Хотілося б, щоб президентом України був мій син, я б за нього голосував

Український футболіст і тренер Олексій Михайличенко в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів про свою футбольну кар'єру, про взаємини з Валерієм Лобановським, а також про те, що необхідно зробити для майбутнього українського футболу

Хотілося б, щоб президентом України був мій син, я б за нього голосував
Олексій Михайличенко "112 Украина"

112.ua

Редакційний блог

Український футболіст і тренер Олексій Михайличенко в інтерв'ю програмі "Бацман" на телеканалі "112 Україна" розповів про свою футбольну кар'єру, про взаємини з Валерієм Лобановським, а також про те, що необхідно зробити для майбутнього українського футболу

Бацман: В ефірі програма "Бацман" – спільний проект інтернет-видання "Гордон" і телеканалу "112 Україна".

Льоша, добрий вечір.

Михайличенко: Добрий вечір, Олесю.

- Ти – знаменитий футболіст. А телеведучим колись хотів би бути?

- Ні. Знаючи, як коментували мою гру, які стосунки в мене були з багатьма коментаторами, – звичайно ж ні. Я досить добре, впевнено почувався на полі, тому мені цього досить.

- А якісь стосунки у тебе були такі специфічні – тобі не подобалося, як хтось коментував футбольні матчі?

- Ні, чому ж. Я просто спробував, після того, як завершилася кар'єра, я трошки коментував і працював коментатором англійського футболу переважно. Тому я пам'ятаю цей досвід – для мене це було цікаво. І я розумію, наскільки це складно, наскільки потрібно бути підготовленим, і ерудованим, і підкованим у багатьох областях. Тому це непроста робота, але й сказати,що це стало сенсом мого життя, я не можу.

- А доводилося стримуватися під час пікових моментів?

- Звісно. Тому що ми коли коментували (я зазвичай не один, а ми працювали в парі – це було на каналі "Інтер"), і коли я бачив, що спірні ситуації, бачив як футболіст і чув від коментатора, що він розповідає як непрофесіонал, то мені хотілося б, звичайно ж, його виправити – що я і робив.

- А стукнути не пробував?

- Ні. Я стримувався. Вже після ефіру я намагався пояснити йому ті чи інші моменти.

- Кілька років тому Савік Шустер починав футбольний телевізійний проект, в якому ти був співведучим. Я дивилася робочий матеріал – це було справді цікаво, весело, ну от як завжди, ти все робиш на гуморі. Так само і там – тобі дуже добре вдавалося. Ти щось із цього досвіду для себе виніс?

- Справа, напевно, навіть не в гуморі, а в позитиві. Звичайно ж, був дуже цікавий проект, і він ніби згуртував нас і надихнув, за великим рахунком. Шкода, що він обірвався на зльоті – я не знаю, які причини були тоді у Савіка Шустера, що він закрив цей проект. Шкода, що ми не довели його до кінця, тому що насправді я бачив, яке ставлення хлопців, дівчат, навіть тих, кого я запрошував допомагати нам. Тому було все дуже цікаво, було дуже здорово.

- Тоді тебе Савік чогось навчив? У цей період ти чогось нового навчився?

- Ну, ми вчили один одного, тому що він все-таки теж дуже любить футбол і намагається бути знавцем футболу. Чесно кажучи, більшим за мене навряд чи він зможе бути, хоча намагається і досить добре розбирається в футболі. У нього великі знання, особливо щодо італійського футболу, але і на італійському я теж трохи знаюся. Тому в нас було багато дискусій. Я думаю, що ми вчилися один в одного.

- А скажи, будь ласка, ось хто не з футболістів, але відомих людей – артистів, журналістів, політиків – реально дуже талановитий у футболі? І от якби не ця їхня кар'єра, вони б могли просто... футбол втратив зірок в їхній особі?

- Мені важко сказати, тому що насправді я бачу, що багато хто дуже любить футбол. Настільки навіть – я навіть порівнюю, – може, навіть більше, ніж деякі футболісти. Бажання грати і бажання показати себе, ось так...

- Ну давай назвемо – хто це?

- Справа в тому, що як любить футбол Шустер, як любить футбол Діма Гордон. Я бачив його очі, коли він вийшов на стадіон "Динамо" в цьому матчі, тому я чудово розумію цих людей. Коли я був маленьким, і ходив на стадіон, і дивився на своїх кумирів, і так хотів бути на цьому ж полі – тому це дуже багато значить. Для мене це взагалі було як стрижень мого життя.

- Ти знаєш, на твоєму рахунку унікальне досягнення, тому що ти чемпіон одразу трьох країн – СРСР, Італії і Шотландії. Тобі колеги-футболісти коли-небудь заздрили?

- Я не можу сказати ані так ані ні, тому що я не думаю, що повинна бути заздрість. По-перше, я поправлю: я завжди кажу, що футбол усе ж настільки командний вид спорту, що не можна говорити, що я виграв три чемпіонати,– я грав у командах, які вигравали три чемпіонати. Це не стрибки в довжину або у висоту – тут насправді команда, тому що без тих хлопців, які були зі мною на полі, навряд чи це було б. Ну а те, що це завжди стимулює і мобілізує, мені важко сказати. У "Динамо" (Київ) була взагалі атмосфера першого місця – чемпіона. І це починалося у мене не тільки з того, коли я почав грати, а починалося навіть трошки раніше, ніж я прийшов в динамівську школу, тому що я бачив ту команду, яка була весь час кращою, кращою і кращою. Тому це вже в підсвідомості у кожного – виграти більше. І, може, у нас і змагання, хто більше виграє: коли ми роз'їхалися, хто став чемпіоном там, хто там. Це цілком зрозуміло.

- Тобто отаких якихось "підстав" один одному ніколи не робили?

- Ні. І ще розповім, що у нас така дружна команда досі залишається – з 80-х. Ми перші вітали один одного, ми перші раділи один за одного – це завжди було. І коли ми навіть роз'їхалися по різних командах, різних країнах, ми влітку обов'язково збиралися, проводили певний час разом, навіть грали разом з сім'ями, дітьми. І це було практично щоліта.

- Розумієш, ось коли навіть на полі спостерігаєш гру, то відразу видно, у кого які приблизно стосунки. Тому що хтось комусь спеціально там не дає пас або хтось когось спеціально не помічає, хоча від цього страждає гра загалом. Ось спеціально, щоб людина не забила.

- Ну це якщо друзі грають за різні команди, тому що в одній команді так, ніхто не змушує, дружити необов'язково, але товаришем...

- Ну в бутси нічого не підкладали – якихось голок?

- Ні. Ну, по-перше, твої гроші залежать навіть від того, що зробить твій партнер – ви робите це разом. Ти зробиш йому гірше – ти зробиш гірше собі. Та ні, навіть на думці такого не було.

- Футбол – дуже травмонебезпечний спорт і загалом професійні футболісти завжди ламані-переламані. Ось скільки в тебе було травм?

- Досить. На колінах тільки чотири операції було, тому...ну, за все в житті треба платити.

- Добре. А яка найбільш прикра травма, яка вплинула, може, на кар'єру?

- Найбільш прикра травма, звичайно ж, була в Ізраїлі, за два тижні до чемпіонату світу. Залишалося п'ять хвилин до кінця гри, коли у мене вилетіло плече. Мене штовхнули ззаду – я впав на руку невдало, і у мене плече вибите. А за воротами стояв Дмитро Харін, а у мене кістка стирчить. Я кажу: "Діма, встав назад". Він так зблід і замахав лікарям, що я зрозумів, що не вставить. Коли я повернувся вже після клініки, вся команда перебувала у мене в номері – всі чекали. І навіть багато тих, хто грав – були і литовці, і грузини, які грали в цей час в Ізраїлі, мої знайомі ще за Радянського Союзу, – вони всі були у мене в номері. Вони підтримали мене, можна так сказати.

- Довго потім відновлювався?

- Ну чемпіонат світу я пропустив.

- Ти свого часу відмовився грати в московському "Динамо" і відмовився категорично. Відмовився переїжджати до Москви. Скажи, а яке було ставлення у російських футболістів до українських футболістів? Не було чогось такого, знаєш як...

- Ні, в ті часи не було. Навіть виїжджаючи за кордон, ми всі були росіяни. Так було заведено – це вже давно повелося. Немає жодних якихось непорозумінь – нічого не було. Напевно в кожній московській команді ще можна було знайти гравця з Грузії, України, Вірменії.

- Ну тобто як до молодших братів не ставилися?

- Ні, абсолютно. Тим більше, навпаки, "Динамо" (Київ) ставилося до всіх інших як до молодших братів.

- Мало право.

- Так, було на голову вище за всіх.

- Ти сказав, що називали росіянами, коли за кордон виїжджали, а в тебе ж в Шотландії, коли ти був, був випадок, коли тебе називали росіянином, а потім ще й вибачалися. Так? Як це було, розкажи.

- Ні... Ґаскойн якось бешкетував і жартома назвав мене "російський там такий-то", а я йому у відповідь: а ти шотландський такий-то. Він каже: я не шотландець, я англієць. А я йому: а я не росіянин, я українець. Він каже: гаразд, усе. Друге його не образило – а саме "шотландець". Так, були такі моменти.

- Але приклад він зрозумів.

- Ми тоді вже, переїхавши до Шотландії, де був ще Олег Кузнєцов, нас саме... – "українці": знали, що ми з України, з Києва.

- Ти коли-небудь міг собі уявити, що Росія нападе і піде війною на Україну?

- Звичайно ж ні. Не те що уявити, я досі... мені не хочеться в це вірити. Небезпечно мати такого сусіда, який не вміє жити в мирі. Це дуже прикро.

- У тебе родичі в Росії є?

- Звісно.

- А як ви спілкуєтеся зараз? Вплинула війна на це спілкування?

- Спочатку спілкування було настільки... в принципі, потрібно подивитися телебачення Росії, і ти зрозумієш, яке спілкування було. Я розумів, що розмовляти з зомбованими людьми немає сенсу, тому я просто перестав спілкуватися. Через якийсь час заспокоїлися, трошки починали розуміти...

-...а починали розуміти?

- Так. Зрушення є, на щастя. Напевно, не вусіх.

- Тобто економіка відкриває очі?

- Я не думаю, що тільки економіка, тому що вона не дуже сильно може змінити погляд моїх знайомих на певні речі. Але просто ставлення навіть у світі. Якщо люди цікавляться інтернетом, якщо вони отримують інформацію з різних джерел, то вони по-іншому трошки оцінюють всю ситуацію.

- Дмитро Гордон каже, що чемпіонат світу з футболу у Росії заберуть. А ти як вважаєш?

- Сказати, що я хочу, щоб забрали, – скажуть, що це злостивість. Я вважаю, що вони незаслужено отримали – це так. А заберуть чи не заберуть? Звичайно ж, дуже шкода, що ми туди не їдемо (я маю на увазі на чемпіонат світу – не до Росії), а як воно буде – мені важко сказати. Але, звичайно ж, я вважаю, що своєю поведінкою, і не тільки щодо України, а щодо всієї Європи, всього світу, – я вважаю, що Росія не заслуговує на цей чемпіонат.

- А чому ти кажеш, що незаслужено дали Росії чемпіонат?

- Мені здається, що незаслужено. Я не можу наводити... я не входжу до комітетів ФІФА, УЄФА, але мені здається, незаслужено.

-А ось в контексті російського допінгового скандалу сучасний професійний спорт реально сьогодні побудований на допінгу весь?

- Ти мені можеш не повірити – за весь той час, що я грав, я жодного разу не використовував ніяких допоміжних засобів. Ніколи. Навіть коли ми грали в Сеулі на Олімпіаді, там був навіть не допінг, а препарати, які допомагають швидше відновитися після важких ігор. Я сказав – не треба. Того, що в мені закладено, мені вистачить. Я розумів, що я досить добре підготовлений, і мені нічого не потрібно – організм сам зробить те, що треба.

- І ніколи нічого не пропонували?

- Ніколи.

- Добре. Це було тоді. А як зараз? Зараз це входить у таку моду?

- Якщо говорити про футбол, то це взагалі у футболі не може увійти в моду, тому що допінг працює на якийсь короткий час. І потім обов'язково буде дуже сильний спад. Тому для футболу, в який потрібно грати протягом 10-11 місяців, це просто неприйнятно.

- Чого сьогодні не вистачає київському "Динамо", щоб воно знову грало так само, як грало за Лобановського?

- Футбол невіддільний від життя країни, всієї – від економіки, від політики, від усього. Тому є певні проблеми. Є й інша ситуація: щось втрачено після розпаду Радянського Союзу, щось не відновлено. Не потрібно покращувати або відновлювати те, що було за СРСР, – потрібно створювати нове. А на це потрібні і гроші, і фахівці, і бажання. Все одно, мені здається, що спорт – це повинна бути державна програма.

- Ну ось ти сидів, напевно ж, і аналізував (ти любиш риболовлю: навіть коли йдеш на риболовлю – тиша навкруги), ти ж думав: ось перше, друге, третє, що потрібно зробити, щоб реально рівень був інший і знову почати перемагати, перемагати, перемагати.

- Мені здається, перш за все, це політика дитячого футболу. Зараз потрібно повернути дітей на футбольні поля, майданчики, тому що завжди футбол починався з двору – на подвір'їграли. А потім вже далі, в школи. Вийшло-не вийшло – це інше. Але це було весь час – діти хотіли цим займатися. А зараз, мені здається, іноді більше батьки хочуть, щоб син став футболістом, аніж дитина.

- І то тому, що високооплачувана професія, і вже йдуть...

- Не завжди. Може тому, що ще свої амбіції, які йому не вдалося реалізувати, – він хоче, щоб це реалізувала його дитина.

- Ну скажи, чому так виходить: от я знаю багато історій дуже талановитих хлопців, от маленьких хлопчиків, які грають у футбол, і про них кажуть – ну це майбутня зірка просто. Чому потім ми їх не бачимо в професійному футболі, українському, куди вони діваються?

- Перехід з дитячого футболу в дорослий дуже важкий. У футболі буває те саме, що відбувається з дитячими голосами, – ламання. Буває, що за якийсь рік дитина виростає на 15-20 см, втрачає швидкість, втрачає координацію, і відновити це дуже важко. Талановитих, напевно, дуже багато, але до таланту потрібні ще характер і працездатність.

- Характер зазвичай.

- Звичайно.

- Чим сьогоднішні футболісти відрізняються від тих, з якими ти грав?

- Напевне, віком наразі. У нас прекрасні, хороші футболісти, і просто їх трохи поменшало. Раніше Україна могла "нагодувати" футболістами всю країну, тому що у нас були прекрасні школи, прекрасні інтернати. Їх вистачало не тільки на Україну, а й на весь Радянський Союз. Зараз це все зруйновано. Зараз ми бачимо, що у дітей зовсім інші погляди – у них планшети, телефони, ігри. І не завжди з цим діти справляються. І футбольних шкіл стало набагато менше.

- Хто твій найкращий друг серед футболістів?

- Серед футболістів у мене багато друзів: це і Олег Блохін, і Вадим Євтушенко, і, на жаль, немає Андрія Баля. Та практично всі – Безсонов, Протасов, Литовченко. Ми такі дружні, що перераховувати всіх... Бєланов Ігор. Я зараз когось забуду, не дай бог, на мене образяться. Ми насправді дуже дружні, ми завжди раді зустрічатися і завжди раді один одному. Це дуже важливо.

- Ви зараз часто зустрічаєтесь?

Досить-таки часто. Час надходить – постійно якісь ювілеї. Ми ще часто робимо якісь ветеранські матчі, тому ми збираємося. Я дуже радий, що є інтерес у глядачів, хоча назвати це великим футболом вже не можна – бігати іноді вже важко. Але багато хто, хто бере участь у цих іграх, кажуть, що навіть після гри набагато цікавіше, коли ми збираємося разом, коли ми починаємо згадувати. Скільки ми не зустрічаємося, ми все одно знайдемо якісь приводи пожартувати, посміятися один над одним.

-Валерій Лобановський жорсткою був людиною?

- Жорсткою, так. Вимогливою. У тому, що стосується роботи, результату, команди, він не йшов ні на які компроміси. Бо він розумів, що від цього залежить навіть не сьогоднішній день – завтрашній.

Новини за темою

- Важкі тренування були? Ти ж ось коли згадуєш – от які навантаження?

- Нормальні – такі, які вони мають бути.

- Але зараз, напевно, все-таки, не такі. Тому що тоді, як згадують хлопці, були нелюдські. Виживали найсильніші просто.

- Нічого подібного. Це доля слабких. Для того, щоб щось вигравати, треба "вмирати".

- Розкажи. Ось як це, наприклад, – доля слабких. Що ви робили? О котрій вставали?

- Характер потрібно виховати. Тому що багато тестів, які навіть проводив Валерій Васильович, коли його не стало, і я завершив кар'єру або коли став після нього головним тренером, я трохи осмислював. Він проводив тести і прекрасно знав, скільки я пробіжу, скільки, наприклад, Ваня Рац, Вадим Євтушенко. Він чудово – приблизно – це все знав. Він нас увесь час гнав вперед, щоб ми діставали собі все, щоб ми покращували, ще поліпшували. Він не проводив тести – він характер тренував, щоб ми могли працювати на межі. От бігун на сто метрів: якщо він все життя бігатиме на тренуваннях за 15 секунд – він коли-небудь пробіжить за 10? Ніколи в житті. Потрібно навчитися це робити, тому що кожна перемога – потім усе те, що ти вклав, вся робота забувається за одну секунду.

- Ну от що найскладніше було в тренуваннях? Які ти згадуєш ну нелюдські моменти, коли хотілося вже сказати, що пристреліть, усе, край...

- Найскладніше – це перший рік, коли в 17 років я поїхав з першою командою і з дублем (вони всі разом тренувалися) в Гагри, на збори, в січні. Тренування в дублі були такі ж, як і в основному складі. Тоді тренував Анатолій Кирилович Пузач. Три тренування на день, і так бігати... я тягнувся за старшими товаришами, але мені було так важко – я думав, що помру. І раптом Валерій Васильович підходить і каже: "А що це в нього за вага?" А у мене тоді було 82 кг. Лікар каже: "А скільки ж йому треба?" – "78". Ну, якщо Валерій Васильович сказав – треба так треба. Я три дні практично нічого не їв, три тренування на день – 78. Потім вийшов на зарядку, вітер дмухнув, і мене знесло: я проти вітру бігти не міг. До мене підійшов Анатолій Кирилович і сказав: "Не треба тобі таке". Валерій Васильович суворішим, а Анатолій Кирилович ніби більш практичним. Він не теоретик, він практик, і тому: "Не треба, у тебе нормальна вага". Він завжди допомагав.

- Тебе ж Лобановський з-поміж усіх виділяв. Усі говорили, що ти його улюбленцем був.

- Ні. Він дуже добре до мене ставився, але говорити, що улюбленцем, – ні, навряд чи.

- Але у вас добрі стосунки були, от людські – які?

- Дуже добрі. Він мені допоміг стати і своїм сусідом. Спочатку я був як гравець, а потім як партнер, коли в тренерський штаб його увійшов, потім ще й сусід. У нас було багато таких... я не скажу, щоб ми були друзями – ми дружили. Я хочу, звісно, вважати його своїм другом, але товаришем – сто відсотків.

- Він ділився з тобою якимись, може, вже потім?

- Ні. Може, він ділився з Кириловичем. Але справа в тому, що він ніколи не показував якихось слабкостей, і я не бачив, щоб...він досить-таки вольова людина. Не пам'ятаю я, щоб він міг розслабитися, щось сказати, когось обговорити. Нічого такого не було. Поскаржитися – ну не було.

- Ну от знаєш, припливів якихось сентиментальності, емоцій – ти цього не пам'ятаєш, так?

- Він любив жартувати. Він любив розповідати, слухати анекдоти. Він умів, він розумів це все. Він згадував дуже багато і з його ігрового життя, ще в ті часи. Коли вони збиралися разом з Кириловичем – вони згадували ще ті часи і дуже багато сміялися. Геть інші роки, а жарти схожі – переходять із покоління в покоління.

- А улюблений анекдот його пам'ятаєш?

- Ні. Вони з Богачиком Сергієм Анатолійовичем виросли разом, в школу ходили – це єдиний чоловік, який міг йому сказати – коли ми сидимо, застілля – через десять хвилин йому сказати "Валєра". Єдиний чоловік, який переходив на ти. Юрій Андрійович Морозов, коли приїжджав, – це його найближчі, напевно, друзі, з якими, можливо, він був і відвертий.

- А чому говорили, що ти його позашлюбний син?

- Ну, це жарти.

- Нічогенькі жарти. А ви з ним це обговорювали? Він знав про те, що так кажуть?

- Якось Анатолій Дем'яненко запитав у Васильовича: "А це правда?" Але ми тільки посміялися, і все. Що він міг відповісти? Звичайно ж, це був жарт.

- Добре. А ось зараз так само тренуються, як і за часів Лобановського? Ось як зараз у футболістів відбуваються тренування?

- Будь-які методики удосконалюються. Щось змінюється, щось додається, щось прибирається. Прогрес – він скрізь.

- Інтенсивність можна порівняти? Навантаження?

- Я думаю, що так, тому що якщо брати київське "Динамо", то Саша Хацкевич сам пройшов школу Лобановського, тому він все це знає. Звичайно ж, час змінився. По-перше, вже нема тих тримісячних зборів, які були раніше, у нас залишилося трохи більше місяця. По-друге, наскільки стало більше ігор у сезоні. Тому, звісно ж, змінюється і теорія, і практика, і все інше.

- А ось те, що футболісти, футбол – це одна з найбільш високооплачуваних професій у світі, тому що можна заробляти мільйони. Скажи, як ти вважаєш – це виправдано?

- Напевно, так. Адже якби не було тієї віддачі, не було б такого результату, ніхто б не отримував таких грошей. Хай там як до цього ставляться, але футболісти заробляють, і у них є 10-12 років продуктивної роботи, протягом яких вони повинні собі зробити базу на все життя.

- Які зарплати були в тебе, коли ти був футболістом? Ти пам'ятаєш ось в різних клубах?

- Звісно, пам'ятаю. Я прийшов у київське "Динамо", я отримував неповну ставку – 150 рублів, у дублі.

- Притому що середня зарплата приблизно була скільки в країні?

- А потім, вже в основному складі – 250-260. Ще премії за ігри. По тих часах футболісти заробляли не величезні гроші, але добрі гроші. Тим більше якщо вигравали, то виходило досить-таки нормально. Ми не шикували, але нормально було. Коли з'являється збірна, то за збірну, звичайно, додаткові були бонуси, додаткові преміальні – ставало ще більше.

- А де ти почав заробляти великі гроші?

- Це Італія та Шотландія. Там вже були професійні контракти.

- А ти розумієш, що якби ти зараз грав, то ти б реально отримував мільйони?

- Всьому свій час. Спасибі тому часові, коли я зміг виїхати: п'ять років у Шотландії, рік в Італії дали мені дуже багато. І допомогли моїй родині. Спасибі, тому що я розумію, що багато футболістів – великих, найкращих – не змогли заробити і цього. Така ситуація.

- Чи правда, що сьогодні в українському футболі є ще й така проблема: от коли купують легіонера, а він продовжує тут жити якимось своїм життям. Тобто він може не ходити на тренування або ходити тоді, коли йому хочеться, не віддаватися настільки, наскільки це потрібно, там тренер з ним розмовляє – він там навушники до вух і щось слухає. Тобто немає отакої якоїсь субординації і трепету, як це було раніше, за того ж Лобановського. І через це, природно, страждає результат.

- Звичайно ж, зараз стало трошки важче саме в психологічному плані створити команду. Саме однодумців. Тому що всі ми були з однієї країни, з однієї республіки, переважно з України. І було настільки все закрито, все цілісно. Була своя дисципліна, були свої важелі впливу. Були свої покарання.

- Скажи чесно – ви боялися Лобановського? Ви з трепетом ставилися до нього?

- Звичайно. По-перше, були важелі впливу. Бо мало того, що були якісь грошові штрафи, була ще є армія. Хто погано поводився, віддавали до армії. І за тиждень люди приходили наче шовкові. Зараз інший час. Зараз багато іноземців, і кожен приїжджає зі своїми якимись... не можна зрозуміти, дуже важко підлаштуватися – про що він думає, про що мріє, чого він хоче. Це потрібно робити, потрібно зібрати, об'єднати, найголовніше – об'єднати команду. Неважливо, якою мовою вони говорять, важливо, щоб вони правильно думали. Щоб вони були єдині. А це дуже складно зробити – саме в цій ситуації.

- Тобто мотивації їм бракує, так?

- Мотивація завжди є, тому що, як правило, переходять у київське "Динамо" для того, щоб краще жила сім'я. Тому що він буде заробляти хороші, пристойні гроші. Головне, щоб у свідомості було, що ці гроші потрібно заробити, а не отримати. І тоді все стане на свої місця.

- Нинішні футболісти багато читають?

- Не знаю. Навіть якщо ти бачиш їх з планшетом – а в мене в планшеті дуже багато книг, – може, вони грають, а може читають. Раніше дуже багато читали, тому що раніше у нас на базі один телевізор, який був на поверсі, вимикався об 11-й, розходилися по кімнатах і читали. Багато читали – обмінювалися книгами. І в літаках, і в поїздах читали.

- Який улюблений твій гол у тебе?

- Та їх не так вже багато було – я ж не Олег Блохін, що їх згадати не можна. Багато було таких важливих для мене м'ячів. Я пам'ятаю свій перший м'яч за київське "Динамо" у ворота ЦСКА. Я пам'ятаю перший м'яч за збірну Радянського Союзу до воріт Франції. Я пам'ятаю м'яч Америці, який я забив на Олімпіаді, такий вийшов непоганий.

- Добре. Найбільш великий футболіст, от всіх часів і народів, для тебе?

- Я б не хотів говорити про тих футболістів, яких я не бачив, як вони грають, як Пеле. Так, я бачив Марадонну, Блохіна, Ван Бастена, Гулліта. Когось одного назвати мені дуже важко, але в ті часи за "Золотий м'яч" дві людини не боролися: там була побільше конкуренція, набагато.

- Практично всі футболісти – люди дуже забобонні. Які прикмети в тебе є?

- Якщо я розповім, який же я забобонний буду. Звичайно ж є. Навіть, може, не забобони, але ось ти помічаєш, коли вдало пройшла гра, або вдало пройшов матч, чи вдалий день просто, і ти згадуєш, з чого він починався, і, хай там як, це все одно відкладається у тебе в голові. І ти намагаєшся наступного дня, наступного разу зробити те саме. Наприклад, коли я грав, я завжди останнім одягав футболку. Коли виходив на поле – завжди йшов останнім. Але в тих випадках, коли не був капітаном.

- А у Лобановського які прикмети були?

- Він завжди останнім заходив в автобус. Коли виходили на гру, і якщо штрафний або кутовий, то він міг по черзі торкнутися якось кишень або подивитися на годинник. Я не можу зараз точно стверджувати – але були, звичайно.

-У вас з дружиною Інною двоє синів. Старший отримав прекрасну освіту на Заході, й зараз працює в Мінекономіки України. Йому там подобається?

- Мені важко про це судити, тому що ми дуже мало говоримо з ним про роботу – він намагається не говорити. Втомлюється дуже. Але я не можу сказати, навіть підозрюю, що йому не все подобається, швидше за все.

- А що він там робить – яка в нього посада?

- Ви зараз загнали мене на слизьке.

- Тобто ви мало говорите про роботу. Зате зрозуміло, що не тато влаштував.

- Ні, абсолютно. Він жодного разу не вдався до мого імені. Я намагався, але він сказав, що не потрібно, тому що якщо буде якесь спірне питання, то будуть якісь питання до тебе. Я навіть не знав – він все зробив сам.

- А молодший син, Матвій, ким планує бути, ким хоче?

- Бодай школу треба ще закінчити. Йому 13 років лише – не може ще визначитись.

- У вас з Інною реально показова така історія кохання, яку можна змальовувати в романах, тому що ви з 13 років знайомі, ви жили в сусідніх під'їздах, і ви досі разом, і у вас все прекрасно. У вас двоє дітей. Скажи, будь ласка, ось що у твоєму житті завдяки їй?

- Дуже багато. Тому що в 20 років я став батьком, граючи в дублі: спокус було дуже багато – побути з хлопцями десь, кудись піти. Але я знав, що у мене є сім'я. Вона якоюсь мірою мене оберігала. Тим більше, що для мене дуже важливо було: якщо я глава сім'ї – я хотів, щоб моя сім'я жила добре. А для цього треба добре грати і добре заробляти.

- Який час для тебе, для твоєї сім'ї, в якій країні ти вважаєш найщасливішим?

- Я сподіваюся, що він ще попереду. І, сподіваюся, в цій країні. Хотілося б.

- Ти зіграв футбольного тренера в одному з серіалів, який робила студія "Квартал 95". І зараз ось, наприклад, ще один серіал "Свати", заборонили в Україні до показу. Як ти до цього ставишся?

- Мені важко про це судити. Серіал "Свати" мені дуже подобався, і я з задоволенням дивився. Я не розумію, чому це забороняється. Я бачу багато наших артистів, які виступають у Росії, і тут їх ніхто не забороняв. На мій погляд, потрібно домовлятися політикам, а не артистам або ще комусь. Тут потрібно цю проблему вирішувати, може, якось з іншого боку. Я вважаю, що це не зовсім правильно – забороняти фільми або ще щось таке. Які не мають ідеологічних якихось...

Новини за темою

- Якщо Володимир Зеленський збереться в президенти – ти підтримаєш?

- Не знаю. Я, напевно, вивчу його програму, тому що програма, яку я бачив, з якою він йшов в фільмі, мене не зовсім влаштувала.

- Не зовсім? А що там тобі не сподобалося?

- Сама програма мені сподобалася. Реалізація не вийшла.

- Добре. А якщо так подумати: ось ти знаєш людину, яка була би ідеальним президентом? Навіть, може, яка зараз там і не збирається нікуди йти, і не думає. Але ось тобі здається, що якби вона пішла, то Україні б пощастило нарешті.

- Я знаю, що у нас є плеяда молодих освічених людей, які дуже хочуть, щоб Україна була нормальною європейською цивілізованою країною. Звичайно, я не можу назвати якогось імені. Хотілося б, звісно, щоб це був мій син. За нього я би проголосував – це сто відсотків. Тому що він порядний, чесний, і найголовніше – що він знає. Він закінчив хороший університет, і у нього хороша освіта.

- Що він закінчив?

- Університет у Лондоні – бізнес, економіка, бухгалтерія.

- Ти жив у кількох країнах. Давай перерахуємо: Італія, Шотландія, ...

- ...СРСР, Україна, Італія, Шотландія, Англія. Ну, Шотландія, Англія – це Великобританія.

- Скільки мов ти знаєш?

- По-хорошому, напевно, жодної. Російська, українська. Італійська і англійська – просто розмовні. Я не вивчав так досконало, як треба було б. У Шотландії взагалі важко було це зробити, тому що ми з Олегом Кузнєцовим жили поруч. Наші сім'ї з дітьми, телебачення російською мовою, українське телебачення – півтори години на тренуванні, і весь інший час ми між собою. Тому треба було їм вчити російську, а не нам.

-А були якісь такі смішні ситуації, пов'язані з мовними бар'єрами?

- Ні. Непорозуміння було, тому що я приїхав – взагалі ні слова не знав, і Олег був у мене трошки перекладачем. Але він перекладав дуже коротко – якщо людина говорила хвилин зо п'ять, то він мені двома фразами все перекладав. Але все до ладу. Був цікавий випадок, коли ми з "Селтіком" грали, 31 грудня, о третій дня. Це у них вважається найголовнішим дербі року – новорічне дербі. І ми виграли 4:2, і ми з Олегом забили по два м'ячі. І Волтер Сміт заходить до роздягальні й каже: українців тиждень не чіпати, нехай що хочуть, те й роблять. Дав нам відпустку на тиждень.

- А який Новий рік був у тебе такий найбільш пам'ятний?

- Новий рік добрий очікуванням. Очікуванням щастя, очікуванням нового року, очікуванням всього нового. Практично ми зустрічаємо вдома Новий рік, з дітьми. Тому відмінностей у проведенні нема, але саме очікування, сама атмосфера – вона весь час надихає. І січень пролітає в такій насназі – коли ж буде краще, краще, краще.

- У тебе дуже класне почуття гумору. От пригадай якісь розіграші або якісь приколи, які ти вигадував, або над тобою, і ось ти в них брав участь.

- Від того і став я такий гуморист, що наді мною весь час збиткувалися. По-моєму, в 97-му році, коли я повернувся, вже закінчив грати, Валерій Васильович запросив мене до себе в тренерський штаб. І збираюся на першу свою гру, Дніпро, виходимо з бази до автобуса, а Валерій Васильович останній завжди заходить. Я заходжу в автобус, а я вже все забув, де хто, яке місце зайняти. А на передньому сидінні сидять Анатолій Кирилович Пузач та Анатолій Васильович Дем'яненко. І кажуть: "Льоша, сідай". Ну я сів спокійно, поставив сумку. І тут за мною заходить Валерій Васильович. Підходить мовчки і стоїть на мене дивиться – я сів на його місце. Він: "Посунься". Я мало з крісла не впав. Посунувся, зажався, а ці двійколедь не вмирають від сміху. І зіграли 1:1 – от що значить прикмети.

- В караоке любиш співати?

- Ні, караоке мене не любить. Я дуже люблю слухати, мені дуже подобається, як багато хто співає, але у мене, на жаль, не виходить.

- Ну от наскільки я знаю, коли ви збираєтеся з колегами, з футболістами, з хлопцями, от з вашим складом, ви всі дуже любите закінчувати вечір або там в процесі вечора саме співати. І в багатьох це добре виходить. Хто краще за всіх співає серед вас?

- Вадим Євтушенко співає дуже добре, Михайло Михайлов – ось у нас два співаки. Олег Кузнєцов любить, але поступається їм за майстерністю.

- Тобто в принципі можна тепер починати вокальну кар'єру?

- Вже запізно. Потрібно продовжувати футбольну. Тому що футбольна кар'єра не закінчується на футболі – вона триває все життя.

- Добре завершення інтерв'ю. Спасибі тобі велике.

- Тобі спасибі.

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів