Возрождение

Сьогодні Міжнародний суд у Гаазі розпочав публічні слухання за позовом України проти Росії. Символічно, що слухання збігаються з не менш важливою датою - рівно три роки тому, шостого березня 2014 року, Захід запровадив перші санкції проти РФ.

Збіг чи закономірність? Тут гадати на кавовій гущі не варто. Важливо, що Україна розпочала ще один етап боротьби – судовий. Однак від чого залежатиме успіх цієї боротьби та що варто уже нині зрозуміти українській владі - спробую пояснити.

Усім відомо, що історія – циклічна. Як і циклічні у своєму розвитку будь-які конфлікти. Не виняток і україно-російський. Весною 2014-го року запровадження персональних та секторальних санкцій проти РФ весь цивілізований світ сприймав як адекватну реакцію на анексію Криму та агресію на Донбасі.

Для України, зі свого боку, це був шанс зібратись із силами, зокрема привести до ладу армію і вибудувати хоч якусь лінію оборони.

Новини за темою: На суді в Гаазі Україна представить не тільки свої дані, але і дані міжнародних організацій, - Гопко

Тоді санкції проти РФ застосували США, Євросоюз, а також 13 країн, серед яких – Канада, Австралія, Японія та Швейцарія. Загалом у "чорному списку" опинились 146 осіб та 37 компаній.

У грудні 2016 року Євросоюз продовжив секторальні санкції проти Росії до липня 2017 року. Президент США Барак Обама продовжив дію американських санкцій до шостого березня 2018 року "через безперервну російську агресією проти України та окупацію Криму".

Таким чином міжнародне співтовариство продовжує висловлювати нам свою солідарність. Та чи достатньо цих інструментів і чи можна у цій ситуації запропонувати більші дієві механізми? Тут думка фахівців розбігається.

Одні переконують, що санкції та мінські угоди – єдиний стримуючий чинник подальшої наступальної операції Кремля. Інші ж вважають, що європейські лідери не проявили достатньої жорсткості та рішучості щодо Путіна та його оточення, а мінські угоди – апріорі неефективний механізм.

На чиєму боці правда – складно сказати. Але факти красномовніші.

За останні три роки на Донбасі загинуло більше десяти тисяч українських військових. Економічне становище в державі різко погіршилось. Довгоочікуваних реформ, на які сподівались як наші партнери, так і загалом український народ, ми не побачили.

І, звісно, ключове – війна досі триває, хоч і переходить у хвилеподібний, в’ялий режим.

Новини за темою: Розгляд позову України проти Росії в Гаазькому суді може зайняти 5-7 років, - Мін'юст

Питання Криму – взагалі на сьогоднішній день навіть не є центральним. У Європі та Вашингтоні, попри офіційні заяви, призвичаїлись, що в Криму – російська адміністрація. І це перспектива не одного року.

Та й градус зацікавлення до ситуації в нашій країні спав. Міграційна криза в Європі, Брексіт, перемога Трампа та прийдешні вибори у низці країн ЄС "перетягують ковдру" уваги на низку інших питань.

Варто чітко розуміти – Україна не є центром усіх геополітичних змагань. Ми є лише частиною загального процесу. Від того, як швидко реагуватимемо на зовнішні тенденції залежатиме наша безпека та майбутнє загалом.

Сподіватись на посилення санкцій чи активізацію Мінська, вочевидь, не варто. Першочергове завдання - вироблення своєї чіткої лінії поведінки – як всередині країни, так і на зовнішньому фронті. Поки що єдиної логічної позиції ми так і не бачимо. І це величезна загроза.

Як можна вимагати від світу масштабної підтримки, визнання злочинів РФ, якщо не в змозі визначитись із пріоритетами у себе вдома?

Воюємо із терористами і торгуємо з ними водночас. Називаємо Росію агресором, але не розірвали з нею дипломатичних відносин, а за три роки війни частка російського капіталу в Україні лише збільшилась, як збільшилась і кількість російських ЗМІ в нашому інформаційному просторі.

Переконуємо усіх, що війна з Росією – гібридна. Але як же тоді назвати позицію української влади у цьому протистоянні? Адже три роки йде війна, а ми досі називаємо її антитерористичною операцією. То кого хочемо обдурити? За всіма ознаками поводимось так же гібридно, як і кремлівські окупанти.

Наприклад, той же позов до Міжнародного суду в Гаазі. Це, звісно, добре, що триває хоч якась правова боротьба. Але давайте не будемо спекулювати поняттями. Адже в Гаазі є ще один суд, набагато для нас важливіший - Міжнародний кримінальний суд (МКС). Лише він має повноваження притягнути Путіна та решту винуватців до відповідальності за міжнародні злочини.

Але до МКС Україна не поспішає звертатись. Чому? Хто забув, нагадаю, Угода про асоціацію між ЄС та Україною містить положення, яке зобов’язує нас забезпечити ратифікацію Римського статуту та співпрацю з МКС.

Новини за темою: Луценко окреслив коло осіб, роль яких пропонується розглянути суду в Гаазі

Ратифікувати ж Римський статут зобов’язана Верховна Рада. Для цього ми ухвалили зміни до Конституції, які були попередньо схвалені Венеційською комісією. Однак до перехідних положень проекту змін до Конституції в частині правосуддя було внесено норму про відтермінування ратифікації Римського статуту на три роки.

Тобто теоретично ми визнаємо юрисдикцію МКС, але на ділі ці зміни набувають чинності через три роки – у 2019-му.

Відомо, що приєднання держави до Римського статуту є важливим доказом того, що країна має реальний намір боротись із злочинами проти міжнародного права та прав людини. Виходить, що свідомо відтермінували визнання юрисдикції МКС. Натомість, нині звертаємось до Міжнародного суду в Гаазі, де вимагаємо запровадити проти Росії "тимчасові заходи у справі щодо застосування міжнародних конвенцій про боротьбу з фінансуванням тероризму і з усіма формами расової дискримінації". І це все подається громадськості під соусом "перемоги". Як у тій грі – ні вашим, ні нашим.

Є дуже просте правило, яке Захід всі ці три роки нам намагався розтлумачити: за нашу свободу жодна Америка чи Європа не боротиметься. Це винятково національне питання. І чим швидше керівництво держави це зрозуміє, тим швидше у нас буде чітке розуміння, куди ж ми рухаємось. Без цього жодні санкції, жодні слухання в Гаазі не допоможуть стати сильнішими і перемогти врешті-решті усіх наших ворогів – як внутрішніх, так і зовнішніх.

Гаага – це не вінець боротьби, це лише її невеличка частина. Основний тягар за долю країни – лежить на плечах влади. Залишається лише сподіватись, що вона нарешті перестане на гібридні атаки Росії реагувати у такий же антидержавний гібридний спосіб. Адже "політика сидіння на двох стільцях одночасно" – це глухий кут та гарантований період турбулентності для країни на найближчі кілька років.

Володимир Пилипенко

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на blog@112.ua.