Захар Прилепін
Яндекс.Афіша

"Тут йде війна. Це як під час Великої Вітчизняної. Всі ці чудові товариші в особі Симонова, Долматовського, вони всі писали, всі мали зброю. І всі мали військові звання", - так пояснив російський письменник Захар Прилєпін свою особисту військову присутність на Донбасі. Новина про те, що відомий діяч російської культури зібрав навколо себе батальйон "безславних виродків", призначив себе замполітом і влився в ряди захисників так званої "ДНР", напередодні сколихнула український сегмент Facebook. І до речі, неправильно називати Прилєпіна захисником – він нападник, ідеологічно мотивований агресор. Який, з його слів, розглядає Україну як "своє" і закликав вбивати, насамперед, українських дітей.

Оцінювати вкотре моральні якості Прилєпіна немає сенсу. Так само, як невірним буде твердження, що у нього немає моральних якостей. Розглядати чуже як своє і закликати до вбивства дітей - основа моралі багатьох по той бік лінії розмежування, це вже відверто відповідає нацистській ідеології. Якщо врахувати, що політична орієнтація Прилєпіна – націонал-більшовизм, і оформилась вона, коли юнак служив у школі міліції, а потім в ОМОНі, пряма паралель між більшовизмом і нацизмом вкотре стає очевидною.

Новини за темою: У Кремлі відмовилися коментувати діяльність Прилєпіна в "ДНР"

Більше того: нацизм у Німеччині оформився остаточно з приходом до влади Гітлера і його націонал-соціалістичної партії. Але коріння цього явища криються в тому числі і в російському більшовизмі. Бо Сталін, воюючи з Гітлером у 1941-1945 роках під час Другої світової, вбивав те, що породив. Переслідуючи ті ж цілі, які переслідував Ленін у 1917-1921-му, окупувавши майбутні "союзні республіки" - забрати своє. Тільки Сталін пішов далі, отримавши під контроль Східну Європу. Однак російські більшовики, розпочавши військову агресію в Україну вже через півтора місяці після захоплення влади, лише підхопили ініціативу попередників, яких скинули. Всі триста років, з часів царя Петра Першого, Росія те й робила, що нападала на сусідні країни, завойовуючи території. І світочі російської культури, зокрема літератури, ці процеси оспівували. Деякі навіть самі брали участь.

Український журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці в Facebook згадав у цьому зв'язку Олександра Пушкіна, який захоплювався загарбницькими кампаніями співвітчизників. Зокрема, залучив до особистої анафеми "зрадника Мазепу" в поемі "Полтава", та і війну на Кавказі підтримав. Недалеко пішов його послідовник Михайло Лермонтов, цей офіцер особисто воював на Кавказі в складі, висловлюючись сучасною мовою, російських окупаційних військ. Тут важливо відзначити: "воїн-визволитель" Прилєпін хоче бути не як Пушкін з Лермонтовим, чиї імена, хочемо ми того чи ні, увійшли в пантеон класиків російської літератури, видаються і читаються. Не бачить себе Прилєпін також в одному ряду з західними класиками військової прози – Ремарком, Хемінгуеєм і Дос Пассосом. Йому ближче радянські письменники: Костянтин Симонов, Євген Долматовський і напевно не тільки вони.

Новини за темою: Хто і навіщо вбив Гіві: Три найпопулярніші версії

Зробивши саме такий світоглядний вибір, Захар Прилєпін чітко визначив своє місце як в літературі, так і в культурі в цілому. Хто читає сьогодні радянських авторів? Не тільки в світі, хоча вони були переведені – йдеться передусім про Росію. Лауреат аж шести (!) Сталінських премій Костянтин Симонов успішно забутий, і рідкісний російський школяр дізнається його на фотографії. Євген Долматовський ще більш маргінальний, і взагалі з радянської воєнної прози уваги сьогодні гідні тільки твори білорусів Василя Бикова і Алеся Адамовича, з якими Прилєпін не асоціює себе, адже вони писали про війну, як про людську трагедію. Ремарк і Хемінгуей писали про безглуздий військовому героїзм, і вже точно не вихваляли військову агресію. Тому їх проза гуманістична, на відміну від націонал-більшовицьких "лівих" екзерсисів нового "політрука ДНР".

Українські письменники-класики теж воювали. Але тут, перш за все, згадується Армія УНР, яка не вела загарбницьких воєн, а протистояла російським загарбникам. Сталінський лауреат Олесь Гончар теж благополучно забутий в Україні, як Симонов – в Росії. Однак Прилєпіна це не бентежить. Він готовий піти у культурне небуття, подібно дутим кумирам радянського часу.

Андрій Кокотюха

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.