Фото з відкритих джерел

Чи має Київ сьогодні достатньо можливостей для побудови багаторівневого діалогу з країнами Близького Сходу? Та не просто діалогу, а досягнення конкретних політичних і економічних цілей? Все настільки складно, як і сам близькосхідний регіон. Раніше Україна продавала сюди зброю, зерно, а про політичні аспекти особливо не заморочувалися. Однак після 2014 року ситуація змінилася, агресія Росії змусила Київ шукати зовнішньополітичних союзників по всьому світу. Міжнародне право ніхто не скасовував, а в ООН кожен голос важливий. Однак з Ближнім Сходом знайти точки дотику нам дуже важко, адже фактор Росії тут превалює.

* * *

Різницю зовнішньополітичних позицій близькосхідних країн в ООН по Україні можна побачити на прикладі їхніх голосувань за наші резолюції про територіальну цілісність у 2014 і про ситуацію з правами людини в АРК і Севастополі в 2016 роках.

У першому випадку "за" українську ініціативу проголосували Кувейт, Катар, Йорданія, Саудівська Аравія і Туреччина. "Утрималися" Ірак і Єгипет, Іран, Ізраїль, Оман, Ємен та ОАЕ не голосували. У другому випадку "за" проголосували Ізраїль, Катар, Туреччина, Саудівська Аравія і Ємен. "Проти" – Іран. Ірак, Єгипет, ОАЕ, Йорданія, Кувейт і Оман "утрималися", а Ліван не голосував.

Співробітник Центру арабських і ісламських досліджень Інституту сходознавства РАН Олександр Демченко пов'язує результати цих голосувань, перш за все, з прагненням близькосхідних країн "дистанціюватися від української кризи, уникнути критики будь-якої зі сторін і не бути втягнутими в конфронтацію Росії та Заходу".

Новини за темою: На дні: Що роблять українські дипломати в Росії?

Однак є й інший аспект – у низки країн регіону є і свої територіальні проблеми, що пояснює досить обережну їхню позицію в ООН. "Також багато хто орієнтуються на своїх зовнішньополітичних покровителів (США, РФ, Китай). Сума цих факторів і дає особливості різних голосувань", - вважає Олексій Роговик, керівник Free Voice Information Analysis Center. Керівник Програм дослідження проблем міжнародної безпеки Ради зовнішньої політики "Українська Призма" Ганна Шелест додає, що "права людини для багатьох арабських країн - це дуже болюче питання. Тому, з одного боку, це велика проблема, що вони не голосують. Але голосування "утримався" - це вже дуже добре для нас. Головне, що вони не підтримують російську сторону. Тут не тільки питання дуже серйозної роботи росіян на Близькому Сході, ще з радянських часів. Це і питання боязні, що норми тієї чи іншої резолюції потім покладуть на їхню ситуацію".

Згідно з інформацією українського МЗС, на Близькому Сході політичні завдання нашим дипломатам ставляться однакові - "це активізація політичного діалогу, взаємодії в рамках міжнародних організацій (в т.ч. враховуючи наш статус непостійного члена РБ ООН), підтримка в питаннях суверенітету і територіальної цілісності України і протистоянні агресії Росії". При цьому головний акцент робиться на інформаційно-роз'яснювальну роботу та іміджеві заходи. Україна, як країна, яка не має в регіоні жодної політичної чи економічної ваги, нічого більш суттєвого запропонувати не може.

Сходознавець і журналіст ТАСС Маріанна Біленька стверджує, що у Києва немає зараз можливості скласти політичну конкуренцію РФ на БВ, і ніяк вплинути Україна на це поки не може", оскільки "навряд чи хтось зараз у цьому регіоні сприймає Україну всерйоз як самостійну політичну силу".

Москва, враховуючи свою геополітичну вагу в регіоні, активно впливала на позиції деяких близькосхідних країн по Україні. Показовою стала позиція іранців, які взагалі не голосували за територіальну цілісність України, а щодо кримського питання стали єдиною близькосхідною країною, яка виступила "проти" української ініціативи.

Цікаво також і те, що за ініціативу Росії з боротьби з героїзацією нацизму в 2014 р., український контекст якої напередодні голосування додав Путін, висловивши побоювання, що Захід нишком підтримує русофобські настрої в Україні, всі країни Близького Сходу підтримали, крім Туреччини, яка "утрималася".

Олексій Роговик переконаний, що це голосування було успішною провокацією росіян, адже "країни публічно не можуть голосувати проти такого документа. І тому Україну разом з її нечисленними союзниками поставили в незручне становище. Це була відповідь на резолюцію щодо територіальної цілісності, щоб продемонструвати немонолітність міжнародної підтримки України".

Петро Порошенко і Беніамін Нетаньяху
Адміністрація Президента України

Водночас Росія - це не єдиний камінь спотикання в роботі Києва з близькосхідними країнами у форматі ООН. Іноді українці самі недалекоглядно вчиняли, про що свідчить наше голосування в грудні 2016 р. "за" Резолюцію РБ ООН № 2334 щодо діяльності зі створення ізраїльських поселень на території Західного берега р. Йордан. Результати такого волевиявлення української сторони спричинили скасування запланованого на грудень минулого року візиту українського прем'єра в Ізраїль, де планувалося зрушити з мертвої точки переговорний процес щодо ЗВТ. Тоді Ізраїль продемонстрував дуже жорстку реакцію на голосування в ООН, дісталося як США, так і Україні. Київ опинився між двох вогнів – Бараком Обамою і Беніаміном Нетаньяху – і вчинив дуже мудро. І хоча в Ізраїлі розуміли, що голосувала Україна під диктовку Білого Дому, все одно це не вберегло Київ від публічної прочуханки.

Хоча Росія і ставить нам палиці в колеса на Близькому Сході, Київ може грати на сирійських суперечностях нашого північного сусіда і країн регіону. Туреччина, Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Кувейт категорично не згодні з росіянами з приводу майбутнього Сирії, тією чи іншою мірою підтримують місцеву опозицію, з якою воюють російські та сирійські війська. Ці країни орієнтовані на США. З ними можна будувати відносини, не гребуючи використовувати місцеві геополітичні проблеми. До того ж Туреччина активно підтримує кримських татар, які постраждали від анексії півострова РФ. І хоча президент цієї країни Реджеп Ердоган йде авторитарним шляхом, на зовнішньополітичній арені наші інтереси збігаються. У принципі статистика двосторонніх зустрічей свідчить, що в Києві це і без того розуміють.

Серед близькосхідних країн тільки Туреччина розглядається Києвом як ключовий економічний партнер і стратегічний союзник. Вона фігурувала в програмах урядів Арсенія Яценюка і Володимира Гройсмана, зокрема, в контексті пріоритетного завдання — підписання Угоди про створення ЗВТ. Гуманітарна складова стосувалася співробітництва щодо захисту прав кримських татар на окупованому півострові.

Експерти дотримуються думки, що ставка Києва на Туреччину як стратегічного союзника зроблена абсолютно правильно, тому що тільки через Анкару Україна має шанс створити певну геополітичну противагу Росії в близькосхідному регіоні.

Новини за темою: Як Україна втрутилася у вибори в США і тепер страждає від цього: Переклад статті Politico

Так, Маріанна Біленька переконана, що Україна здатна скласти політичну конкуренцію РФ на Близькому Сході тільки через Туреччину: "Тут можна було б за певного розкладу розігрувати кримську і чорноморську карти. Та й за будь-якого розкладу Києву треба заходити в регіон через Анкару і грати на суперечностях у регіоні - якщо хоче змагатися з Москвою".

Після хіматаки в Сирії та ударів Трампа "Томагавками" по авіабазі Асада Ердоган знову загострив свою риторику щодо Сирії. Туреччина знову закликає до повалення підтримуваного Росією президента Сирії Башара Асада, а також до створення зон безпеки і закриття сирійського повітряного простору. У свою чергу позиція Анкари щодо Сирії викликала гнів Москви, яка загрожує економічними санкціями.

"Московський комсомолець пише, що країни знову опинилися на порозі сварки. "Це виразно продемонструвала публічна прочуханка, влаштована турецьким МЗС російським дипломатам через убивство солдата-турка курдським снайпером. Але й інших сигналів багато. Нещодавні переговори в Москві пройшли набагато гірше, ніж це намагалися представити два президенти. І якщо Володимир Путін поки виправдовує прізвисько "міцний горішок", яке йому дав Дональд Трамп, то дії Ердогана показують, що він ось-ось зірветься", - пише газета.

Багато що означає нещодавня заборона Анкари на постачання низки найменувань російської сільгосппродукції (пшениця, кукурудза, соняшникова олія та шрот), що фактично означає введення економічних санкцій проти російського імпорту. Місцеві газети бачать альтернативу російським товарам в українському імпорті.

На тлі цього Київ у 2017-му вже двічі зустрічався з турками (зустріч голів МЗС, де сторони домовилися про в'їзд-виїзд громадян за внутрішніми паспортами, і зустріч прем'єрів, де досягнуто домовленість до кінця поточного року завершити переговори про ЗВТ, про взаємний захист інвестицій, а також про уникнення подвійного оподаткування).

Але Києву не треба розслаблятися. Ейфорія в цих відносинах недоречна і небезпечна, оскільки зовнішня політика Анкари дуже мінлива. "Туреччина принципово змінювала свою політику три рази за останній рік. Щодо Криму її позиція ніби є незмінною, але з інших питань вона більше схожа на маятник. До збитого російського літака, після і зараз", - пояснює Олексій Роговик.

При подальшому веденні Києвом політичного діалогу з Туреччиною також не слід забувати про недавнє загострення відносин між Анкарою і ЄС, щоб не допустити який-небудь черговий дипломатичний ляп, як це було з голосуванням щодо ізраїльських поселень.

Петро Порошенко і Реджеп Ердоган
Адміністрація Президента України

Менш динамічними є відносини Києва з Ізраїлем, що досить дивно, враховуючи вплив єврейського лобі в Україні. Українсько-ізраїльська активність на вищому рівні останніми роками мала радше протокольний характер. Координація дій державних інститутів у 2016 р. була переважно спрямована на виконання одного конкретного завдання — створення ЗВТ. Хоча з грудня минулого року Київ мимоволі "намалював" для себе ще одне завдання, яке тепер має для нас першочергове значення. Це нормалізація діалогу з Ізраїлем після голосування за Резолюцію РБ ООН № 2334.

Експерти вважають, що після голосування ізраїльтяни трохи охололи до нас, а Нетаньяху зачастив з візитами до Москви. Цього року РФ провела вже дві зустрічі з ізраїльською стороною, одна з яких відбулася в Москві між Путіним і Нетаньяху. Цей візит привернув увагу насамперед двома обставинами: можливим посередництвом ізраїльського прем'єра в нормалізації відносин між США і Росією і обговоренням ситуації в Сирії з особливим акцентом на іранську присутність там.

Незважаючи на це, Києву все ж таки вдалося частково вирівняти діалог з Ізраїлем у березні 2017-го за результатами проведення 5-го раунду переговорів щодо ЗВТ, а також досягнуту домовленість про проведення в травні цього року офіційного візиту українського прем'єра до Ізраїля.

На думку професора політичних наук Зєева Ханіна, Київ може посилити власні позиції на Близькому Сході лише шляхом розширення своєї торгової присутності в регіоні, а досягти цього можна, на його думку, тільки шляхом формування серії зон вільної торгівлі, в т.ч. з Ізраїлем.

"Це давно назрілий крок між двома нашими країнами, який дозволить серед іншого активізувати взаємні капіталовкладення і обмін технологіями. Але це все повинно робитися при правильному дипломатичному забезпеченні, мобілізації підтримки Україні в голосуваннях з актуальних для Києва тем, включаючи розуміння місця України в нових блоках і союзах і відповідну її поведінку на світовій арені. З метою, наприклад, не допускати такі контрпродуктивні кроки, як підтримка антиізраїльської резолюції РБ ООН", - вважає експерт.

МЗС серед перспективних напрямів для посилення українських позицій на Близькому Сході в 2017 р. серед іншого виділив іранський напрям. "Україна зацікавлена у співпраці з Іраном, враховуючи необхідність диверсифікації поставок енергоносіїв. Крім того, іранський ринок представляє значний інтерес для вітчизняного машинобудування, легкої і харчової промисловості", - йдеться в повідомленні міністерства.

Згідно з інформацією посольства України в Ірані: "Співпраця між Україною та Іраном відбувається за стратегічною формулою, висловленою президентом Роухані під час зустрічі з міністром закордонних справ України Клімкіним у травні 2016 р., за якою Україна забезпечує продовольчу безпеку Ірану, а Іран, у свою чергу, сприяє забезпеченню енергетичної незалежності України".

Отже, як повідомляє посольство, основним пріоритетом роботи українських дипломатів в Ірані нині є активізація двостороннього діалогу з Тегераном у всіх сферах в умовах поступового скасування міжнародних санкцій у ході імплементації Спільного всеосяжного плану дій щодо ядерної програми Ірану (СВПД).

Варто також звернути увагу на загальну активізацію двосторонніх контактів у 2016 р. між Києвом і Тегераном.

Так, 26-27 жовтня 2016 р. в Києві відбулися політичні консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ. Мали місце одразу три офіційні візити українських міністрів до Тегерану: два візити міністра енергетики та вугільної промисловості і один візит голови МЗС.

Ганна Шелест вважає, що "на 2017 рік ми дійсно можемо поліпшити взаємини з Іраном і активізувати їх, оскільки нарешті зняли з них санкції".

Тим не менше Іран – це хоч і вимушений, але найважливіший союзник Росії в регіоні. Крім того, санкції за Дональда Трампа можуть і не бути зняті. І ще – Україна поки не зможе використовувати іранські вуглеводні, оскільки не вирішені логістичні проблеми. Загалом, це все робота на перспективу. Але, враховуючи, що вже цього року до влади в Ірані можуть повернутися крайні консерватори, всі зусилля можуть бути марними, а Іран знову закриється і буде обкладений санкціями.

* * *

У попередньому розділі ми вже частково зачепили економічні інтереси. Україна не має значної політичної ваги на Близькому Сході, але теоретично може створити економічну вагу, розширюючи торгівлю з країнами цього регіону. Ми вже на шляху створення ЗВТ з Туреччиною та Ізраїлем. Не завадили б такі самі зони і з іншими країнами.

Країни Близького Сходу зацікавлені в українській сировині і продовольстві (насамперед, товари металургії та сільського господарства). Інтересом для арабських країн також є співпраця з нами у сфері військово-технічного співробітництва та авіабудуванні. Крім того, ми – це ще й солідна наукова база, технології, родючі землі і кваліфікований персонал.

Госстат

За останні роки Києву вдалося досягти певних результатів в економічній сфері на близькосхідному напрямку

Серед практичних кроків, наприклад, варто відзначити Меморандум про співробітництво у розвитку портової галузі з ОАЕ, угоду між ДП "Антонов" і Taqnia Aeronautics (Саудівська Аравія) щодо координації в організації літакобудування. Але найбільш продуктивним і перспективним є сфера АПК.

Фото з відкритих джерел

Важливість українського продовольства для Близького Сходу точно описав у своїй роботі Олександр Демченко. Він стверджує, що забезпечення поставок дешевого українського зерна для країн регіону - питання першорядної важливості, оскільки від цього залежать підтримання рівня життя значної частини населення і соціально-політична стабільність у деяких країнах регіону. Виникнення кризових ситуацій в Україні автоматично зумовлює перебої з продовольства, оскільки змушує арабських трейдерів купувати дорогу пшеницю США і Канади. Світовий банк свого часу підтвердив, що українська криза 2014 року спричинила продовольчу проблему для арабських держав. До групи ризику тоді потрапили Йорданія, Ємен, Єгипет і Ліван, які закуповують в України 50% імпортної пшениці та кукурудзи.

Сьогодні експорт української сільгосппродукції на Близький Схід складається з поставок зернових культур (35-40% всього експорту України у регіон); жирів та олій тваринного або рослинного походження (15-20%); насіння і плодів олійних рослин (5-10%); різноманітних харчових продуктів (3-4%).

Також аналітики відзначають загальне збільшення обсягів торгівлі у 2016 р. між Україною і Катаром, Кувейтом, Йорданією, Ліваном, Оманом і Бахрейном порівняно з тим самим періодом 2015 р. Водночас вони погоджуються, що рівень нашої торгівлі з країнами Близького Сходу поки незначний і не досяг рівня 2013 року. В т.ч. з країнами українського пріоритету - Іраном, Ізраїлем і стратегічним партнером Туреччиною.

Представник ТПП України в ОАЕ, голова компанії UCCI Group Дмитро Рахматуллін пояснює низьку ефективність української торгівлі з близькосхідними країнами відсутністю у держави єдиної стратегії з розвитку бізнес-відносин з країнами цього специфічного регіону. На його думку, в результаті цього створюються безліч Асоціацій, Спілок, Хабів та інших об'єднань, які відтягують на себе частину функціоналу, але не мають у собі цілісності і закінченості. Не маючи цілісного бачення та стратегічного бачення, подібні спроби виходу негативно впливають на імідж країни в цілому. Особливо серед арабського світу, де багато традицій переходять з покоління в покоління, як у веденні бізнесу, так і в міждержавних відносинах", - пояснює експерт.

Наприклад, зараз Туреччина обклала російську пшеницю високим податком. Місцеві ЗМІ пишуть, що альтернативою може стати українське зерно, але проблема в його якості. Туреччина купувала в Росії пшеницю із вмістом протеїну понад 12,5%, яка вважається якісною пшеницею. Але з 20 млн т пшениці, яка збирається в Україні, такої лише 300-500 тис. т. І цього недостатньо для того, щоб задовольнити одну лише Туреччину, не кажучи вже про інші країни.

Опитані нами експерти і учасники ринку стверджують, що потенціал торговельно-економічних відносин між Україною та країнами БВ, насамперед у сфері АПК, є значно вищим, ніж той, який ми спостерігаємо тепер.

Наприклад, неосвоєним, але потенційно вигідним є близькосхідний ринок халяльної і кошерної продукції, що Україна, враховуючи власні виробничі можливості, могла б забезпечити в надлишку. Експерти звертають увагу на те, що в разі постановки керівництвом нашої країни стратегічного завдання з просування халяльної продукції на Близький Схід для нас відкриється величезний ринок всіх арабо-мусульманських країн. За деякими оцінками, сьогодні він досяг обсягу понад 3,5 трлн дол. Прогнозується, що до 2020 р. він зросте до 6,5 трлн дол., і це тільки в арабсько-мусульманських країнах. Примітно, що Бразилія на сьогодні є головним постачальником м'яса до арабо-мусульманських країн (куряче м'ясо — 69%, яловичина і баранина — 50,4%). Україна має перевагу як у продукції, так і в логістиці через зручне геополітичне розташування. Так чому ж нашим аграріям не відкусити шматочок такого бізнес-пирога?

Близькосхідний регіон для України є цікавим не тільки як ринок збуту металу і агропродукції. Він відкриває нам можливості для диверсифікації поставок арабських енергоресурсів, а також цікавий значним інвестиційним потенціалом. У таких країнах, як Єгипет, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, головними галузями промисловості є нафтова, нафтохімічна і газодобувна. В умовах української кризи та продовження конфронтації з Росією цей регіон міг би стати для нас неоціненним партнером. Але поки на цьому напрямі Києву похвалитися нема чим. Навіть якщо говорити не про прямі постачання вуглеводнів до України, а хоча б про видобуток або розвідку проектів в інших країнах українськими компаніями.

В якості виправдання варто було б навести приклад українсько-єгипетської співпраці в енергетичній сфері, оскільки в Єгипті, за даними українського посольства, ми здійснюємо один з найбільших інвестиційних проектів за кордоном з розробки нафтогазових родовищ.

Так, ще в 2012 р. в Каїрі відбулося підписання двох концесійних угод на проведення розвідки, розробки та експлуатації родовищ нафти і газу на територіях проектів Wadi El Mahareeth та South Wadi El Mahareeth. Видобувні ресурси, за оцінкою ДП "Науканафтогаз", становлять не менше 363,82 млн т. Наші вкладення в рамках цього проекту за останні роки становили в цілому 240 млн дол.

Тим не менше в кінці минулого року керівник "Нафтогазу" Андрій Коболєв у своєму коментарі виданню "Нафторинок" заявив про ймовірний вихід нашої країни з цього енергетичного проекту.

Певні кроки Київ робить на іранському напрямі. Згідно з інформацією посольства України в Ірані, знаковою подією минулого року можна вважати початок поставок в Україну ПАТ "Укртатнафта" іранського скрапленого газу. Але його обсяги поки що незначні і склали лише 13 тис. т газового конденсату, придбаного в National Iranian Oil Co.

Танкер для транспортування ЗПГ
Фото з відкритих джерел

Щодо залучення арабських інвестицій в українську економіку, то на цьому напрямі також особливих проривів не спостерігається.

Водночас деякі експерти вважають, що Києву для прискорення процесу залучення арабського капіталу варто було б сприяти у відкритті в Україні банку зі стовідсотковим арабським капіталом. За реалізацію такої ініціативи в січні цього року висловився президент Українсько-арабської ділової ради Емад Абу Алруб.

Емад Абу Алруб також заявив, що в ході перших засідань Україно-арабська рада поки вирішує тактичні завдання – напрацьовує порядок своєї роботи, а також налагоджує контакти між українськими та арабськими діловими колами. Головна ж стратегічна мета Україно-арабської ділової ради - сприяти залученню в Україну не менше 100 млрд дол. інвестицій. Шкода, що він не уточнив, до якого року вони планують залучити цей фантастичний обсяг.

* * *

Маючи великий економічний потенціал, близькосхідний регіон не визначено як пріоритетний напрям зовнішньої політики України, крім хіба що Туреччини. Зацікавленість нею з боку української влади має епізодичний характер. У більшості стратегічних документів, які визначають зовнішню політику України, досі немає згадки про Близький Схід, що доводить відсутність стратегічного вимірювання у взаєминах з цими країнами. Це у свою чергу позначається і на роботі українських дипломатів у близькосхідному регіоні, призводить до несвоєчасності їхніх ротацій, недофінансування посольств і постановки неконкретних завдань.

На сьогодні в низці країн регіону склалася ситуація, коли українські посли призначалися або невчасно, або давно вже пересиділи свій визначений термін.

Наприклад, в Єгипті керівника українського диппредставництва не було з березня 2014-го по січень 2015-го, в Ірані – з квітня 2014-го по грудень 2015-го, в Лівані – з квітня 2014-го по серпень 2016-го. В Ізраїлі, Йорданії, Кувейті та ОАЕ посли не змінювалися з 2010 р.

Строки ротації, на думку Ганни Шелест, є вельми умовними. "Нормальним вважається, якщо ще на рік продовжують роботу посла або навіть на другий термін. Але 2010-й – це звичайно перебір", - говорить вона.

Також не треба забувати про жалюгідне фінансове становище країни і недофінансування диппредставництв.

Але головною проблемою української дипломатії на Близькому Сході експерти все ж вважають несистемність у роботі української влади на цьому напрямі, в основі якої лежить відсутність єдиної стратегії, тобто бачення того, чого ж ми хочемо досягти в дійсності. Як результат - досвідченим дипломатам доводиться виконувати неконкретні завдання і невластиві їм функції, нав'язані з Києва.

"Вимагати від послів виконання невластивих їм функцій, очікувати від них абстрактного результату і, як наслідок, вважати їх співучасниками проблем, через які Україна не може мати тривалі комерційні відносини з арабським регіоном, – неправильно і помилково", - вважає Дмитро Рахматуллін.

Олексій Роговик пов'язує відсутність системи в діяльності України на близькосхідному напрямі з тим, що "ми тривалий час були заручником зовнішньополітичної дихотомії (ЄС-Росія), тому всі інші регіони були другорядними - принесені в жертву недалекоглядності".

На думку Ганни Шелест, безсистемність не пов'язана лише з цим регіоном, ця проблема характерна для всіх напрямів міжнародної діяльності нашої країни. "В Україні сьогодні в принципі немає документа, який би стратегічно бачив зовнішню політику країни. Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" фактично не приділяє уваги зовнішній, а інші документи, такі як Стратегія національної безпеки або Військова доктрина, не можуть цього робити", - каже вона.

За її словами, підготовкою більшої частини статей щодо стратегії української зовнішньої політики повинні займатися співробітники НІСД (Національний інститут стратегічних досліджень при президентові України, - ред.), "але, як часто буває, якщо є кому писати, то пишуть, якщо ні - не пишуть. А оскільки Одеський філіал НІСД закрили рівно два роки тому, а саме він спеціалізувався на країнах Близького Сходу, то і писати нема кому".

Експерти, з якими нам вдалося поговорити, наполегливо рекомендують Києву розробити Стратегію зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України мінімум до 2030 року.

Павло Горін