Коли я був міністром економіки, то дискусії і сварки у нас з Віктором Ющенком були майже кожного дня

Коли я був міністром економіки, то дискусії і сварки у нас з Віктором Ющенком були майже кожного дня
112.ua

Юрій Єхануров

Колишній прем'єр-міністр України

Мага: У мене в гостях професор економіки Національного університету ім. Т. Г. Шевченка Юрій Єхануров.

Як ви дивитеся спокійно на все те, що відбувається?

Єхануров: Спокійно – це ззовні. Всередині, звичайно, все кипить, але все це має переробитися в те, що коли розмовляєш зі студентами, зі слухачами шкіл (а я багато виступаю), то людям твої емоції, можливо, і цікаві, але якщо вони тільки невеличка приправа. А повинен бути тільки результат роботи голови.

- На лекціях у вас набито, але буває, що прогулюють?

- Лекції нормально йдуть, дисципліна є в університеті. Але я виступаю часто також і за межами університету.

- Ви пам’ятаєте когось зі своїх студентів, ви знаєте їх, ви серйозно викладаєте?

- Я викладаю вже багато років, і в мене є багато знаменитих студентів. Наприклад, Нефьодов з Мінекономрозвитку. Дуже серйозний підприємець Ігор Тельний. І ще декілька людей – я не хочу просто всіх називати. Навіть такий випадок був, коли до мене прийшов колишній студент на лекцію і, коли дізнався, що я їду до Лондона, то сказав, що він якраз там вчиться, і в школі бізнесу я виступив перед українцями, які там вчаться. Це MBA, і це серйозні люди, і думаю, що колись в Україні вони обіймуть серйозні посади.

- А за кордоном за такі лекції платять?

- Я жодного разу не отримував ніякого гонорару.

- Ви один з небагатьох у Києві, хто має в собі бурятську кров. Коли кажуть, що на Донбасі воюють буряти, то я кажу, що для мене символом бурятського народу тут, в Україні, є Юрій Єхануров і Радна Пилипович Сахалтуєв.

- Його знають усі: "Доктор Айболить", "Капітан Врунгель", "Острів скарбів". Він вигадав всі ці образи, намалював їх. У Києві є невеличка бурятська діаспора - десь 50 людей, а в Україні осіб 500. Недавно святкували Сагаалган – Новий рік. Вирішили зібратися і видали книжки - бурятські народні казки. І Радна Сахалтуєв зробив понад 100 цікавих малюнків – такі чудові ілюстрації. Ми роздали тут усім, на місці, і відправили туди, в Улан-Уде, тому що там такої книжки не видавали.

- Якщо згадати історію вашого роду – це ж фантастика. Одна лінія із Забайкалля, друга - з Житомирщини. Як ці лінії зустрілися між собою?

- По батькові – це Прибайкалля, Іркутська область. Моя бабуся була з багатої сім’ї,  а мій дід був у них батраком. Вони одружилися, а потім прийшла радянська влада, і почалося. Було дуже багато проблем, і такі самі ж проблеми були по лінії мами в Житомирській області. Мій дід був ковалем, і в 37-му році його відправили в Якутію. Він там потрапив на рудник, а моя бабуся по дорозі померла в концтаборі. Діду дали 7 років заслання, а в 44-му році додали ще 7 років. І він там був до 51 року.

- Страшні часи були. Не дай Боже, коли починають ностальгувати за тим часом.

- У сім’ї були табу на ці розмови. Мама закінчила Алданське педагогічне училище, працювала вчителькою, вийшла заміж за мого батька в Якутії.

112.ua

- А що пам’ятаєте з тих часів?

- Більше Бурятію, коли переїхали. Я закінчив восьмирічку в селі Буй у Бурятії, і ми повернулися на Житомирщину. Я відразу вступив у Київський будівельний технікум.

- Батьки суворі були?

- Я б не сказав, але була дисципліна, був порядок. Я взагалі виріс у бібліотеці. Так сталося, що мама якийсь час працювала в бібліотеці, і для мене дитячий запах – це запах книг.

Новини за темою

- Скільки успішних людей сиділи навпроти мене і розповідали, що їх сформувала книга. В моєму маленькому селі, де 37 хат, була своя бібліотека. Я заходив на ту ідеально чисту підлогу, і той запах книжок – це фантастика.

- Я завжди приношу з собою книжки, які я рекомендую студентам, щоб вони почитали для кругозору. Підхожу до дошки і пишу: 90-10. Кажу: 90% людей ці книжки не читають. 10% - читають. І запам’ятайте, ті, хто читає ці книжки, будуть управляти тими, хто ці книжки не читає.

- Скажіть: книжні щаблі Юрія Єханурова?

- Перша книжка "Сивка-Бурка" в чотири роки.

- Фенімор Купер, Вальтер Скотт, Даніель Дефо?

- Звичайно, все було. До третього класу я вже все перечитав. А коли мені було 12-13 років, я дещо почав перечитувати.

- Перша книжка в мене була "Діти капітана Гранта". Я її почав читати в 4,5 роки, в п’ять я її  вже "добив". Я нічого не розумів, але словниковий запас збільшувався в рази. Для тих, хто не хоче читати, я би сказав, що нічого у них у житті не вийде.

- Мені було десь так років 19-20, і я почав не тільки читати, а і вивчати все про Антона Павловича Чехова. Навіть потім, коли утворилося Чеховське товариство України, ми допомагали музею Чехова в Ялті. До речі, в Сумах чудовий невеличкий музей Антона Павловича Чехова. Там похований його брат, у Сумах, і я вдячний владі Сум та області, що вони зберегли цей музей. Там недалеко ще є музей Чайковського.

- Як ви себе формували як людину в політиці? Від вашого будівельного технікуму і до прем’єр-міністра – це величезний шлях, на який мали би дивитися зараз всі міністри, їхні заступники, "квотні" пацани. Я інакше назвати не можу, коли я бачу, що когось призначають просто за квотами. Як вам зараз, людині, яка дійшла до головного міністра країни, дивитися на те, що відбувається? Як має, на вашу думку, формуватися справжній державний чиновник?

- Я державним чиновником став досить пізно. Я спочатку в будівництві пройшов всі щаблі: майстер, начальник цеху, головний інженер заводу. Як тільки отримав диплом, став головним інжереном, а в 25 років вже був директором заводу.

112.ua

- Скільки підлеглих у вас було?

- Трошки більше 200. А потім керівник тресту з виробництва, вже було 5,5 тисяч.

- Скільки заводів було у вас у розпорядженні?

- 12 десь заводів, РСУ, проектно-конструкторські бюро.

- Скільки років вам було?

- Десь 31 рік.

- Як з цим справлятися?

- Обов’язково мають бути вчителі старші, які тебе вводять. І ще одне: кожен керівник повинен пережити  "головокруженіє от успєхов". Коли мене в 22 роки призначили начальником цеху, на місце самого Шермана, старшої солідної людини, то мені здавалося, що на весь Київ нема більшого начальника, ніж я. Аж голова крутилася. Але пройшов місяць, ми закрили наряди, і мої арматурники, де я був майстром, застрайкували. Я прийшов до них, а вони кажуть: "Ми думали, що ти станеш начальником і в нас буде нормальна зарплата, більша, ніж в інших, а в нас така сама. Ти ж наш. Як же ти міг не зробити нам більшу зарплату?" Я досі пам’ятаю, як один класний зварник тримав у руках метровий прут "шістнадцятки" і розмовляв. Після того я перестав боятися взагалі ходити до людей, до збудженого натовпу. Другий раз у мене таке відчуття було в Сєвєродонецьку. Ми зі Стретовичем потрапили туди в грудні 2004 року. в мене тоді на куртці не залишилося жодного ґудзика, і нас міліціонери вичавили з цього натовпу. Але запам’ятався абсолютний спокій.

- Ви ж знали, що правда на вашому боці.

- То не має значення – людей наелектризували.

- Чому люди, які працюють тут і там, настільки відрізняються?Чому там так легко людям убили в голову, що прийдуть бандерівці і буде біда? Це при тому, що за підрахунками в Донецькій області жило біля 25% етнічних галичан колишніх.

- Там ще Радянський Союз по сприйняттю і по багатьом речам. Я недавно робив доповідь: "Інтеграція Донбасу. Людський вимір". Тема людей – це найскладніша ситуація, яка є. Наприклад, понад 8 млрд гривень виплатив наш центральний уряд пенсіонерам, які живуть на окупованій території, і це правильно. Але жаль дітей.

- Повернемося до формування правильного українського чиновника. Приходить мажорчик, чийсь син, і його зразу в Генпрокуратуру чи…

- Я хочу згадати вчителів. Я був заступником керівника тресту з виробництва у Володимира Аврумовича Поляченка. Анатолій Павлович Мартиненко, Борис Олександрович Гречко – це люди, які нас формували. Нас викував "Головкиївміськбуд".

- А як?

- Ми всі були серйозні будівельники. Я приходив на роботу о сьомій ранку. Коли я в 91-му році прийшов на роботу в Держекономраду о сьомій за звичкою, то мене не пустили. Сказали, що для того, щоб зайти в будинок Кабміну, потрібен дозвіл міністра Кабміну або його першого заступника. А взагалі приходьте після восьмої. Так-от, я все життя за п’ять сьома на роботі.

- О якій доводилося вставати?

- Мені повезло. Я жив, тепер станція "Київ-Волинський" називається – отримав там маленьку гостинку. Електрички були поряд. І до цього часу я встаю о 4:45 – я жайворонок.

- Як вас сім’я терпить?

- Ми з дружиною разом училися. Вона будівельник, інженер-конструктор. Коли ми подавали заяву – мене призначили директором заводу, й іншого життя вона просто не знала.

- Їй доводилося вставати, щось вам готувати?

- Ні, в нас порядок трохи інший. Каву я готую. Я Віктора Пинзеника на каву "брав". Я відкривав двері в Кабміні на 5-му поверсі і ставив каву, щоб запах йшов у коридор. І коли Пинзеник йшов – він не міг не зайти, бо на запах кави істинний львів’янин повинен зайти. Тому вранці каву я готую, а от все інше готує дружина.

- На заводі ви спілкувалися напряму з людьми, які оточували вас, або тільки з начальниками цехів? Яка існувала субординація?

- Спілкування з робітниками – один з обов’язкових елементів нашої роботи. Це те, що вимагали від нас наші керівники. Тобто ми інакше не розуміли.

Новини за темою

- Плюс ідеологічна складова.

- З нас такі ідеологи були… У нас – план давай.

- Як ви примудрилися піти в політику? Майже всі хлопці, які працювали поряд з вами,  повідкривали спочатку підприємства, взяли участь у приватизації,  розвинули це до холдингів великих. І раптом Юрій Єхануров опиняється у великій політиці.

- Це був чіткий момент – ГКЧП. 1991 рік, я - заступник начальника "Головкиївміскьбуду", і за декілька днів до цього я був у справах у Держплані. Зустрів там директора інституту, в якому я вчився в аспірантурі, Олександра Сергійовича Ємельянова, і він мені каже: "Тут створюється Державна економічна рада, кидай все – тут майбутнє". Я не знаю чому, мені важко сказати, я кинув усе. 2 вересня після ГКЧП нас піднімають на 8 поверх Кабміну, відкручують при нас табличку "Партком" і кажуть: "Ви поки що побудьте тут, попрацюйте кілька днів, а потім ми вже розберемося з кабінетами, куди вас розсадити". Тоді я познайомився з Віктором Пинзеником, Наталією Буркат. Було дуже багато цікавих людей, які були дуже серйозні в своїх напрямках.

- Віктор Пинзеник згадував, що у ВР була романтика, підйом, своїм виступом він міг поміняти результати голосування в усьому залі. Я сказав, що іноді враження, що непотрібна ВР, тому що є погоджувальна рада, де голови фракцій приходять, їм зателефонували, швидко домовилися, прийшли і сказали, хто як голосує.

- На жаль, так.

- Мені як громадянину трошки соромно і трошки боляче від цього.

- Я чотири рази був депутатом. Один раз – два тижні, ще раз – два місяці, тому що переходив на роботу в виконавчі структури. Але ВР потрібна, може, зменшеної кількості, і це має бути правлячий орган, а він не такий сьогодні є. Він сьогодні – виконавчий. Вони роблять те, що їм кажуть господарі. Коли я прийшов у політику – я не вважав, що це політика. Коли Кравчук переміг і став президентом, нас перетворили на Державну думу України, і я став заступником голови економічної колегії Державної думи України. Потім я став заступником мера міста Києва. Це вже була осінь 1992 року, і ми зрозуміли, що Кравчук не хоче, можливо, не може робити економічні реформи. Я перейшов у місто, працював рік, і в один момент ми стали безробітними. Я був безробітним півдня, а потім мене викликав прем’єр-міністр, як я зрозумів, з подачі Віктора Пинзеника, який був віце-прем’єром, і Леонід Кучма призначив мене заступником міністра економіки.

112.ua

- Ви фактично ніколи не працювали ліктями – вас весь час кликали. Значить, ви щось могли.

- Коли мене призначили директором заводу – звичайно, ніхто не хотів бути директором заводу, тому що це був збитковий завод. За три роки вдалося завод підняти так, що за спиною стояв перехідний червоний прапор району, і я отримав орден, яким я гордий – орден "Знак пошани". На роботі в "Київміськбуді" можна було втриматися, тільки якщо ти виконуєш, коли ти здатен. І це висока планка, яку нам задали наші вчителі.

- Що сказали вам ваші вчителі, коли вас міністром оброни призначили?

- Я скажу так: робота в Мінобороні і робота в "Головкиївміськбуді" – ви не уявляєте собі, скільки спільного є в будівельників і у військових. Тоді була централізована система управління в "Київміськбуді", прекрасна система зв’язку, відповідальність доведена до… І в цьому плані багато чого спільного було. І я вже був управлінцем. Мені сказали, що головне питання - це відносини апарату міністерства і Генерального штабу.

- То для вас була тоді велика несподіванка або ви знали про це?

- Визвав президент і сказав: "Треба". Я кажу: "Який я військовий?" Він каже: "Ніяких розмов. Для команди треба".

- Це Віктор Андрійович так?

- Так. Коли я був міністром економіки, то дискусії у нас з ним були мало не щодня. А сварки були такі, що доходило до публічного вияснення стосунків. І журналісти були присутні. Я як міністр економіки вважав, що грошей в економіці було мало. А він казав: "Грошей багато, ти працювати не вмієш".

- А він був упевнений завжди в своїй правоті?

- Він зі своєї точки зору як голова Національного банку був абсолютно правий. Це я потім зрозумів. І коли я був заступником голови комітету економічної політики ВР і ввечері готувався до наступного засідання, десь о пів на восьму вечора зателефонував Віктор Андрійович і попросив зайти до нього. Я до нього зайшов і вийшов першим віце-прем’єр міністром України. Я ніколи не думав, що після тих відносин, постійних дискусій, постійних напруг, які в нас були у відносинах… Людські були прекрасні. Але коли я став першим віце-прем’єром, довіра, яку він мені надав – напевно, ніхто з перших віце-прем’єрів за всі часи незалежності такої довіри не мав.

- Ви людина, яка  ніколи жодного слова не сказала поганого ні про попередників, нічого. До вас прихильно ставляться люди старшого віку. Чому, коли зараз навколо йде оця передвиборча агітація, обирають найгірший шлях, який може бути, - безкінечного поливання один одного? Це є дієвим?

- Головне, що треба було б сьогодні в країні – це єднати країну, єднати людей. А люди думають, що вони можуть вирости на антитезі – проти когось. Тоді ти якось відокремлюєш свій сектор. Люди не розуміють однієї речі: висновок, яка робить проста людина, яка дивиться телевізор чи слухає – вона каже: "Ви всі там однакові". Ти паплюжиш, принижуєш іншу людину і таким чином себе принижуєш.

- Брудна кампанія?

- Я уважно слідкую за всіма з точки зору такої: оця людина могла б працювати чи не могла? Чому президенту, якого оберуть, не запропонувати декому з цих непересічних людей, які дуже цікаві, роботу? Є такі люди, яких обов’язково би треба було залучити. Я кожного разу набирав собі таких заступників, що вони були найкращі. Я відбирав тих, хто здатен у житті чогось досягти. Я дуже радий, що такі люди були і я з ними працював, я їм вдячний на все життя. Керівник має бути диригентом – не треба тобі грати першу скрипку. Є перша скрипка – ти будь диригентом.

- Дякую вам щиро. Дуже хочеться, щоб така людина, як ви, була задіяна у великих державних процесах.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>