banner banner banner banner banner

Григорій Чапкіс: Я можу порівняти себе з футболістом вищої категорії, гру якого запам'ятали на все життя

Григорій Чапкіс: Я можу порівняти себе з футболістом вищої категорії, гру якого запам'ятали на все життя
112.ua

Григорій Чапкіс

Народний артист України

Мага: Я вітаю тебе, люба Україно. Я вітаю тебе з 90-літтям твого видатного сина Григорія Миколайовича Чапкіса (ювілей відбувся 24 лютого, - прим. ред.).

Ви в день свого 90-ліття отримали багато серйозних подарунків. По-перше, ви стали кавалером ордена Ярослава Мудрого, а по-друге, не всім у 90 років пропонують 10-річний контракт на викладання в університеті Бориса Грінченка. Що ви відчуваєте після цього фантастичного вечора, коли зібрався повний зал і Чапкіс три години тримав усіх у напрузі?

Чапкіс: Я дуже хвилювався. Мене запитали, що ви хочете? Я сказав, що хочу провести благодійний карнавал. Я провів чотири бали, і ми заробили близько 500 тис. гривень. І те, що побудували будинок для візочників, - це наші гроші. Додали ще, і зробили.

- А що це за споруда для візочників?

- У нас в університеті немає підйомів, і вони не можуть проїхати. Автобусів у нас спеціальних немає, і в метро їм важко. А на Заході вони ж живуть.

- У той момент, коли вони мучаться від відсутності пандусів, від поганих туалетів, Григорій Чапкіс вчить їх танцювати.

- Це мене зворушило. Тільки наш університет на чолі з ректором задумалися про це. Це ж не для того, щоб заробити гроші, а це для них. Вони навчатимуться безкоштовно, проживатимуть тут же. Ось є університет мистецтв, й у дворі побудували гуртожиток для них.

- Здорові люди важко сприймають людей з особливими потребами. Ваша зустріч із дівчатами, які мали танцювати на візку, ви для них спеціально запросили хлопців. Що відбувалося у вас у душі, як ви почали працювати з такими людьми?

- Подрєзан Коля - перший діджей в Україні. Потрапив у аварію - 40 років у візку. Об'їздив 80 країн. Будує собі будинок. Забрався на другий поверх подивитися, що там зроблено. І впав звідти. Перебив дві ноги, кістки. Йому запропонували операцію, але сказали, що одна нога буде коротшою. А він погодився і сміється. Оптиміст.

- Навколо нас процвітає тотальний песимізм. Що би їм сказав хлопчик, народжений у Молдові, який ходив босий, доношував речі своїх братів, який чистив взуття ваксою біля кінотеатру, який не мав майбутнього?

- Я тоді не знав, що я такий нещасний. Я був лідером цих хлопців. Ми не лізли до багатих дітей, ми не були в Бухаресті, ми жили в бруді, і я не знав, що я такий нещасний.

- Що найсмачніше ви їли в дитинстві?

- Я завжди ходив голодний. Я був худий, синій, а їли безперервно, що попадеться. То мамалига, то пиріг з тієї ж муки кукурудзяної, або макуха. Що дешевше і що траплялося, і то давали не всім. Спочатку їли маленькі дітки, потім тато, бо тільки вони з дідом працювали. Потім нас годували, а мама остання - підбирала за нами. І ми думали, що ми щасливі, тому що у нас колодязь є, ми не ходили по воду - до нас ходили.

- Ви сказали, що ваш батько мріяв, щоб ви вступили в ремісниче училище, бо там одягали, давали дах над головою і давали професію.

- І не тільки давали. А у нас брали. Ми були 14-15-річні чоловіки. У місті Києві не було чоловіків.

112.ua

- Ви казали, що в 12 років ви виглядали на першокласника.

- Так. І нас усіх на навчання о 8-й ранку, а о 12-й усі трудові резерви строєм, з оркестром на Хрещатик розбирати руїни.

- Ви казали, що ваш батько і ваші брати розбирали Хрещатик.

- І мама, і сестри.

- Це була оплатна робота?

- Так. Картку видавали хлібну.

- Як виглядав Хрещатик?

- Лежав у руїнах. Нас, хлопчаків, посилали з міношукачем у щілини - якщо пищить, ми вибігали, робили дірку більшою, і пролазив вже фахівець, військовий. Там, де Головпоштамт, були руїни, ми залізали на стіну і спостерігали, як на площі Калініна вішали німців.

- А правду кажуть, що в перший день, коли привезли вішати німців, люди аплодували, раділи?

- Так, це було свято.

- Це було в перший раз, а потім кажуть, що у людей вже була зовсім інша реакція, що в людях почало прокидатися співчуття.

- Я цього не уявляю. Вони вбили 6 млн людей, вони зруйнували Хрещатик.

- Хрещатик не зовсім вони зруйнували.

- Якщо б я був такий розумний, як моя дружина, потім. Ми ж це все потім дізнаємося, років через 20-30, що відбувається сьогодні.

- Коли вас не брали в ремісниче училище, то ваш батько сказав: "Та ви подивіться, як він танцює". Вашому батькові подобалося те, що ви робите?

- Звичайно, він пишався. А моя мама, подивившись концерт ансамблю Вірського в "Україні", де я виконував трюки в шести танцях, зайшла за куліси і сказала: "Як ти танцюєш, синку! Але коли ж ти працювати будеш, коли ти за справу візьмешся?" Я вже був заслуженим артистом України, а у неї в голові не вкладалося: як це за танці гроші платять. Мама хотіла, щоб я був ковалем, після коваля йде професія мого батька - лимар. Він шив все для коней.

112.ua

- Вас тягнуло до коней?

- У мене з шести років не було вільного часу. Я навіть до школи не ходив. Ми всі працювали.

- Як ви потрапили в ансамбль Вірського?

- Я був знайомий із Вірським, коли його ще не було в Києві - був Чернишов. Ми працювали в Москві, і до мене зайшли за лаштунки і сказали, що мене хоче бачити Павло Вірський. А він був балетмейстером Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю. Стрункий, підтягнутий, високий. Я підійшов до нього, і він запитав: "Ви служили в армії?" Я кажу: "Ні, молодий ще". – "А хочете у нас служити?" - "Так". А я вже був одружений, і в мене була дитина.

- Павло Вірський за своїх артистів міг віддати душу, а ви переступали танцзал, і починався концтабір.

- Дисципліна була жорстка. Люди писали анонімки на Вірського, особливо, коли він почав зустрічатися з Валерією Котляр. Це був службовий роман, і на нього пішов потік анонімок. У нас балет був 60 осіб і 10-12 осіб, які були не виїзними. Вважали, що в цьому винен Вірський - він їх не бере.

- Він знав, хто пише на нього?

- Ці анонімки писали в ЦК партії. Мене викликали до райкому - я був секретарем партійної організації. Мені сказали провести бюро і через три дні доповісти. Я прийшов до Вірського і кажу, що знову анонімки. Він не читав. А в нас було дві репетиції на день. І після чергової анонімки він викликав директора трупи і сказав, що буде три репетиції від завтрашнього дня.

- Це щоб не мали часу анонімки писати?

- Люди, які жили близько, ще бігали на побачення з дитиною. А решта носили з собою продукти, щоб цілий день не виходити на вулицю. Мене він називав Гришенька. А коли я щось не так робив - Григорій Миколайович. Анонімки припинилися, і він сказав: "Тільки працею можна вилікувати цю хворобу".

- За лаштунками одного із концертів людина з оточення Гітлера, Отто Скорцені, зустрівся з Павлом Вірським і потис йому руку.

- Вірський не знав, хто це.

- Було фото. З ансамблем Вірського за кордон завжди їздили кдбісти. Як вони могли це прохлопати?

- Зазвичай в ансамблі працювало 2 шевці. А коли ми виїжджали, працювало 6. У нас 4 машиністи сцени, коли їхали - 8-10 осіб. Прасувальниць - 4, а то 8-10.

- Тобто людей 12 як мінімум їздило для того, щоб слідкувати за вами?

- І ти не знаєш, хто із них. Вони шили, робили ремонти. А коли ми приїжджали, ще наймалися люди. Але потрапити на аудієнцію до Вірського було важко. Потрібна була візитка, її дивився фахівець з консульства і говорив, можна пропускати людей до себе чи ні. На концерті, на якому був Отто Скорцені, було 1200 осіб, від яких нас розділяла фіранка. В антракті завіса розсувається, і заходить людей 5 із камерами, і: "Вірський, Вірський". Він підійшов: "Здрастуйте", привіталися. Він представився, прізвище інше - не Скорцені. Ми оточили його, почали з ним розмовляти. А коли Павло Павлович дізнався, що це Скорцені, було вже пізно - вже друкувалися журнали, газети, де рука Вірського та Скорцені у фашистській формі. Він не знав. Коли ми приїхали, кілька років сиділи без зарплати, ніяких гастролей, про нас забули. Вірський зрозумів, що розвалюють колектив або хочуть замінити його. І раптом ми прийшли з дружиною до нього на ювілей, а він сидить неголений, у піжамі, дзвінок: урядова телеграма за підписом Щербицького. Через десять хвилин все пішло: Кабмін, обком, міськком, й останнім подзвонив міністр культури. Щербицький буквально врятував.

- В яку першу країну після цього накладеного вето ви поїхали.

- До Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Еквадор, Чилі, Куба, Венесуела. На Кубі ми бували кожного разу, коли їхали в Америку або в Канаду. І це був кожен колектив: цирк, балет Большого театру. Кожен повинен був заїхати на Кубу і безкоштовно відпрацювати.

- Розкажіть, будь ласка, про вашу зустріч із Хо Ші Міном.

- Після кожного концерту нас, кілька пар, запрошували на вечерю. Керівництво країни, мер, губернатор, меценати - всі хотіли запросити на вечерю. Не Вірський вирішував, йти на вечерю чи ні. А тут ще до концерту попередили, що вас запрошує Хо Ші Мін на вечерю. Павло Павлович дав список директору трупи, і відразу після виступу в готелі була машина. Це було відразу після війни, руїни, народ голодний, отримує по 200 г рису на день, злидні. Жінки з дітьми стояли на вулицях, просили. А нам накрили "поляну" таку... Ми ложками їли чорну і червону ікру, риба, коньяки. Чого тільки не було на столі. А йому принесли блюдечко і рис. І він руками їв цей рис. На ногах у нього були в'єтнамки, вигорілі штани і майка. У нього через перекладача запитали: "А вам не можна це їсти?" І він відповів: "Мій народ отримує 200 г рису на день, і я не можу з'їсти більше за інших".

- Ви привозили цій країні валюту, ви заробляли колосальні гроші. Зарплатня в ансамблі Вірського була яка на той момент?

- Найбільша - 1200 рублів. Вірський домовився із Щербицьким, що заслужені і народні, а нас було тоді 5 осіб заслужених, і Валерія Котляр, його дружина, - народна артистка, щоб нам дали 1400. І ще давалася "хлібна надбавка".

- Кажуть, що Вірський бігав вам за квартирами, за усім. І Чапкіс отримав "могутні хороми".

- Так, двокімнатну квартиру на бульварі Шевченка. Це було щастя. Це була п'ятиповерхівка прямо в серці єврейського базару.

- А де ви жили до того, де жила ваша сім'я в Києві?

- Ми жили в гуртожитку, і в кожній кімнаті жило по родині. Плити стояли в коридорах. Туалети були на вулиці. Це були люди, які розбирали руїни, за це нам видавали хлібні картки. Ви не уявляєте, який голод був у місті.

- Скільки я дивлюся ваші фото – ви ніколи не буваєте порожнім, ви завжди наповнені драматично всередині. Драматична школа - це талант чи в ансамблі Вірського тоді вчили і цьому?

- Це не подвиг. Про це пише і Поплавський у своїх книгах: якщо ви хочете бути щасливим, ви маєте вибрати все найкраще, що ви робите краще за інших, і зробити це своєю професією. І тоді ваша професія, ваше хобі, ваше все життя - в одному.

- Ви викладаєте в Поплавського і викладаєте в університеті Бориса Грінченка, встигаєте брати участь у різних проектах. Я ніколи не чув, щоб ви скаржилися на життя.

- Я вже звик до всього, тому що коли я навіть отримував у ремісничому училищі 200 г хліба, то я їх не їв. Я їв суп і кашу, які давали, а хліб я відносив додому. Вдома були мама, дідусь з бабусею - треба було годувати.

112.ua

- А окрім вас, із вашої сім’ї хтось пробився до якихось висот? Для своїх дітей і онуків ви вже зробили таке життя, яким вони мають бути задоволені. А ваші брати, сестри?

- Мій старший брат загинув у перші дні війни. Сестра, вона була сьома, я шостий, померла від голоду. Сестрам моїм не було часу вчитися. Вони працювали.

- Зараз в університетах студенти приїжджають на власних машинах, у деяких батьки обіймають високі посади. Ви керуєте ними авторитарно?

- Не можна говорити про всіх, хто приїжджає на "Мерседесах", що це погані хлопці. Серед них є дуже талановиті, які отримали освіту, десь вчилися, знають мови. У них є можливість вчитися, і вони прагнуть. Я тут не звертаю увагу, бідний чи багатий. Приходять бідні, талановиті, віддаються навчанню, і їх більшість. У мене є дитяча школа - група раннього розвитку, від трьох до шести років. Хлопчик п'яти років хоче бути американським поліцейським. У нього є планшет, і він бачить, грається. Дівчинка шести років говорить, що вона хоче бути лікарем. Цілеспрямовано з п'яти-шести років вже щось хочуть. А дівчина 17-ти років говорить, що вона не знає, що вона хоче: мама думає. І таких багато, які йдуть вчитися заради диплома, в черзі чекають диплом. Їм байдуже що, як-небудь вони закінчать.

- Ви виходили на сцену великим колективом, знали Павла Вірського і його ансамбль. Вас упізнали як особистість, ви стали зіркою вже дуже в зрілому віці. Чому так?

- Я можу себе порівняти з футболістом вищої категорії, який забив м'яч, який ніхто ніколи не забивав, і йому це не повторити, але його запам'ятали на все життя. Я не був кавалером, не був провідним танцівником, тому що я був маленький, кволий. Для того, щоб на мене звернули увагу, мені треба було стільки працювати. Я був присядочником - я внизу танцював краще, ніж угорі. Я робив дуже багато різних трюків. Я робив повзунок, один рух, який за словами Героя України, нинішнього керівника ансамблю Вірського, краще за мене ще поки ніхто не робив. Повзунок мене підняв на такий рівень, тому що я робив його в кінці гопака, і мені доводилося в різних країнах робити його по 5-7 разів на біс. Сім раз ми танцювали додатковий шматочок після гопака. Публіка стояла.

- Ви травми мали?

- Жодної травми у мене не було. На Заході зацікавилися моїми ногами. Сальвадор Далі зайшов зустрітися з Вірським і побачив мене. Каже: "У тебе в ногах моторчики". Підійшов до мене: "Так, так, є". Його жарт не зрозуміли, і на другий день написали, що в одного з українських козаків Сальвадор Далі виявив моторчики. І мій авторитет підріс: всі газети і журнали писали. І коли після пожежі, а я був парторгом, мене хотіли зробити невиїзним, то Павло Павлович сказав, що я без Чапкіса не поїду.

- Пожежа, це тоді, коли згорілі всі ваші костюми?

- У Канаді.

- У вас не було костюмів, але ви не скасували гастролі.

- Нас одягли: хлопчиків - у чорні лосини і футболки, капці - чобіт не було. Ми тоді працювали так: сьогодні - Америка, завтра - Канада, переїжджали. Пішов сніг, не літали літаки, а нас чекають 10 тис. осіб. Керівництво ухвалило рішення, що ми їдемо автобусами, а багаж вантажним транспортом виїде о 6-й ранку. Ми виїхали о 9-й, їдемо дорогою, і раптом прямо на дорозі величезна пожежа. Ми вихопили фотоапарати, підбігли ближче, а це перекинулася наша фура. Згоріло все. Був вибух. Ми копирсалися в цьому попелі, щоб щось знайти. Я знайшов обгорілий буклет, на якому цілим було тільки фото Вірського. Я взяв його з собою в готель, купив рамку, вставив у рамку і приніс Павлу Павловичу. Я йому сказав: "Ви вижили з попелу". У нього потекла сльоза. Я за всі роки ніколи не бачив у нього сліз. У нього на ліжку лежало сомбреро. Він взяв цей капелюх і подарував мені. Він досі в мене, і я в цьому капелюсі танцюю 60-70 років. Ми кілька днів працювали без костюмів. Міністр культури Бабійчук збирав костюми, де тільки міг, і відправляв нам. Квитки підскочили в ціні, дістати їх було неможливо. Народу було - стовпотворіння.

- У вас була річна еміграція в Італію, і ви роздулися, як пузирьок. Я не можу собі цього уявити.

- Я зараз схуд на 12 кг. Було 62.

Новини за темою

- Ну, у вас молоде життя. Ви придбали квартиру, займаєтеся ремонтом. Вашу машину з написом "Чапкіс" усі знають. Сита Італія, будинок, зять, усе добре. А чого там не залишитися?

- Ми виїхали в найважчі роки: 98-й рік. Безробіття. Всі торгували. Я тоді працював директором-розпорядником театру драми і комедії. До Італії ми поїхали на постійне проживання. "Хрущовку" ми не здали - просто закрили і поїхали. У нас був дуже щедрий, багатий зять. Він нам привозив до Києва ящиками продукти, речі. Він мені купив "Мерседес", ми їздили Європою. Й ось ми сидимо у басейні і зловили по приймачу "говорить Київ". У дружини й у мене істерика: додому, ми не хочемо нічого. Ми вже все знали, все бачили, повинні були вийти на роботу, і така депресія: додому, додому. Ми сіли в "Мерседес" і через два дні опинилися в Києві. Купили шматок ковбаси лікарської, солоні огірки, тому що в Італії огірки тільки мариновані, чорного хліба, сіли на Хрещатику на лавку і так поїли... Ми їли й плакали від щастя, що ми повернулися. Ми відчули себе на ногах. Ми вдома.

- Ви багато прожили, 90 років. Оте відчуття, що кожна мить може стати останньою, що вам додає в житті і як воно стимулює жити?

- Мене часто запитують: "Як, у 90 років ви ще керуєте авто? Ви ще маєте молоду жінку?" Моя дочка наполягла, щоб я написав заповіт, після того, як мене забрала швидка і я був у реанімації. Але я сказав, що щось мені не хочеться - я хочу ще пожити. Але потім вона мене ще раз попросила, і я пішов до нотаріуса і написав довіреність. Але не треба це робити. Подивіться, що відбувається. Коли ви їдете у відрядження, ви збираєте валізу. Так само ви збираєтеся на відпочинок. А коли ви робите заповіт - пряма дорога, і мозок ваш налаштовується тільки на цю хвилю. Я перестав їсти, пити, опустився. У мене запитували: "У вас спина болить, що ви так ходите?" - "Ні, не болить, але я ж повинен померти, я написав заповіт. А мене спалять або закопають, а де я буду лежати?" Ці думки були у мене і вдень, і вночі. А тут я ще зі своєю дружиною шість років, як розлучився, і жив один. Коли я у фаворі, то одному прекрасно, а коли хворий, не можу передати, який страх нападає. І раптом - Божа іскра. Я зайшов у магазин, повз який проходив кілька років, купити перстень. Вийшла завідувачка, почали фотографуватися, я купив перстень і закашлявся. Завідувачка дала мені таблетки від кашлю, я поклав до кишені і забув. Але я залишив їй візитку, сказав: "Може, захочете танцювати". Про дружину я вже забув - шість років я був один. Я дивився на жінок вже не як чоловік - мені було цікаво поспілкуватися. Наступного дня вона мені зателефонувала і питає: "А ви випили таблетку?" Шість років ніхто не цікавився, чи випив я таблетку, як я себе почуваю. Й у мене мурашки по тілу від цього дзвінка. Я лежав у реанімації, і ніхто до мене не приходив. У мене не було ні ложки, ні тарілки, води не було. Я всім кажу: якщо ви хочете знати, скільки у вас друзів і хто вони, озирніться, коли вам важко, хто стоїть поруч. А біля мене поруч ніхто не стояв. І раптом такий дзвінок. Я був їй так вдячний, що кожен день став ходити через цей магазин. Запросив на каву. Це був початок. Такого вибуху енергії в мене не було і у 18. Я піднісся, ожив, і почалася підготовка до ювілею. Я забув про ці труни, ожив, живу повноцінним життям, моїй коханій 38, а мені 90. І початок такий, що Ромео і Джульєтта бліднуть після того, що відбувається зі мною. Навіть лікарі не можуть повірити мені.

- Шановні мужчини-телеглядачі. У вас у певному віці є вибір: або написати заповіт і тихенько думати про те, як повзти в бік кладовища, або зустріти красиву жінку, закохатися наново і відчути себе в 90, як у 18. Бо так сказав великий танцюрист, народний артист України, кавалер ордена Ярослава Мудрого і сам дуже мудрий чоловік, Григорій Миколайович Чапкіс.

Ви весь час кажете, що ви любите Україну, а Україна любить вас.

- Спасибі. Я бажаю всім телеглядачам і вашому колективу бажання бажати, щоб ви хотіли, щоб вас хотіли. Щоб вас чекали, щоб ви спізнювалися, не встигали, щоб ви були затребувані - це величезне щастя. Щоб ви жили творчим життям. А творчість - це не професія, це те, як ви ставитеся до того, що ви робите. І наводжу себе в приклад, що я коли щось роблю з хореографії, я роблю це як востаннє. Я поспішаю жити, я хочу ще більше прожити, а для цього треба рухатися. Рух - це життя. Танцюйте, бігайте, стрибайте, плавайте, повзіть, але не зупиняйтеся жодного дня. Вперед, до мети. Не втрачайте жодного дня, бо сьогоднішній день завтра буде історією. І він уже більше не повториться.

Дякую вам за увагу, за честь, яку ви мені надали.

- Дякую вам.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>