Джинси, майка, дульку назад і крутиш дискотеку мінімум годину. Це діджей Зібров

Народний артист України Павло Зібров в інтерв'ю для телеканалу "112 Україна" розповів про своє дитинство, навчання, другу молодість і новий виток творчості

Джинси, майка, дульку назад і крутиш дискотеку мінімум годину. Це діджей Зібров
112.ua

Павло Зібров

Український естрадний співак, автор пісень, народний артист України

Народний артист України Павло Зібров в інтерв'ю для телеканалу "112 Україна" розповів про своє дитинство, навчання, другу молодість і новий виток творчості

Мага: 20 років тому я повернувся до Києва. Найстрашнішим був вечір, тому що для себе я вирішив, що поїду ночувати на вокзал. Але раптом у мене перед очами з’явилися ключі від офісу і фраза: "Залишайся, ночуй, живи, працюй, скільки треба буде". Так життя подарувало мені друга, народного артиста України Павла Миколайовича Зіброва.

Шановний Павло Миколайович, ми сьогодні на ти, бо ми вже продружили 15 років. Я чесно хочу сказати, що добрішої людини, ніж ти, я в своєму житті не зустрічав. Найбільше, чого я хочу, це розказати, як з’являються і зростають добрі люди. Коли ти втратив батька?

Зібров: Мені було 9 років, коли мій батько помер. Складний був період, тому що ми залишилися з мамою і Володею, старшим братом, наодинці. І в цей рік ми поступили: я в музичну десятирічку імені Лисенка, а брат поступив в Москву, в військову музичну школу консерваторії. Ми розліталися з села, мама залишалася одна. Це було страшно і їй, і нам, малим дітям.

- Я знаю, що ви з братом ходили по якихось акціях, по весіллях грати.

- Коли у мене запитують, скільки років у мене творчий шлях, я говорю - 58. Тому що з 2,5-3 років я пам’ятаю, що я освоїв бубенчик, свисточок, і мама навчала мене співати. Маленький баян освоїв брат мій, ми створили свій вокально-інструментальний ансамбль і були на сільських забавах. А забав тоді було дуже багато.

- А що вам давали?

- Копійки, цукерки на палочці, грубі пряники. Ми збирали ці копійки, 3-5 коп., в сумку, і проходив місяць-другий, ми її висипали, рахували гроші, їхали в районний центр і купляли собі іграшки. 

- А яким було дитинство? Якою була твоя хата, чи є вона зараз?

-  На жаль, вже нікого там немає. Мама 18 років назад вже померла. Хата залишена, вона вже осідає. Ми нещодавно їхали на гастролі і заїхали через село: треба було пробиратися з сокирою, бо все заросло.

- А що в такі моменти?

- Найкращі моменти - це наше дитинство, коли мама встає раненько і палить грубу. Або, коли ми були маленькі, мама нам кожен вечір читала казки.  

- А яка казка була улюблена?

- Всі казки, не було улюбленої. І російські, і українські казки.

- А коли дитину 9 років відправляють до Києва вчитися, не було образи дитячої? Не боліло, що мама взяла і відправила?

- Коли мама привезла, я поступив в спецшколу-інтернат для обдарованих дітей, побула зі мною цілий день і каже: "Мені треба їхати додому". 350 км, Вінницька область. "Ти тут будеш один". Як один? 9 років. Я страшенно плакав, мама плакала, і я зрозумів, що мами в мене вже сьогодні не буде. Переплакав - цілий рік я плакав.

- Світ був злий навколо тебе? Діти знущалися?

- Ні, це були прекрасні роки. Там був хлопчик, з маленьких, Саша Мельник, і мама, щоб його не залишати, влаштувалася посудомийкою в інтернат. Вона там жила, у неї була кімната, і вона дивилася за Сашком. І взяла мене під опіку. Ми були разом, вона нас підгодовувала, прала, штопала. Ми і зараз з Сашею товаришуємо, це мій великий друг, побратим. Через рік і інші хлопчики почали масово заселятися в інтернат. В основному це були діти з Києва. Я згадую, з дитинства, як бабусі чи мами приводили дітей і чекали їх в коридорі. Вони своїм дітям давали бутерброди, і коли ти бачив, то слинки котилися. І ми з Сашею виходили з класу, щоб не бачити це. Але була дівчинка, сердобольна, в неї були великі бутерброди, а вона не хотіла їх їсти і віддавала мені. Потім це пішло вже в норму і вона на великій перерві приносила нам ці бутерброди - для мене це залишилося на все життя.

- Маму ж обдурили: казали, що Павло Миколайович буде грати на скрипці?

-  Мама провідувала мене кожен тиждень. Коли приїхала через тиждень, я вже за віолончеллю сидів. Вона сказала: "Та це ж така здорова скрипка". "А всі скрипочки зайняті, вибачте. Залишилося одне місце на віолончелі". Я не люблю віолончель, але мені любов привив Абрам Захарович Затуловський, старий єврей, колосальна інтелігенція. Коли він поїхав в Ізраїль, мені дали студентку з консерваторії, яка дуже рідко приходила. Я півроку не займався, контролю ніякого не було, і мені в четвертому класі сказали: "В тебе погані справи, мабуть, будемо тебе виключати з тої віолончелі".  Але прийшла Вікторія Станіславівна Заячковська, викладач по контрабасу, і сказала, що я вже готовий, що в мене вже набиті руки.  

- Віолончель це інструмент, який золотим зробив тільки Ростропович. А от дівчата дуже здорово виглядають з віолончеллю. Перехід до контрабасу вдався легко?

- Я коли прийшов, до контрабасу не дотягувався. Мені зробили підставочку навіть: я не доставав до верхньої позиції. А віддав контрабасу майже 20 років. Пальці пам’ятають все.

-  Я знаю, що Павло Миколайович підхалтурював на весіллях - це була бас-гітара, чи контрабас?

-  Це була вже бас-гітара, тому що тягати такий контрабас на халтури… Там чотири струни, такий же самий лад, строй, так що мені це було легко. При тому мода: The Beatles, Queen.

- А як ви співали The Beatles, "знущаючись"?

- Знущаючись. Я і Саша Мельник вивчали в школі німецьку мову, у нас тільки Жора Черненко, барабанщик, вивчав англійську, тому він міг співати, а ми "підгавкували". Це було страшенно.

- Знаючи, як тоді викладали іноземні мови, коли я чую, як дехто з наших співаків пробує заспівати англійською, мені стає страшно. Але що вони давали, за відчуттям, ті халтури? Гроші, жіночу любов?

- Популярність - всі дівчатка були наші. В кожному під’їзді, в кожному ЖЕКу був ВІА. Була апаратура, тільки прийдіть і грайте. Нам було потрібно, щоб була кімната для репетицій. Ми відіграємо для вас свята, а ви нам дайте можливість писати пісні, робити аранжементи, і в чотири голоси співати пісні.  

- А програму ви здавали комісії?

- Ні, нікому. Ми були самодіяльністю, але з такою освітою. Ми співали в чотири голоси, у нас були складні партітури. У нас була скрипічна група, йоніка, такий біг-бенд великий.

- Всі дівчата ваші, всі дивляться тільки на вас, а в селі конфліктів не було?

- Було, тікали на мотоциклах. Наприклад, приїхав на весілля в село під Києвом, граєш два дні, заробляєш хороші гроші - можна було заробити на джинси. Це 80 радянських рублів. Місцеві, безумовно, битися лізли до нас. Тому ми відбивалися і городами тікали. Вибивали зуби нам, були синці під оком, але це ж любов, романтика.

- Любов, романтика і раптом армія?

- Ще ж консерваторія була по класу контрабасу. Я поїхав в Москву поступати: 50 чоловік на 4 місця. Це був 1976 рік. Я спеціальність зіграв на 4, але на сольфеджіо мені поставили 2. Але тоді не давали подивитися, які там помилки. Я забрав документи і поїхав в Харків, бо в Київ вже не встигав. Поступив туди, провчився рік і перевівся в Київську консерваторію. Тут знову ВІА. А після консерваторії була армія. Художній керівник ансамблю Київського військового округу відслідковував, завжди приходив і цікавився, які хороші музиканти є на п’ятому курсі. 

- Скільки знаменитих людей пройшло через це, поназивай.

- Вася Романчишин, Володя Бистряков, Гришко, Тарас Петриненко, Кирило Стеценко.

- Діма Лаленков, Толя Гнатюк, ансамбль "Гетьмани" в повному складі.

- Це величезна життєва школа. Ми тоді поїхали на місяць у Париж на гастролі, в Канаду.

- Розкажіть, як ви на похороні грали. Розкажіть, як з вас хотіли зробити духовий оркестр. У тебе є шикарна книжка "Дозвольте з вами познайомитися", але вона вийшла настільки нікчемним тиражем. От приїхали і сказали: "Хто грає на трубі?"

- Ніхто, крім Жоріка, який грав на трубі, відіграв на трубі 5 класів, і один професійний трубач. Всі інші - контрабасисти, піаністи, теоретики. Я сказав, що я граю на тубі. Ми почистили інструменти, вони були погнуті, привели їх в порядок, нам на два дні дали звільнення з Гостомеля в Київ. Забрали всіх, і навіть наших балерунів, які прийшли з хореографічного училища, бо всі сказали, що вони духовики. Дали нам тиждень, щоб ми вивчили програму. Безумовно, якщо хочеш жити, а не бігати кроси і не копати в мерзлій землі окопи, то ми вивчили декілька маршів. Ми грали по 5-6 годин, щоб навчитися. Коли я вчився на тубі, то губи в мене були, як у Світлани Лободи, коли вона їх тільки зробила. Грали, по-чесному, чоловік 6-7, а музична коробка стояла 26 чоловік.

- Ви ж не чекали, що першим концертом буде похорон?

- В сусідньому селі помер голова колгоспу, і коли дізналися, що є військовий духовий оркестр, вони нас запросили. Мороз був 15 градусів. Губи примерзали. Попросили спирту - спирту нема. Винесли двохлітровий графін самогонки. Ми половину в себе, половину в інструменти. Але ми не репетирували ніколи похоронний марш, але ж всі музиканти з вищою освітою.  

- Я можу процитувати цей момент: - "Похоронний рішала стояв у дверях і сказав: "Коли я махну рукою - зіграйте". Коли він махнув рукою, ми взяли перший акорд. Було враження, що покійник піднявся, подивитися, яка сволота це зробила".

- Нам стало страшенно соромно, ми зібралися, все таки, з 3 - 4-го заходу. Спочатку це були неймовірно дикі звуки. Коли нам принесли вже другу карафінку з самогоном, і ми її влупили, то вже у нас був хороший настрій.

- Другим шоком для вас було, коли він сказав: "Хлопці, молодці, розігралися, а тепер гімн Радянського Союзу".

- Гімн, знову ж таки, ми не грали, і прийшлося сходу грати. Так само, десь з третього разу у нас получилося. Це - сором, безумовно, але це веселий сором.

- Ти сказав, що тобі завжди щастило втрапити на останню сходинку. Так ти і виграв останній радянський конкурс "Нові імена".

- Ні, на наступний рік Тая Повалій виграла. Після конкурсу запросили мене на концерт пам’яті Юрія Гуляєва. Концерт був у колонному залі Будинку профспілок, куди вдова і організатори запросили всіх в ранзі народних артистів Радянського Союзу. Це і Бієшу, і Сметанніков, Ейзен, Кобзон, Пахмутова, Добронравов… З Києва був Павло Зібров, нікому не відомий, лауреат конкурсу "Нові імена", і молодий Діма Хворостовський. Йому було 26, мені - 30. Ми обидва були тоді вже з сивиною. З нами в гримерці був Муслім Магомаєв. Він нас називав "колеги", розпитував, цікавився. Він був моїм кумиром. Я йому розказав, що я соліст державного естрадно-симфонічного оркестру, ще нещодавно грав на контрабасі, на бас-гитарі, а зараз вже солістом працюю. "Як ви сюди попали?" Я розказав, що не зміг приїхати Дмитро Гнатюк, і замість нього приїхав я. Він сидів, довго гримувався, а у нас навіть пудри не було. Він нам дав все, що в нього було: "Пріведіте сєбя в порядок, мальчікі". І він нам дав такий міні-урок по вокалу: коли ти співаєш, потрібно співати не для перших рядів, а для задніх рядів, для балкону, щоб цей звук пробивав, щоб летів. "Мальчікі, ми работаєм для женщін, оні наш слушатєль. Запомнітє ето". Треба працювати так, щоб кожна, яка сидить в залі, думала, що ти для неї співаєш. В очі всім дивіться.

- Я вивчав майстерність актора 4 роки, і паралельно з нами вчилися з консерваторії. Потім збавили до двох років, а потім, взагалі, до одного семестру. Тому зараз з’являються оперники, на яких я дивлюся і розумію, що вони зробили страшну річ. Гмиря, Лємешев, Шаляпін були  блискучі актори. Наскільки це важливо для Павла Зіброва?

- Я був зажатий. Я закінчив оперне класичне відділення Київської консерваторії, і це відбиток. Але для мене те, що я став солістом естрадно-симфонічного оркестру, був на разогріві у Назарія Яремчука, у Юрія Багатікова, я дивився, як працюють зрілі майстри. І вже була якась підготовка.

- А був момент, коли ти сам себе майстром відчув? Хтось сказав: "Коли я себе відчуваю метром, я йду мити посуд". По-моєму, це Булат Окуджава сказав. Був момент, коли Зібров зрозумів, що він зірка?

- Михайло Михайлович Поплавський запропонував мені взяти курс в Університеті культури і мистецтва. Мені стало цікаво, я зрозумів, що хочу віддати багаж, що в мене вже є, і попробувати себе. І коли діти почали дивитися, слухати, заглядати, і вже через пару місяців він починає звучати, я відчув, що я можу передавати і чогось навчити.  

- Я зайшов в кабінет до Павла Миколайовича Зіброва, а в нього на столі лежав студент. Він мацав йому живіт. В перший момент я не зрозумів, що вони роблять, а так виставлялося дихання.

- Так, діафрагма, щоб правильно звук попадав туди, куди йому потрібно.

- Мені вже набридло слухати, що школа не потрібна, головне потрапити в серце, харизма, головне звернути на себе увагу.

- Техніка повинна бути, так чи інакше.

- Наскільки фріки зараз захопили естраду? Міша Хома виконував прекрасно українські романси, але ніхто не хотів на це дивитися, поки він не натягнув на себе спортивні штани, бороду і став Дзідзьом. Так само і Оля Полякова мучилася. Поки не з’явився цей образ - з кокошником.  Що це таке?

- До речі, в них хороша підготовка.

- Чому у людей пропала потреба в хорошій пісні?

- Швидкі гроші. Думають, як швидко заробити, як швидко стати популярними. А глядач перестав цікавитися серйозними речами, перестав читати. Треба включати мізки, душу і серце - а не хочеться. Душа має трудитися.

- Чому всі побігли за "мусі-пусі"? Чому всі захотіли зробити другу "мусі-пусі"? Був і в тебе період, коли ти казав: давай все попростіше, щоб доходило. Але можна було втратити того Зіброва і не отримати нового.

- Має бути і таке, і таке. Але чого більше і що головне має бути у співака серйозного, глибокого, на чому можна вже виховувати?  Я доросла людина, я прийшов на естраду в 30 років, співати почав в 27-28 років. Якби мені було 18-20, я б теж, мабуть, займався чимось не тим. Але попалися хороші педагоги, потім вже Петро Петрович Мага. Ми з тобою вже майже 20 років працюємо.

- 69 пісень ми з тобою написали.

- Мені поталанило, що поруч зі мною були педагоги. Я їх вважаю педагогами, бо з ними працюючи я від них брав і навчався. 

- До тебе може прийти навіть непрофесійна людина і сказати в студії: "Ви наспівали фігню". І Павло Миколайович переслухає і переспіває. Ця потреба має бути в кожному артисті: вчитися і змінюватися?Тому що в більшості своїй включають зірку: не вчіть мене, я знаю, як це робиться.

- Це вже все - йди відпочивай, або на пенсію. Я продовжую вчитись і завдячую дітям, які до мене приходили, приходять і чомусь мене вчать. Я зараз навчився співати реп. Я вчусь у своїх дітей, студентів, тому що вони питливі.  

- А у Діани, у дочки?

- Завдяючи їй, я почав співати реп. Коли були події на Майдані, ми зробили з Юрієм Рибчинським рокову пісню. Я хочу заспівати джаз.

- "Містер Ікс" це було щось.

- "Містер Ікс" проходить на всіх площадках.

- Може, тому що розкручена? Невмируща класика, значить, може жити?

- Там є слова, прекрасна музика. У нас же зараз дві нотки, одна тональність, і тупі слова.

- І кліп один і той же - море, тьолки, яхта, я.

- Це мене страшенно бісить.

- Бісить, але разом з тим ти ходиш до колег на концерти. До кого ти ходиш?

- До своїх - з ким я виріс, з ким мені цікаво. Я ходжу до Іво Бобула, прекрасного співака, такого іншого голосу немає. Я ходив до Оксани Білозір, до Кудлай, до Таї Повалій, до Білоножків, до Олежки Вінника. Бо секс-символ новий з'явився. Я - екс-секс-символ. 

- Я сказав би, що у Павла Миколайовича Зіброва зараз новий виток популярності. "Танці з зірками", куди Вінника, наприклад, ще не покликали. А нема такої прикрості, що ти вже не збираєш…?

- Треба нормально до того ставитися. Деякі входять в штопор, запивають, що немає почестей тих, які були десять років назад. Я розумію, що у кожного часу є свої кумири. Це тільки Алла Пугачова, Софія Ротару, Кіркоров можуть по 30-40 років бути на Олімпі. Але з’являються нові ритми, нове життя. Як же можна сидіти і царювати?

- Як часто ти плачеш і від чого?

- Плачу, не плачу, але сльози виходять. Це коли маленькі діти і ти дивишся на них. В мене недавно народилися собаки - четверо. Старі люди можуть у мене викликати сльози. Коли бабусі на смітнику риються, щоб собі знайти кусочок хліба. Фільм може.

- Ти - пенсіонер. Скільки держава виділила народному артисту?

- Я служив в Афганістані, учасник бойових дій, і народний артист, і профессор, то в мене зі всіма надбавками - 4067. Моя дружина, Марина, теж вийшла на пенсію. Вона має 1465, хоча вона пропрацювала 30 років, і в спілці підприємців і промисловців, на поважній хорошій роботі. 

- Ти розумієш, якщо б не було всього цього, якби в тебе не було сцени, якби ти не був таким, як ти є, навіть з такими грошима то не далеко від того, щоб йти і десь ритися? Це біда.

- Я діючий актор, і зараз ренесанс пішов, друга молодість. Молодіжні команди запрошують з ними виступати. З групою "Море Неба" я відзнявся, рокову баладу вони записали.

- Діджей Зібров?

- Так. Джинси, майка, дульку назад, і ти крутиш дискотеку, мінімум годину.

- І нема такого, щоб хтось казав: "О, клоун".

- І кіно зараз, продюсер. Мені так цікаво, у мене немає вільного часу. Я розриваюся по всій Україні. Я потрібен Україні. Це велике щастя, це супер, дай Боже, щоб це було якнайдовше.

- Світ жорстокий. Я виростив двох доньок. Вони світлі, добрі, і я боюся за них. Вони ідуть у відкритий світ, а я боюся, що звідти вилетить кувалда. Ти хрестив мою меншу.

- Так, ми з нею на ти. Мені це так приємно, бо моя вже виросла - їй 21 рік. Але кожен вечір вона до мене приходить: "Давай, тато, поспілкуємося". Ми обов’язково маємо обговорити якісь теми - серйозні, болючі.

- Українською мовою?

- Так.

- Вона з дитинства знала, що у тата щось випросити, то треба українською.

-Я завжди їй казав: "Я не розумію російську мову". І вона перейшла зі мною на українську. Вона закінчила сценарні, дикторські курси. Мріє про телебачення. Акторка з неї прекрасна. Вона знімається в престижних журналах, на обложці навіть вийшла зараз.

- Ви довго не могли народити?

- Так. Але дитина - вилитий Паша Зібров.

- Як часто у житті ти збривав вуса?

- Двічі, по дурі. В армії, і в 35 років я хотів подарунок Марині зробити, коли вона поїхала до своїх батьків. Вона вигнала мене з дому, бо так образилася. Я місяць, поки в мене не відросли вуса, спав на кухні.

- Був момент, коли над вусами потішалися, коли казали, що Зібров "нафталін". Зараз за тобою ганяються з паличками, на яких наклеєні вуса. ZIBREMBO - це все, як має бути.

- У мене був концерт у Львові в нічному клубі. Продали всі квитки, і люди прийшли з такими паличками ZIBREMBO, або з накладними вусами, або приклеєними. Або майки ZIBREMBO. І діти 18-25 років. Мабуть, тому я молодий душею, відчуваю себе на 35-40 років, не більше. Вони дають мені сили, наснаги і молодість. Завдячуючи "Танцям з зірками" я виріс на 2 см, навчився танцювати, мене побачила Україна. Єдине, що вони обіцяли, що я заспіваю, але потім сказали, що я неформат.

- Ти дуже сучасна людина: добре водиш машину, розбираєшся в будь-якій техніці. 

- Я добре розбираюся з лопатою, з косою, з сапою.

- У тебе в хаті в кожній кімнаті телевізор. Ти його любиш, передивляєшся новини. А іноді, як подивишся новини, то хочеться як не покінчити з собою, то емігрувати. Чим відволікаємось?

- Ми з тобою живемо в одному селі під Києвом. Що в тебе, що в мене - великий садок. У мене ще є ставочок невеличкий, де я рибу розводжу. От ти береш лопату, сапу і йдеш гуляти в садок. У мене там є все, що може рости. Зимою на озері ми граємо в хокей з друзями, і з Петром Магою, і ловимо рибу з ополонки. 

- Я бачу тебе, в твої надцять років: ти дуже, дуже молода людина. Що б ти сказав отим всім молодим, на яких подивишся, послухаєш, і здається, що їм дуже багато років.

- Життя дається один раз і треба його прожити так, щоб потім не жалкувати. Кожна хвилина - неповторна. Тому не сидіть вдома, не дивіться телевізор, не сидіть з гаджетами. Спілкуйтеся, ходіть в гості до тих людей, кого ви любите і поважаєте. Як ви прийшли в гості до хороших і добрих людей, то це вже є подарунок один для одного. Спілкування, спілкування. Надихайте один одного, віддавайте тепло своїх сердець. 

- Я тобі дуже вдячний.

- Спасибі.

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Загрузка...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>