banner banner banner banner banner

Анатолій Кочерга: Продати землю - це себе продати в рабство

Мага: Сьогодні у мене в гостях справжня легенда світової опери Анатолій Кочерга.

Анатолій Кочерга: Продати землю - це себе продати в рабство
112.ua

Петро Мага

Український актор, поет-пісняр, телеведучий, сценарист, режисер масових заходів

Мага: Сьогодні у мене в гостях справжня легенда світової опери Анатолій Кочерга.

Анатолію Івановичу, вітаю вас. Для мене завжди дивним було, як люди приходять в оперу.

Кочерга: Я туди ніколи не готувався.

- У селі Самгородок Козятинського району Вінницької області  уявити собі, що у вас був оперний театр…

- Самгородок був районний центр. Батько працював там директором МТС, мама була домогосподаркою. Дуже любила грати на гітарі, вечорами збиралися близькі знайомі батьків, вечеряли і співали залюбки. Я не співав, тільки прислуховувався. У 7 класі я отримав від батьків подарунок – акордеон. І мама мене силоміць почала навчати музики. Мені хотілося на футбол – а ні, нумо музикою займайся. Приходив вчитель додому і годину двадцять – годину тридцять був лікбез.

- Вдома щось із гаджетів було: телевізор, радіо?

- Радіо було, потім телевізор. По радіо був "Театр перед мікрофоном", казки. Читали театральні актори.

- Як у вас стався перший вихід на сцену? Ви ж кочегаром були?

- Це не кочегар, а машиніст турбіни на енергопоїзді, бо мені потрібен був робочий стаж для вступу до політехнічного інституту. Я збирався присвятити себе техніці, тому вступав на важке машинобудування до Львівського політехнічного. Спочатку я працював слюсарем, потім машиністом парового котла. Енергопоїзд це така електростанція, яка рухалася й освітлювала цілий район. Там я працював позмінно, і мені це подобалося.

- Коли ж у вас оперний мікроб з’явився?

- Починаючи з художньої самодіяльності. Я ще з 7 класу був солістом дівочого ансамблю в школі. "Вчителька моя" - це була моя перша пісня, яку я заспівав з цим ансамблем. Я був солістом, а вони підспівували. Але це все під орудою мами.

- Ви всюди завжди наголошували, що ви українець.

- Так. Мені пропонувалося бути ким завгодно: і німцем, і австріяком, і люксембуржцем. Голова Люксембургу побував на моїй виставі "Хованщина", яка відбувалася в Брюсселі. Після цього запросив мене на аудієнцію до Люксембургу, де мені було офіційно запропоновано стати громадянином Люксембургу. Але я на це так і не зібрався. Спочатку давали посвідку на проживання, а за рік – паспорт. Але я їздив, гастролював скрізь, і в мене не було такого часу, щоб я жив десь там.

- А ви могли би жити там?

- Я не пробував. Я близько 30 років гастролював за кордоном і ніколи не хотів лишитися там. У мене не було такої думки взагалі. Я не міг без своїх людей. 

- Тобто для вас країна це насамперед люди?

- Так, люди, спілкування. Мені завжди не вистачало спілкування. Була дружба між колегами, ми спілкувалися, але мені весь час хотілося додому. У деяких випадках навіть жінка моя мене не завжди розуміла. А я тут виріс, вивчився, готував всі свої ролі, партії.

- Як ви "випливли" в консерваторії ім. Чайковського?

- Спочатку було Вінницьке музичне училище ім. Леонтовича, яке я закінчив як диригент-хоровик. Я вступав на вокал, але коли подавав документи, мені сказали, що такого відділу немає. 

- А як ви увагу дівчат привертали до себе?

- Та я вчився. Я був комсоргом училища – мені не було коли привертати увагу. Мене викликав директор училища і сказав: ти повинен вставати о третій-четвертій годині, засукати рукави і працювати з нашими молодими людьми, їх треба організовувати. Тобто ідеологічно обробка – підсвідомо – мала бути цілодобово. Не можна було розслаблятися, і ще треба було вчитися.

- Коли ви потрапили туди вперше, молодий радянський хлопець, яка була у вас реакція?

- Я не був аж надто у захваті. З магазинами я дуже простий у спілкуванні. Я йшов щось конкретне купити і, не затримуючись, виходив. Але з часом, коли я був у Відні на постановках у Клаудіо Аббада, приїхала одна знайома, професор із Москви, і мене попросили, щоб я її провів по магазинах. Це були продовольчі магазини Billa, які нині є і  в Києві. А тоді це був просто шок. Я цій жінці сказав, щоб вона походила, а сам чекав її біля каси. Її довго не було, я пішов її шукати і знайшов: вона сиділа на підлозі й ридала. Я її підняв, вивів на вулицю і потім вона сказала: "Такого не може бути. Цього не потрібно стільки людям". Вона 5 днів хвора була, професорка МДУ.

- Вас не приваблювала така популярність, щоб вийти і щось естрадне заспівати?

- Ніколи не приваблювала. Заздрощів як таких у мене ніколи не було. Людина могла і показувала те, що вона може. Чи можеш ти це зробити… Я навіть не ламав собі голову таким питанням. Я просто вчився. Мама хотіла, і я займався теорією музики, сольфеджіо. Перші ази я отримав саме в школі: 6-8 класи. Але поступово художня самодіяльність, районний огляд художньої самодіяльності – і я здобуваю першу премію. Потім обласний огляд у Вінниці, де композитор Скалецький сказав, що мені треба вчитися співати. Тоді ж усі вміли співати. Коваль, що працював на РТС у батька, питав у мене, за що я гроші маю. Я йому сказав: за те, що співаю. І він: "Та ти що! Ми ж усі співаємо. Ти був заслуженим артистом і раптом став народним. А що ти натворив? Є ж заслужений вчитель, працівник, а народних же нема. А тобі раптом вліпили народного. Що сталося?". Дуже важко було переконати.

- Вам все легко давалося, виявляється?

- Якось само собою йшло. Дійшло до того, що в 32 роки я отримав найвище акторське звання – народний артист Радянського Союзу. Навіть молодший був від Мусліма Магомаєва. Він у 33,5 отримав, а я – в 32.

- І депутатом ВР Радянського Союзу ви були?

- Так. Була така Рада національностей: сидів, голосував, слухав. Я тричі пропустив засідання, тому що були гастролі. Засідань не можна було пропускати, і врешті-решт мене було викликано до 9-ї служби в Кремлі, і мене там досить довго виховували. Протягом години розказували, що так робити не можна. Доплачували тоді за це 200 карбованців. Якщо в сьогоднішньому еквіваленті до того, які гроші отримують депутати, то це просто неймовірно, і вони мають ще совість пропускати засідання, коли їх народ вибрав. Або щоб людина мала статтю чи сиділа і була депутатом ВР, це просто неймовірно, неможливо. Я пам’ятаю, як вивчали мою біографію. Наш шановний Дмитро Михайлович Гнатюк написав не мене "тєлєгу", що я приховую своє національне походження.  

- А яке ваше національне походження?

- Мабуть, щось з єврейством було пов’язано. Я тоді сказав, що, на жаль, я не пов’язаний з цим національним означенням. Мій батько – з полтавців, мама – з білорусів. Перед тим як мене обирали до ВР, був такий сигнал.

- Це що, злочин бути євреєм?

- Я тоді сказав, що ви мені ставите питання, на які я не можу відповісти. Ви ж краще за мене в тисячу разів знаєте, яке в мене походження і яка генеалогія мого дерева. Ви мені розкажіть, звідки я пішов.

- Це абсолютна маячня.

- Так, маячня. Єдине, про що я шкодую, що в наш час немає силового стимулу примушувати малих дітей вчити музику, вчити культуру, як звертатися до старших, як ставитися до матері з батьком, як не можна кричати і підвищувати тон розмови. Я теж не хотів займатися музикою з дитинства, але якщо дитину не примусити грати, не вчити музики, ніколи не буде нічого позитивного. Я стільки разів виступав з ідеєю, що на радіо мусить, як закон, звучати класична музика. Хоч уривки, хоч фрагменти із найпопулярніших музичних п’єс. Зараз кажуть: "Ти слухав такий музон, що починається дуже тихенько, а потім голосно? – Що ти маєш на увазі? Другий концерт Рахманінова? – Так, це вона, оця музичка". Як же можна це називати такими анекдотичними словами? Вийшло так, що одне з найкращих моїх виконань це було Каватина Алеко Рахманінова, потім старий циган з "Алеко". Першу премію "Греммі" я отримав за запис Бориса Годунова (хто подавав – не знаю: ні сном ні духом). Другий запис у мене був "Пісні й танці смерті" Мусоргського на слова Голєніщева-Кутузова. Це друга премія "Греммі". В Україні жодного нема ще лауреата премії "Греммі". 

- Ви опиняєтеся в консерваторії, коли жила ще величезна епоха Гмирі, Руденка, Паторжинського, Огньового та інших. Молостова ставила.

- Я перед Дзеффіреллі з’явився у Віденській опері, я ніколи не думав, що я з такою людиною зустрінуся. Абадо, Маазель, Караян. Я називаю ті прізвища – і в мене мурашки по шкірі.  

- Ви вигравали конкурс за конкурсом – вас Бог вів за руку. А от у консерваторії почалося: я знаю, що я нічого не знаю. 

- Мене двічі було запрошено вступати до духовної семінарії: в Одесі й у Санкт-Петербурзі. Але я не міг цього зробити, бо батько був вже директором РТС, мій брат був військовиком. Я атеїст, але Бога в душі завжди мав і маю.

- У кого ви вчилися?

- У Римми Андріївни Разумової, заслуженої артистки України. І у Зої Юхимівни Ліхтман. Це мій найдорожчий педагог, яка мене навчила багато чого і виховувала мене, як людину.  

- У вас були танці, пластика, майстерність актора. Нині майстерності актора вчать один семестр. 

- Я зараз навчив двох студентів-китайців співати "Рідна мати моя", і коли моя дружина почула, то спитала: "То наші чи ні?". Жодного акценту. Й один із тих китайців на українському конкурсі виграв гран-прі, все журі піднялося й аплодувало. 

- Яке було перше місто, де ви працювали за кордоном?

- Спочатку була Варшава – Большой театр. Я з ним об’їздив всю Францію. В одному гастрольному турі було 36 вистав "Бориса Годунова". Але в неймовірних умовах: їздили автобусами, 1500 км переїздів. Приїжджали – ноги опухлі, треба було тримати догори, щоб увечері вийти перед глядачами. Нікого ж не цікавило, який у тебе настрій, що передувало тому, як ти вийшов на сцену. Я зараз своїм кажу: "У жодному разі не думайте про ноти – яка верхня, нижня, думайте про те, що ти говориш словами. Вислови те, що тобі дали автори, передай текст". 

- А все інше має бути школа, має бути закладене саме собою.

- Так, і обличчя має виражати щось. Постійно кажу, що усмішка має бути, тому що навіть звук залежить від усмішки. Колір звуку інший.

- Подивіться на того самого Паваротті. Він усміхається.  

- Я був у гостях у Паваротті в Модені. Він варив нам спагеті, ми були в його винних підвалах, спілкувалися протягом доби. Це була неймовірна людина.

- А правда, що в нього була кімната поклоніння Верді?

- Правда. І в мене теж була би, але треба квартиру мати таку.

- А яка у вас квартира?

- Трикімнатна квартира – 96 кв. м. 

- Ви дуже нестандартний оперний співак. Я ніколи не чув, щоб ви ходили коридором і розспівувалися (це називається "понти"). 

- Це так, але розспівуватися треба обов’язково. У мене були випадки, коли я не співав по три тижні, а потім накидався на щось і дуже довго приходив до форми.

- Паваротті розказував, що він найняв собі дієтолога і погладшав на 36 кг, тому що поки той був присутній – він не хотів їсти, а коли той ішов, у нього прокидався такий апетит! Він геніальний співак і добра людина.

- Приїздив зараз до нас Пласідо Домінго. Ми теж були дружні. Моя дочка товаришувала з його дітьми. Дуже хороші люди. Я радий (не можу не сказати про це), що нині ректор консерваторії – нащадок Олега Семеновича Тимошенка, Максим Олегович. Талановита людина, талановитий менеджер. Поладнано дах консерваторії, багато аудиторій зроблено. Те, що нині робиться в консерваторії, це диво. Йому шана за це. Він молодець.

112.ua

- На яких світових сценах ви співали?

- "Ковент-Гарден", "Ла Скала", "Гранд-опера", Віденська опера, Метрополітен, "Большой театр", Маріїнський, Кремлівський палац, театр "Колон", Токіо. Все, що можна було, я об’їздив. На Південному і Північному полюсах я не співав, але в трюмі авіаносця "Київ" я давав концерт.

- Я щасливий, що ви нарешті викладаєте тут. Дуже довго ви їздили світом, і я не бачив навчальних закладів, які би зверталися до вас. Вас просто не кликали.

- Єдине, що мене так принижує, що примушують писати таку ахінею: чим ви займаєтеся, які концерти співали, з ким співали. Навіщо вам це? Відкрийте інтернет. Не примушуйте цю писанину писати.

- Герберт фон Караян так мріяв працювати з вами, надсилав вам запрошення, а вам їх навіть не передавали.

- Понад 160 запрошень із Мінкульту УРСР я не отримав. Перший мій виїзд за кордон стався у 1971 році, коли я був студентом 2-го курсу консерваторії, одним із найкращих. Це був обмін студентами з Лейпцига і нашої консерваторії. 

- А кадебісти їздили з вами?

- Аякже. Вони були радниками міністра культури. Я все ж таки хочу наголосити на тому, що треба малих дітей силоміць примушувати займатися культурою і музикою.

- Які мільйони ви заробили для цієї країни? Ви хоча би приблизно знаєте? За закордонне турне скільки ви могли привезти приблизно?

- Приблизно знаю. Мільйон, півтора, два – спокійно. Ми за радянських часів були в Ніцці на постановці "Хованщини", де диригував Степан Васильович Турчак, а до Марселя я відвозив наші зароблені гроші. Такий був кейс, на наручнику, і я їхав з ним до самого консульства, де мав їх здати. 

- Скільки вам лишали з цього?

- 2%. Ми щасливі були.

- 2% і ви все одно повертаєтеся до цієї країни?

- Я не можу, бо це моя Україна. Я її люблю. Всі ті, хто нині нею керує, вони просто ненавидять цю землю. Як можна продати землю? Це себе продати в рабство. Ви що, люди, з глузду з’їхали? Це те, що належить державі.

- Тобто депутат у вас все одно живе? Чи просто громадянин?

- Я просто нормальна, свідома людина. Я просто не можу слухати, що хочуть продати ту землю, на якій ми живемо, яку ми маємо лишити своїм нащадкам. Максимально – це в оренду на якийсь час, але ніяк не продати. А іноземцям поготів. Нині і Сорос, і хто тільки не хоче. Ізраїль навіть хоче купити понад 100 тис. га. Схаменіться, поки не пізно. Народ має терплячку, але до певного моменту. Бо може закінчитися ця терплячка, "та й заходиться вже будить", словами нашого великого Кобзаря – Тараса Григоровича. І ці турборежими ще – не дай боже.

- Доти, доки у людей не буде такого болю в очах і серці, як у вас, за цю країну…

- У мене не тільки біль – мені хочеться плакати. Не можна таке робити зі своєю країною.

- Але ви ніколи не плакали. Ви надягали костюми і для цієї країни, для цих людей заробляли, приносили цій країні славу, за що я вам низько вклоняюся.

Петро Мага

відео по темі

Новини за темою

Новини за темою

Новини партнерів

Loading...

Віджет партнерів

d="M296.296,512H200.36V256h-64v-88.225l64-0.029l-0.104-51.976C200.256,43.794,219.773,0,304.556,0h70.588v88.242h-44.115 c-33.016,0-34.604,12.328-34.604,35.342l-0.131,44.162h79.346l-9.354,88.225L296.36,256L296.296,512z"/>