інститут журналістики при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Початком її музичної кар'єри стала перемога на фестивалі "Оберіг". Її пісні "Лишається надія", "Єдиного слова заради", "Ходить сон", "Я люблю твої кроки" стали відомі широкому загалу після перемоги в хіт-параді "12 мінус 2". Була ведучою програм "Кін", "Рейтинг", "Хто там", "Чайник", "Створи себе". Любить малювати й шити

Коли прапорці на машинах і вишиті сорочки доречні і недоречні – для мене це брехня
Фото з відкритих джерел

Наталія Влащенко

Журналіст

МАРІЯ БУРМАКА - українська співачка. Народна артистка України. Народилася і виросла в Харкові. У 2004 р. закінчила інститут журналістики при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Початком її музичної кар'єри стала перемога на фестивалі "Оберіг". Її пісні "Лишається надія", "Єдиного слова заради", "Ходить сон", "Я люблю твої кроки" стали відомі широкому загалу після перемоги в хіт-параді "12 мінус 2". Була ведучою програм "Кін", "Рейтинг", "Хто там", "Чайник", "Створи себе". Любить малювати й шити

Влащенко: Сьогодні у нас у гостях Марічка Бурмака.

Доброго дня. Вам ще не пропонували бути депутатом?

Бурмака: Різні розмови були в різні періоди мого життя, але я не людина цього світу. І дедалі більше розумію, що я не з тих людей, які хотіли би на це витрачати своє життя.

- Кіно 60-70 років було про абсолютність України. Там не було ніякого пафосу. Чи не бентежить вас цей новий український патріотизм, побудований на абсолютному пафосі?

- Бентежить  і дратує. У цьому дуже сильно проглядає фальш і лицемірство. Мені дуже дивно, чому це інші не бачать. Патріотизм – це любов, любов до рідного. Вона має різні прояви, це дуже глибоке відчуття. Коли прапорці на машинах і вишиті сорочки до місця і не до місця – для мене це теж фальш. Я не бачу реальної любові, тому що любов – це творення. Люди, які створювали ті фільми, це любили. Як мені здається, дуже чітко можна відрізнити, хто любить, а хто не любить. Це видно. Просто в нас, взагалі, таке суспільство подвійних стандартів, що люди, може, бояться казати правду, бояться визнавати фальш і лицемірство інших.

- Чи можна думати про майбутнє і забороняти книги будь-якою мовою? Чиновники пропонують перейменувати бульвар Дружби народів. Нам не потрібні вулиці Леніна – це очевидно, але при чому тут Дружби народів або проспект Науки? Що таке відчуття Батьківщини? Чи обов'язково бути з кимось або можна бути самим по собі?

- Рената Литвинова колись сказала фразу, яка мені дуже сподобалася: "Взагалі, головна мета в житті – знайти своїх і заспокоїтися". Це дуже важливо, що є люди, які думають так само, як і ти. Хай їх небагато – родина, друзі, знайомі, але інакше можна просто збожеволіти. Одна людина не може переносити все, що на неї падає. Тим більше, що людина, яка думає, вона, як правило, сумнівається. І людина, яка талановита, теж, як правило, сумнівається. Врубель все життя себе запитував, чи вміє він хоч трошки малювати. Для того дуже потрібні люди, які скажуть Сергію Жадану, що його твори геніальні, він геніально виловлює дух епохи. Обов’язково треба підійти й обійняти Владислава Троїцького за те, що він який рік поспіль робить фестиваль. І таких людей є багато. Це треба відчути і бути поруч з цими людьми, бо якою б сильною людина не здавалася, вона потребує моральної підтримки. З приводу перейменувань я взагалі скажу крамольну річ. Для мене половина мого життя – це аеропорт "Бориспіль". "Бориспіль" не є символом радянської епохи, це український топонім, дуже старовинне місто. А в Дружбі народів нічого поганого насправді нема. Вулицю Московську, вулицю Леніна, Фрунзе, я вважаю, варто перейменувати. Момент декомунізації є важливим, але у нас скрізь є, м’яко кажучи, перебір. А що стосується людей, то ніхто не застрахований від помилок. І це дуже важливо, щоб у момент, коли ти помиляєшся, тебе хтось підтримав. Є межа компромісу, тобто є речі, коли можна сказати, що це злочин перед людством або це поза мораллю. А помилки… Ми всі ж живі, ніхто не є ідеальним. Якщо людина, яка не читає і в неї рівень мислення на рівні 5-річної дитини, то щоб вона тобі не сказала – не треба на це ані ображатися, ані брати до відома.

- Чим талановитішою є людина, тим менше вона стурбована викриттям будь-кого.

- Я згодна з вами, абсолютно.

- Чи є якась залежність між кількістю таланту і прагненням всім розповідати, як правильно жити?

- Людина талановита сумнівається, вона не завжди впевнена в своїх силах. Мені здається, що повинні бути якісь регуляторні важелі для якихось моментів, тому що українська культура навіть у порівнянні з російською культурою, яку ми вивчали в школі, це культура поранена. На одному рівні дуже складно бути, треба спочатку стати на ноги. Наших письменників відстрілювали.  

- Чи повинні колеги стежити один за одним: хто де бере участь, хто що робить?

- Ми всі, музиканти, пережили дуже болісний момент після 2004 р., коли ми були по різні сторони барикад. Я вважаю, що правда і справедливість були на тій стороні, де я, але по інший бік барикад був Кузьма. А потім Кузьми не стало, і всі зрозуміли, що оцей момент, коли ти бачиш зараз нещирість колег, друзів, знайомих… Всі прекрасно розуміють, що музиканти, публічні люди були якоюсь мірою жертвами ситуації. Чим старше стаєш, тим більше розумієш, що є якісь компроміси, адже життя дуже неоднопланове і не чорно-біле. Є декілька людей, які є моральними авторитетами, які могли б мені зробити будь-яке зауваження. Якби якесь зауваження пролунало з вуст Євгена Сверстюка, я би з ним дискутувала. Але коли люди, про яких ми всі все знаємо і які не можуть бути для мене моральними авторитетами, дають мені оцінку, то я прекрасно розумію ситуацію. На "Інтері" концерт, в якому я брала участь, записували через 12 днів після того, як не стало мого батька, з яким ми обговорювали пісню, з якою я вийду на сцену. Він слухав, як вона звучатиме, він знав, в якій я буду сукні. І раптом якась артистка дає мені оцінку, чи я мала право це робити. Взагалі, я вважаю, що я не повинна комусь пояснювати ці свої кроки. Я не можу сказати, що я ідеальна людина, що я можу бути моральним взірцем, але кожному своєму кроку в мене є особисте пояснення. Я для себе знаю, що я не переступлю моральну межу, навіть якщо переді мною стоїть якийсь вибір. Коли все добре, ти на висоті, то можна наплювати, справді, на все, що кажуть. А коли ти пережила якийсь важкий момент, то є моменти жалості до себе, образи, що хтось не прийшов тобі на допомогу. Це неправильно, але ми всі люди.

- Як ви бачите останні два роки? Що відбувалося?

- Є люди, які є подвижниками, і багато з них не публічні. Я бачила людей, які є лікарями від Бога, і я щаслива жити з цими людьми в одній країні. Я знаю деяких людей-викладачів. Я сама викладаю в університеті. Це мізерні гроші, але мені це подобається. У мене батьки були викладачами. Є люди, життя яких є шедевр. Старше покоління, вони ідуть. Той же Євген Сверстюк. Я його дуже любила. Є волонтери, є і в соціальнозначимому середовищі такі люди. Але ми не сильно просунулися в реформах, в наближенні – ментально – до Європи. Тобто людини рівня Вацлава Гавела я не бачу. Таких людей, великих гуманістів, я зараз у політикумі не бачу.

- Наскільки правильним ви вважаєте сповідування національної держави в процесі глобалізації? Що вам цікаво в минулому і як ви ставитеся до самої цієї ідеї – національна держава?

- Різні держави будуються по-різному. Франція – національна держава. Це не можна сказати про Канаду, але франкомовний Квебек – це частина франкомовної Канади. Голландія, Прибалтика, Фінляндія. Є багато прикладів, коли держава будується так. З приводу того, що ми йдемо до глобалізації, то мені деколи здається, що в деякі моменти навіть деградація відбувається. На початку ХХІ століття здавалося, що питання можна врегулювати мирним шляхом. Ми ніколи не думали, що можна анексувати Крим, а це виявилося можливо. І мені здається, що йде деякий регрес насправді. Країни ЄС хочуть закривати свої кордони. Історія розвивається по-різному, країни будуються по-різному. Але мій батько завжди мені казав, що є якісь глобальні історичні процеси, і історики це все бачать в комплексі і приблизно знають, що після революцій відбувається регрес. Два кроки вперед, потім півтора назад. Україна розвивається так. Але як би там не було, я бачу оптимістичний сценарій.

- Ви нещодавно втратили батьків. Коли ти залишаєшся сам, без батьків, це два різних життя?

- Мені ще дуже болить. Особливо в останній час, коли батько дуже хворів. Він займав дуже велику частину мого життя. Якби він був живий, він обов’язково б дивився нашу з вами розмову, і ми би з ним потім розмовляли на такі серйозні теми. Ти не відчуваєш себе настільки потрібною. Коли живі батьки, ти знаєш, що твої інтерв’ю слухають, що тобі зроблять зауваження, що я не повинна вживати слова з підліткового лексикону. Тепер я розумію, що внутрішній контроль включився. Їх немає, а контроль є.

- У житті жінки повинен бути хтось, хто повинен її заслоняти?

- Треба приймати ситуацію яка вона є. Якщо є людина, яка може зігріти, захистити, то це великий дар. Якщо такої ситуації немає з якихось причин, то втрачати час на ридання з приводу того, що цієї ситуації нема, непотрібно. В усіх абсолютно різне життя. Можна бути самодостатньою, розуміючи, що ти навіть сама. Деколи ти можеш віддати своє серце людині, яка не заслуговує на це. Ця душа не рівня твоїй душі. Чи варто? Зустріти людину, з якою ти на одній хвилі, то дуже великий дар і удача. Цього може не статися.

- Що таке свобода для людини?

- Якщо є дитина, якщо є батьки, люди, які від тебе залежні, яким ти можеш допомогти, ти ніколи не можеш встати і піти. Я не можу поїхати жити за кордон, і не тому, що в мене нема такої свободи, а тому, що я не думаю, що буде повнота щастя. У мене були моменти, коли я думала про те, щоб жити в Канаді. І я абсолютно щаслива, що цього не сталося, що я найважчі моменти життя своїх батьків провела з ними. Щастя і свобода життя – це повнота життя. І це необов’язково веселі моменти, а це й такі моменти, коли ти розумієш, що життя – і в щасті, і в радості, і в любові, і в сльозах. Це все оця амплітуда, яку треба пережити. А свобода, я вважаю, це, по суті, жити так, як хочеш.

- Ви на сцені дуже правильна. Вам ніколи не хотілося стати на сцені "поганою" дівчиною?

- Я за своє життя написала дуже багато пісень. Є навіть якась кількість, яку не оприлюднено, дуже відвертих. Все, що я пишу, – гранично  інтимне. У мене декілька днів тому був концерт, і це буквально на розрив аорти. Я часто беру гітару, пишу ці пісні вночі, і ті, хто мене знає, прекрасно розуміють, які події я описала. На радіо візьмуть радше пісню прилизану, лаковану. У нас немає сольних концертів на телебаченні. Тому я вважаю удачею донести все, що ти хочеш сказати. Це все дуже гранично близько до серця і дуже відверто. Як для себе, я не відрізняюся від того, що я пишу у ФБ, від того, що я пишу під гітару. Це одні емоції. І я вважаю, що це і є внутрішня свобода: написати, сказати, що ти думаєш, а на ранок стерти. Хаотично жити –  в цьому є повнота життя.

- Ваше запитання?

- Як вам вдається так гарно виглядати?

- Я нічого не роблю, тільки працюю. Напевно, це генетика.

Дякую, Марічко.

Джерело: 112.ua

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>